Важко, але натхненно і дуже цікаво, – так каже про своє служіння військовий капелан о. Михайло Білецький. Сьогодні він є штатним капеланом Військового коледжу сержантського складу Національної академії сухопутних військ і настоятелем військового храму Стрітення Господнього. Розповідає, що більше 10-ти років тому приєднався до спільноти «Центру військового капеланства», за цей час ліцеїсти і курсанти, з якими познайомився ще у перші роки служіння уже здобули високі офіцерські звання, але священнику досі вдається підтримувати з ними діалог та кожного із них тримати у своєму серці.
Отець розповів нам про досвід свого служіння, про спілкування з курсантами та офіцерами, а також про силу маленьких добрих справ та ключові уроки, які маємо винести для себе із цієї війни.
– Розкажіть, як почався ваш шлях у капеланстві та чому обрали служіння військовим, а не класичне парафіяльне?
– Насамперед зауважу, що парафія Стрітення Господнього, якою опікуються військові капелани, насправді все-таки є класичним приборством, сюди приходить дуже багато цивільних людей і ми провадимо тут повноцінне душпастирське служіння. Попри те, звісно, головний акцент, як капелани, ставимо на духовну опіку над нашими військовими.
Щодо історії мого покликання, то ще в семінарії багато моїх співбратів активно відвідували різні військові заклади, спілкуватися з особовим складом, командирами. Я ж стояв осторонь цих процесів, а після завершення семінарії певний час працював у сфері освіті. Коли вже приходив час моїх дияконських свячень, незадовго до цього, подзвонили мої друзі – військові капелани і запропонували приєднатися до їхнього служіння у Львівському Гарнізоні. Сказали, що роботи є дуже багато і якщо мене це цікавить, то можу долучатися. Це мене зацікавило і я погодився. З того часу пройшло вже більше 10-ти років, але про свій вибір я ніколи не шкодував.
Капеланське служіння почав із Ліцею Героїв Крут, спершу був помічником капелана о. Тараса Михальчука, згодом перебрав на себе більше обов’язків, паралельно допомагав іншим священникам, ми регулярно виїжджали на полігони, місця навчання, несення служби – старалися бути всюди, де були наші військовослужбовці. У 2014- му до цього переліку додалися й місця бойових дій і, наскільки це можливо, ми їздимо і туди.
У 2017-му році, отець, а тепер уже владика Степан Сус, порадившись з іншими капеланами, запропонував мені почати своє служіння у храмі Стрітення, який саме завершували зводити наші воїни-афганці й атовці. Вони дуже хотіли, щоб у цьому храмі береглася пам’ять про їхніх полеглих побратимів, шанувалося їхнє братерство. Тому це дуже цікаве місце, адже поруч із цивільними, також зустрічаються різні покоління військових, тут воїни афганці спілкуються з сьогоднішніми курсантами, а всі вони водночас тісно співпрацюють з іншими парафіянами, обмінюються досвідом, духом молитви і добрих справ.
Поєднувати цей особливий вид служіння – капеланський і парафіяльний – досить складно, тому з 2017-го мені стало вдвічі важче, але в той же час – вдесятеро цікавіше і натхненніше.
– Коли ви тільки починали служіння у військовому ліцеї, як реагували на вас хлопці? Чи хвилювалися ви перед зустріччю з ними?
– Вони вже знали, хто такий капелан, адже переді мною з ними працювали інші священники. Але, тим не менш, я добре пам’ятаю ті відчуття, коли вперше зайшов у капличку, а там сиділи 11-класники – сьогодні вони вже майори, підполковники, полковники і ми досі з ними спілкуємося. Зізнаюся, що вперше прийти до них було страшно, бо здається, що це лише школярі, але вони були дуже серйозні, змужнілі, налаштовані на бойову службу. Дотепер я добре пам’ятаю їхні обличчя.
– Отче, згадайте, як пройшло ваше 24 лютого? Де провели цей день?
– День перед тим я мав багато розмов із нашими воїнами-афганцями, з іншими капеланами, напруга у суспільстві безумовно відчувалася. 24 лютого я прокинувся від звуків сирен і тоді, мабуть, як більшість українців, поділяв цей страх, почуття невідомості, нерозуміння того, що відбувається. Упевнений, що того дня відбувся важливий історичний поворот, який вже ніколи не забудеться. Ми спілкувалися у колі капеланів і говорили, що від нашої сьогоднішньої рішучості, волі, змагань залежить, чи зробимо ми крок на сотні років уперед, чи навпаки відкотимося на століття назад. Сьогоднішні події визначають майбутнє нашої держави у дуже великій перспективі.
Я не припиняв спілкування з нашими військовими і також чекав розпоряджень, де потрібна буде моя допомога. Уже тоді ми думали про певне тилове забезпечення наших захисників, за перший-другий тиждень воно лише набрало обертів. У храмі Стрітення створили невеликий пункт збору допомоги, а Гарнізонний храм перетворився на справжній гуманітарний хаб. Допомогу передавали з-за кордону, приносили місцеві, ми спільно з отцями координували цю діяльність, намагалися оперативно реагувати на усі оголошення і задовольняти їх у міру своїх можливостей.
З курсантами у нас звісно були розмови: довгі, щирі, часті. І знаєте, що мені сподобалося – у їхніх очах горів вогонь. Від них буквально віяло такою сміливістю, якої варто вчитися і нам дорослим. Я приїжджав до них з великим бажанням їх підтримати, але часто виходило навпаки – вони ставали моєю підтримкою. Коли випускники академії вже роз’їжджалися по бойових підрозділах, а згодом, на жаль, приходили повідомлення про загибель чи поранення, цей запал в очах курсантів не згасав – це тільки утверджувало мене в думці, що перемога точно за нами, бо таких українців ніхто не здолає.
– Розкажіть детальніше про те, як змінилося ваше служіння з початком повномасштабної війни?
– Наше капеланське служіння було насичене від самого початку, навіть ще у довоєнні роки. У 2014-му багато чого змінилося насамперед у свідомості українців, спершу Революція Гідності, окупація Криму, перші бойові дії – з нами відбувалися епохальні зміни. Уже тоді виклики і завдання, які постали перед капеланами, значно збільшилися, але, поза тим, не скажу, що вони кардинально змінилися принципи нашого служіння. Наше гасло «Бути поруч» залишилося незмінним і показало себе дієвим, як у 2014-му, так і в лютому 2022-го. Ще тоді ми почали активно допомагати хлопцям, їздити до них на Схід і продовжуємо це робити дотепер.
– А як щодо змін у самих курсантах, чи помічаєте ви, що вони змінилися, можливо, почали старанніше вчитися, більше готувати себе фізично?
– Безумовно. З самого початку вони настільки зріло виявляли свою готовність воювати, захищати країну, говорили про це так чітко і впевнено, що я був вражений. Вони постійно казали мені: «Отче, я знав, чому сюди вступив», «А хіба не для цього ми стільки готувалися?» – все це говорили мені зовсім молоді курсанти. Знаєте, коли ще тут, у Львові, так сильно не вчувався цей військовий попіл, думалося, що тут спокійно, то навіть мені здавалося, що ці курсанти всього лиш діти. Але те, що я сьогодні від них чую – вражає. Я з упевненістю кажу, що це говорять уже зрілі, сформовані особистості, справжні офіцери і всі вони точно усвідомлюють важливість свого обов’язку і свого служіння.
– Чим наповнене ваше капеланське служіння тут, поруч із курсантами?
– Ми маємо багато зустрічей з ними у різних форматах: релігієзнавчі, молитовні гуртки, екскурсії, тематичні бесіди, благодійні акції, відвідини сиротинці, щоденні Божественні Літургії. Стараємось у найрізноманітніший спосіб задовольнити їхні духовні потреби, Вінчаємо, Хрестимо, уділяємо Святі Тайни. Сьогодні в умовах бойових дій все трохи змінилося, але за можливості стараємось, щоб наші світоглядні зустрічі відбувалися, щоб життя курсантів залишалося насиченим цікавими людьми, новими місцями, досвідом, а головне щирим і людським спілкуванням, бо саме воно є центральним в усій нашій діяльності.
Приємно, що після наших розмов у декого міняються уявлення про спілкування зі священником, або про Церкву загалом, відбуваються певні світоглядні зрушення. Пригадую одну курсантку, яка упродовж довгого часу приходила в неділю на Богослужіння, але боялася зайти до нас у дзвіницю, де ми просто робили собі каву, чай і говорили. Я запропонував їй приходити, але не наполягав, дав час подумати і буквально через два тижні вона стояла тут у дзвіниці і сама готувала всім каву. Сьогодні вона вже офіцер, наша захисниця.
– Ви часто їздите на Схід, бачитесь з нашими захисниками. А що за цей час вразило вас найбільше?
– Мені складно говорити про щось одне, бо коли їжджу туди, то маю за мету відвідати конкретних людей, яких знаю вже дуже давно, яких без сумнівів називаю Героями і справжніми чудами Божими.
Наприклад, це наш воїн-афганець, досить немолодий чоловік, який пройшов одну війну, мав поранення, але одним із перших вступив у лави Збройних сил 24 лютого.
Це молодий архітектор, з яким ми познайомилися ще під час його строкової служби. Він завершив її, був дуже успішним у цивільному житті, але полишив все і пішов воювати.
Це наш колишній випускник, який став хорошим, поважним офіцером і сьогодні займає дуже відповідальну посаду, від його рішень напряму залежить багато людських життів.
Я згадав лише декількох людей, але всі їхні історії вражають, всі вони Герої і я вважаю їх справжніми Божими дивами у людських особах.
– Що у капеланстві для вас найважче, а що найбільше надихає?
– Надихають, безумовно, люди. Своїм героїзмом, завзятістю, наполегливістю, професійною впертістю, добротою. А щодо перешкод… їх завжди вистачало і вистачає. Наприклад, коли наші військовослужбовці мають щось зробити, але сумніваються, я завжди їм кажу: «Завтра не буде легше, буде тільки важче, а післязавтра ще важче». Так само у капеланському служінні є багато чого складного: радянські звички, бюрократія, втрати дорогих людей – є нашими особистими трагедіями. Але з Божою допомогою все вдається і я переконаний, що кожна перешкода насправді є можливістю, аби у ще більшому гарті, сумлінно робити те, до чого покликаний.
– Які ключові уроки маємо винести для себе із цієї війни?
– Знаєте, якщо говорити про наші особисті чи загальнонаціональні недоліки, то думаю, ми б ще вчора мали над ними працювати. Але ми і сьогодні це робимо, і завтра також будемо робити. Хтось, можливо, тільки почне, хтось продовжить, але я бачу, що ці тихі зміни все-таки відбуваються. Хтось обмежує себе у нецензурних словах, перестає їх вживати, хтось починає цінувати своїх рідних і більше часу проводити з сім’єю, хтось мусить перестати красти чи брати хабарі, хтось мусить змінювати своє ставлення до підлеглих. Перед нами багато завдань, які в міру наших сил та можливостей маємо виконувати, попри перешкоди, щоденні виклики і брак мотивації. І якщо хтось ще не почав це робити, то сьогодні для цього найкращий день, бо перемогу ми наближаємо маленькими добрими справами і сумлінним виконанням своїх обов’язків.
– У чому наша перемога? У любові, єдності, наполегливій праці?
Любов – це справді цариця всіх чеснот, але любити – це також означає бажати робити добрі справи, можливо зовсім маленькі, але щирі і сумлінні. Хтось на полі бою, хтось волонтером, хтось навчаючи дітей, хтось лікуючи хворих, але всі ми наближаємо нашу перемогу і не одну. Адже перемога в російсько-українській війні – це далеко не остання велика перемога, яка чекає на наш народ, думаю, попереду їх ще буде дуже багато.
У 2017-му році храм Стрітення Господнього постав зусиллям воїнів афганців і атовців, як пам’ять про їхнє бойове братерство. Колись у цей храм прийде ще й інше покоління – покоління воїнів великої визвольної війни, яка почалася перед світанком 24 лютого. Сьогодні ці хлопці і дівчата ще такі юні, але колись і вони приведуть під купол цього храму своїх дітей, розкажуть їм про подвиги наших Героїв, згадають про свої битви і свої звитяги. І хочеться вірити, що вже хоча б їхнє покоління не буде обпечене війною, ніколи не знатиме, як гучно звучать сирени, а головне – вже ніколи не забуде, як дорого Україні коштував мир .
#місіябутипоруч
Підготувала Наталя Бельзецька
Попередні історії:
«Місія – бути поруч»: новий проект пресслужби Львівської Архиєпархії до Дня військового капелана
Отець Андрій Хомишин: «Ми вже перемогли, бо воюємо з любові, а вони – з ненависті»
