У квітні цього року після багаторічних судових процесів Українській Греко-Католицькій Церкві нарешті повернули нижню частину Митрополичих садів на Святоюрській горі. Завершилася тривала боротьба, попереду відновлення. Роботи тут вистачить на роки, адже занедбані тераси, історичні споруди й сади потребують дбайливої реставрації та значних коштів.
Директор Фундації духовного відродження о. Тарас Чорний провів для РІСУ екскурсію стежками садів й кімнатами Митрополичих палат та розповів про історію, нинішнє життя та плани й сподівання на майбутнє цього унікального місця – пам’ятки архітектури і містобудування, але передусім святині нашої Церкви.
Рушаючи до садів, з яких розпочнемо прогулянку, о. Тарас розповідає трохи історії цього місця:
— Святоюрська гора чи не єдина з львівських пагорбів, яка не змінювала своєї назви впродовж історії, яку можемо дослідити за писемними джерелами. Є кілька легенд, які розповідають про заснування тут монастиря і побудову дерев’яної церкви ще за короля Данила чи його синів. У ті часи гору від міста відділяли ліси і болота в долині Полтви. Проте вже в ті часи на її схилах були монастирські городи та сад.
Коли Львів розрісся, Святоюрська гора природно увійшла до міського простору, але не втратила свого призначення – була місцем молитви, духовного життя і служіння, а святий Юрій став одним із небесних покровителів Львова.
Вже майже п’ять століть, від 1539 року, собор святого Юра є осідком руських, а відтак українських єпископів і митрополитів. Звісно, не все було просто і гладко, бувало що й штурмом брали Святоюрську гору. Нову епоху її історії розпочали митрополити Атанасій і Лев Шептицькі. Саме за їхнього служіння у XVIII столітті постав величний бароковий ансамбль, який ми бачимо сьогодні: було зведено собор, митрополичі палати, упорядковано тераси садів і сформовано цілісний архітектурний простір.
Після відновлення Галицької митрополії у 1807 році Святоюрська гора стала офіційним осідком митрополитів Галицьких, зокрема тут жили і служили Михайло Левицький, Сильвестр Сембратович, Андрей Шептицький, Йосиф Сліпий й інші. А після виходу нашої Церкви з підпілля – спершу єпископ Володимир Стернюк, а відтак Патріархи Мирослав-Іван Любачівський і Любомир Гузар. У 2005 році осідок Глави УГКЦ було перенесено до Києва, однак Святоюрський комплекс і сьогодні залишається резиденцією Львівських митрополитів.
— Зведений у XVIII столітті як єдиний архітектурний задум Святоюрський комплекс залишався неповним без цих нижніх садів, адже все це – собор, митрополичі палати, монастирські корпуси, площу перед храмом і сади – не будували окремо один від одного. Тож важлива не лише кожна окрема будівля, а весь ансамбль, у якому архітектура, природа й ландшафт доповнюють одне одного.
План Святоюрської гори (Б. Меретин 1755 р.)
Отець Тарас звертає увагу, що й сьогодні це відчувається дуже природно. Переходячи від собору до митрополичої резиденції чи виходячи на садові тераси, не сприймаєш їх як окремі об’єкти. Усе довкола належить до одного великого задуму.
Коли заходимо між дерев, о. Тарас пропонує озирнутися довкола й уявити, якими сади були кілька століть тому.
— Вони також є частиною первісного задуму ансамблю. Їх заклали одночасно зі спорудженням собору та палат на трьох терасах східного схилу гори. Алеї, муровані переходи, підпірні стіни, оглядові майданчики й барокова альтанка-ґрот утворювали ретельно продуману композицію. До наших днів навіть зберігся проєкт садів 1771 року, виконаний Клеменсом Фесінґером. На ньому видно, що це був не звичайний парк, а справжній бароковий сад із регулярними алеями, декоративним басейном, квітниками й видовими терасами.
Сучасники порівнювали митрополичі сади із садами Ватикану та віденського Бельведеру. Згодом їхній вигляд змінювався відповідно до мистецьких смаків епохи. У XIX столітті частину території перепланували в англійському стилі, а за митрополита Андрея Шептицького нижні тераси перетворилися на фруктовий сад. Він був не декоративною окрасою резиденції, а справжнім господарством – монахи доглядали дерева, збирали врожай, а плоди використовували не лише для митрополичого дому, щось продавали, щось роздавали потребуючим.
— Верхні сади завжди були місцем молитви, тиші й відпочинку. Як і при багатьох монастирях та єпископських резиденціях Європи, вони були створені не лише для краси. Тут прогулювалися, читали, молилися, залишалися наодинці з Богом.
Але також на цій території були й городи, на яких монахи вели господарство. До речі, в ХVI столітті святоюрські городи були доволі великими і згадуються в тогочасних документах. Нині традицію святоюрського городництва продовжує єпископ-помічник Львівський владика Володимир, який має тут свій городець і радо проводить час пораючись на грядках.
Стоячи на верхній терасі, можна лише уявити, як цей схил виглядав по-різному в різні епохи. Як зауважує о. Тарас Чорний, історія Митрополичих садів завжди відображала історію самого міста. Кожне покоління залишало тут свій слід, а призначення цього місця змінювалося разом із потребами часу.
Ярмарок біля церкви Св. Юрія на літографії А. Лянґе 1844 р. Джерело фото: Збруч
— У XVII столітті, за єпископа Йосифа Шумлянського, Святоюрська гора виконувала передусім оборонну функцію. Це була одна з найважливіших висот довкола Львова, тому саме тут встановили гармати, які допомагали захищати місто. Звідси добре проглядалися підступи до Львова, а сама гора ставала частиною його оборонної системи.
Коли ж небезпека минула, пагорб поступово повернувся до свого мирного покликання. Військові укріплення зникли, а схили почали впорядковувати. Їх перетворили на систему терас, укріплених кам’яними підпірними мурами. Тут висаджували декоративні рослини, дерева, згодом – фруктові сади. Якщо уважно придивитися до рельєфу, ці історичні тераси легко впізнати й сьогодні.
Отець Тарас показує старі фотографії початку ХХ століття. На них добре видно, наскільки доглянутими були Митрополичі сади за часів митрополита Андрея Шептицького. Кам’яні підпірні стіни були відкритими, алеї – чітко окресленими, а дерева ще молодими. Деякі зі смерек, які тоді лише починали рости, сьогодні вже стали могутніми столітніми деревами. Вони мовчки спостерігали за зміною імперій, війнами, підпіллям Церкви, її поверненням до свободи і нинішнім відродженням Святоюрської гори.
— Митрополит Андрей особливо любив ці сади. Майже сорок три роки вони були невід’ємною частиною його щоденного життя. Тут він прогулювався, молився, зустрічався з молоддю, пластунами, приймав гостей. Старі світлини зберегли промовисті моменти: митрополит стоїть на балконі Митрополичих палат, а внизу, на терасах, збираються сотні юнаків і дівчат. Ці фотографії добре передають атмосферу того часу – Святоюрська гора була не лише резиденцією глави Церкви, а місцем зустрічі людей.
Під час Другої світової війни Митрополичі палати й сади стали свідками ще однієї сторінки історії. Тут митрополит Андрей Шептицький разом з своїм братом, блаженним Климентієм, переховував єврейських дітей, рятуючи їх від Голокосту.
Митрополит Андрей у Святоюрському саду
Після смерті митрополита Андрея у 1944 році життя цього місця різко змінилося. Уже через два роки радянська влада ліквідувала Українську Греко-Католицьку Церкву, а весь Святоюрський комплекс передали Російській Православній Церкві. Митрополичі сади поступово занепали. Частину нижніх терас вилучили з церковного користування й передали службам зв’язку. Тут з’явилися технічні споруди й ретрансляційні вежі, з яких намагалися глушити сигнали західних радіостанцій. Фруктовий сад поступово всихав, руйнувалися підпірні стіни, заростали історичні алеї та переходи між терасами. Те, що століттями створювали й доглядали, десятиліттями залишалося без належної опіки.
— Для веж навіть робили додатковий насип. А що робили все як звичайно у ті часи, то одного року сильні дощі спричинили зсув ґрунту. Його наслідки можна зауважити й нині біля будинку колишньої бібліотеки. У ньому й нині ще перебуває підприємство зв’язку, яке має право оренди до кінця року.
Підходимо саме до цієї споруди. Вона в складному стані, відразу видно, що потребує реконструкції і реставрації. Співробітник компанії привітався, перепитав, чи ми з церкви, щодо огляду не заперечував, тож о. Тарас продовжив розповідь.
— Ця будівля теж була зведена як частина комплексу, проте в ньому, окрім самої споруди, майже нічого не збереглося з довоєнного періоду. Вціліли лише сходи, та й ті потребують реставрації. У майбутньому тут планують створити сучасний культурний простір, який стане ще одним осередком життя Святоюрського комплексу.
Після виходу Української Греко-Католицької Церкви з підпілля розпочалося поступове повернення та відновлення Митрополичих садів. Спочатку вдалося впорядкувати верхні сади, які після реставрації відкрили для відвідувачів. Проте нижня частина історичного комплексу ще довго залишалася поза володінням Церкви.
Лише 17 квітня 2025 року після майже п’яти років судових розглядів нижні Митрополичі сади офіційно повернули Українській Греко-Католицькій Церкві. Для Львівської архиєпархії це стало завершенням важливого етапу відновлення історичного ансамблю Святого Юра.
— Відродження садів відбувається поступово й дуже обережно. Уся територія входить до ансамблю собору святого Юра, внесеного до Списку світової спадщини ЮНЕСКО. Саме тому будь-які реставраційні роботи потребують тривалих досліджень, історичних обґрунтувань і погоджень із фахівцями. Тут неможливо просто щось перебудувати чи змінити за сучасними потребами. Кожне дерево, кожен мур, кожен камінь є частиною пам’ятки.
Сьогодні нижні тераси поступово очищають від хаотичних насаджень, що з’явилися за десятиліття занедбаності. Фахівці досліджують історичний рельєф, відновлюють підпірні стіни, дбайливо зберігають навіть стару австрійську бруківку, щоб згодом використати її під час реставрації. Робота просувається повільно, але саме така неспішність є запорукою того, що Святоюрська гора не втратить своєї автентичності.
Саме підходимо до цікавого дерева – сам стовбур модрини без крони. Отець Тарас пояснює, що залишки гілок зрізали задля безпеки, адже нещодавній буревій сильно пошкодив крону дерева.
— Насправді дерево постраждало ще кілька років тому, коли сильний вітер надломив верхівку. Остання негода лише завершила руйнування. Після обстеження арбористи та міська комісія дійшли висновку, що залишати пошкоджені гілки небезпечно – наступний сильний вітер міг спричинити їх падіння. Тому крону довелося повністю розчистити. Сам стовбур залишили, його видалення потребує окремих погоджень.
Тож Митрополичих садах навіть догляд за одним деревом стає частиною великої історії про відповідальність за спадщину.
— Митрополичі сади вже стали своєрідним брендом, – каже о. Тарас. – Але для нас найважливіше не це. Ми хочемо, щоб вони знову були тим, чим були століттями: місцем молитви, відпочинку, зустрічі людини з Богом і з красою створеного світу.
І здається, ця традиція вже повертається. Сюди приходять львів’яни й туристи, тут відбуваються концерти, театральні постановки, фестивалі й освітні заходи.
За словами о. Тараса Чорного, у Львові практично немає іншої закритої паркової території такого масштабу, яка могла б одночасно бути доглянутою історичною пам’яткою і відкритим простором для великих громадських заходів. Фундація духовного відродження, які за завданням церковного керівництва опікується садами, відкрита до співпраці, проте завжди ретельно підходить до того, який зміст вкладають організатори у свої заходи, чи не суперечать вони цінностям , які сповідує Церква.
— У липні в нас канікули, тож сцену розібрали, а вже з серпня розпочинаємо новий сезон. Тож стежте за афішами та оголошеннями на наших сторінках в соцмережах. Під час наших заходів щоразу запитуємо, хто прийшов вперше, хто що знає про це місце, а опісля коротко розповідаємо про нього, тож кожна зустріч стає ще й просвітницькою.
Окрім того, сади залишаються місцем, де навіть посеред великого міста можна знайти тишу. Тут часто молиться архиєпископ і митрополит Львівський Ігор Возьняк, владика Володимир Груца теж приходить на молитву й прогулянку.
— Приємно, що в тіні старих дерев прогулюються родини з дітьми, а в час війни дедалі частіше можна зустріти військових, які проходять лікування чи реабілітацію. Для багатьох із них ці сади стають місцем, де можна хоча б ненадовго відчути тишу, перевести подих і переконатися, що життя триває.
Щоб відвідати сади потрібно звернутися в інформаційний офіс, це можна зробити особисто чи організованою групою.
— Працівники Фундації супроводжують гостей не лише для того, щоб розповісти історію цього місця, а й подбати про їхню безпеку, адже окремі ділянки ще потребують реставрації. Благодійна пожертва за вхід у сади – 50 гривень. Всі кошти спрямовуються на відновлення і розвиток території садів.
Поступово підіймаємось до виходу з садів. Тут тривають роботи з впорядкування території. Отець Тарас говорить про них без пафосу: відновлення такого комплексу – це завжди довгий процес, який потребує не лише часу, а й значних коштів.
— Усі питають: за які гроші? За звичайні людські гроші. Фундація духовного відродження шукає фінансування через благодійників, грантові програми, культурні проєкти й заходи, які відбуваються у Митрополичих садах. Саме так, крок за кроком, вдається відновлювати історичний комплекс. Водночас кошти доводиться розподіляти між багатьма проєктами Львівської архиєпархії, зокрема й на створення духовно-психологічного центру в Брюховичах для людей, які постраждали від війни.
Від садів стежка знову приводить до Митрополичих палат. Їх збудували у 1761–1762 роках на місці давнішої дерев’яної резиденції львівських єпископів. Хто саме був автором проєкту Митрополичих палат, історики ще з’ясовують. Відомо, що генеральний план усього Святоюрського комплексу ще у 1743 році створив Ян де Вітте. Більшість дослідників автором палат вважає Клеменса Фесінґера, хоча існує й інша переконлива версія, що проєкт належав французькому військовому інженерові П’єру Ріко де Тіррґею, а Фесінґер завершував чи адаптовував будівництво. Незалежно від того, яка з цих гіпотез виявиться остаточною, результатом їхньої праці стала одна з найвишуканіших барокових резиденцій Центрально-Східної Європи.
Після смерті Бернарда Меретина та Йоана Георга Пінзеля саме Фесінґер завершував формування ансамблю, тому й сьогодні собор святого Юра та Митрополичі палати сприймаються як єдине архітектурне ціле. Важко уявити одну споруду без іншої – настільки гармонійно вони поєднані між собою.
Отець Тарас звертає увагу ще на одну деталь – від самого початку палати були не приватним будинком митрополита. Вони задумувалися як офіційна резиденція Галицького митрополита, тобто як місце, де приймають гостей, працюють, проводять церковні наради, ухвалюють рішення, що стосуються життя всієї митрополії. Таким вони залишаються й сьогодні.
Каплиця в митрополичих палатах. Її розписи – спадок перебування тут РПЦ.
Входимо до палат через каплицю. Її нинішній вигляд, зі слів о. Тараса, досі зберігає сліди радянського періоду.
Після ліквідації Української Греко-Католицької Церкви 1946 року митрополичі палати стали осідком російських православних єпископів. Інтер’єр каплиці був істотно змінений, а наприкінці 1980-х років її розписали у стилі, який більше нагадує російський церковний живопис, ніж традиційний для Галичини візантійський іконопис. Це помітно і в образах святих, і в написах, які збереглися донині.
— Це теж частина історії цього місця. Але вона не відповідає ані первісному задуму храму, ані нашій іконописній традиції. Уже проведені історичні дослідження, є проєкти реставрації. Сподіваємося, що колись вдасться повернути каплиці її автентичний вигляд.
Водночас о. Тарас наголошує: найважливіше, що каплиця не втратила свого призначення. Тут і сьогодні щодня звершуються богослужіння, моляться владики Львівської архиєпархії, а тиша невеликого храму дивовижно контрастує з міським шумом, який залишається за мурами Святоюрської гори.
Для самого о. Тараса цей простір пов’язаний із дуже особистими спогадами. На початку 1990-х років він прислуговував на богослужіннях владиці Володимиру Стернюку – одному з ісповідників віри, який десятиліття підпілля і відразу після виходу з нього очолював Львівську архиєпархію. Йому тоді довелося щодня бачити життя цієї резиденції зсередини.
— Тут постійно хтось приходив. Щодня звершували Літургії, вечірні богослужіння, приходили монахи-студити, священники, миряни. Люди зверталися до владики з найрізноманітнішими питаннями – просили поради, допомоги, просто хотіли поговорити. Він завжди починав із простого: «Хто ти? Звідки? Чим живеш?» І це не були формальні слова. Він справді хотів почути людину.
Поряд з каплицею – гардеробна, де зберігаються ризи і де диякони допомагають владикам одягатися на богослужіння. Тут же на першому поверсі є приватні покої владики Володимира.
Піднімаємося сходами на другий поверх. Отець Тарас усміхається: «Звідси відкривається один із найкращих краєвидів Львова». І справді, варто лише підійти до вікна чи вийти на східний балкон, як перед очима розгортається панорама міста. Добре видно старий Львів, міську ратушу, шпилі і куполи церков, Високий Замок, церкву Покрови… Все як на долоні. Зі західного балкону – вид на собор святого Юра і площу перед ним.
Отець Тарас запрошує на балкон палат. Звідси свого часу любив дивитися на Львів Митрополит Андрей
Оглядаємо інтер’єри: просторі анфілади, високі стелі, великі вікна, урочисті сходи – усе створює відчуття відкритого простору. Барокові архітектори чудово розуміли, як за допомогою світла, перспективи й пропорцій формувати настрій людини.
Попри численні перебудови, всередині палат збереглося чимало елементів давнішого інтер’єру. Тут і сьогодні можна побачити ліпнину в стилі рококо, фрагменти старого настінного живопису, каміни, високі дзеркала, дерев’яні панелі, які колись були обтягнуті тканиною, художній паркет. Дивовижно, як герби митрополита Андрея пережили радянську окупацію.
— Кожна з цих деталей створювалася не лише задля краси. Інтер’єри мали підкреслювати гідність митрополичої резиденції та водночас бути зручними для щоденної праці, урочистих прийомів, синодів, дипломатичних зустрічей і життя самої Церкви.
Високі стелі теж були не лише архітектурною примхою. У XVIII столітті великі приміщення опалювали камінами. Гаряче повітря й дим піднімалися вгору, тоді як унизу, де перебували люди, температура залишалася комфортною.
За цей час майже кожне покоління залишало в палатах свій слід. Наприкінці XIX століття будівлю вперше серйозно реставрували, а особливо важливою стала реставрація 1922 року під керівництвом архітектора Лева Левинського. Для свого часу це був надзвичайно сучасний підхід. Левинський не прагнув «осучаснити» палац чи пристосувати його до модних тенденцій. Навпаки, він уважно досліджував кожну деталь, намагаючись очистити інтер’єри від випадкових нашарувань попередніх десятиліть і максимально зберегти автентичний бароковий характер будівлі. Саме завдяки цій делікатній реставрації значна частина історичного образу палат дійшла до наших днів. Остання ж реконструкція тут відбувалася 25 років тому, перед приїздом Папи.
Особливе місце у синодальній залі відведено для образу Пресвятого Серця Христового. Отець Тарас затримується біля нього довше.
— Цей образ подарувала митрополитові Андрею його мати Софія Шептицька, коли син вирішив вступити до монастиря. Це був не просто родинний подарунок. Для матері він став благословенням в дорогу, яку обрав її син, а для самого митрополита – однією з найдорожчих особистих реліквій.
Під час радянської окупації більшість речей, пов’язаних з Українською Греко-Католицькою Церквою, перебували під загрозою. Щоб урятувати картину, невідомий художник пішов на незвичайний крок. Він домалював ягня, а рану на грудях і руці Христа замалював так, що образ Пресвятого Серця перетворився на Доброго Пастиря. Для радянської влади це вже був звичайний релігійний живопис, який не викликав особливих підозр. Коли ж після виходу нашої Церкви з підпілля образ віддали на реставрацію, це відкриття стало великим сюрпризом, адже вважалося, що образ пензля матері Митрополита втрачено.
Більшість картин, які сьогодні прикрашають інтер’єри, з’явилися тут після масштабної реставрації напередодні приїзду святого Івана Павла ІІ. Частину передали зі збірок церковного музею, інші є високоякісними копіями відомих європейських полотен, які передала сюди на зберігання Львівська картинна галерея.
Зокрема, тут є копії знаменитої картини іспанського художника Хосе де Рібери «Покладення Христа до гробу», оригінал якої сьогодні зберігається у Луврі, диптиха Альбрехта Дюрера «Чотири апостоли» та інші.
Наступні кімнати Митрополичих палат ще виразніше нагадують про приїзд святого Папи Івана Павла ІІ до Львова у червні 2001 року. Саме тоді ця резиденція на кілька днів стала домом Святішого Отця.
— Коли з Ватикану надійшов офіційний протокол візиту, усі зрозуміли: попереду дуже багато роботи. Йшлося не про косметичний ремонт. Документ, який отримала Львівська архиєпархія, визначав буквально все – від облаштування кімнат до вимог безпеки, умов проживання, організації офіційних зустрічей і навіть розташування меблів. На виконання всіх робіт залишалося лише три місяці.
Спальня св. Папи Івана Павла ІІ
Для Святішого Отця спеціально виготовили спальню. Її замовляли у Польщі відповідно до вимог ватиканського протоколу та антропометричних параметрів самого Папи. У документах були визначені навіть такі, здавалося б, дрібниці, як висота ліжка, розміри письмового столу, крісел, тумбочок та іншого обладнання. Облаштували окрему ванну кімнату, трапезну, робочі приміщення, зали для офіційних зустрічей із Президентом України, дипломатичним корпусом, єпископами та іншими гостями.
— Не менш ретельно продумували все інше. Вимоги стосувалися освітлення, текстилю, столового посуду, меблів, фурнітури, навіть найменших деталей інтер’єру. Сьогодні це може здаватися звичним, але на початку двотисячних далеко не все необхідне можна було просто придбати в Україні. Чимало речей довелося спеціально виготовляти або замовляти за кордоном.
Для самого о. Тараса цей візит має ще й особистий вимір. У 2001 році він був студентом духовної семінарії й з іншими відібраними для цього семінаристами проходив спеціальний вишкіл перед папськими богослужіннями.
— Найцікавіше, що найбільше часу ми присвячували навіть не Літургії. Свій обряд ми добре знали. Нас навчали протоколу: як рухатися, як стояти, коли підходити до Святішого Отця, як поводитися під час офіційних церемоній. Було зрозуміло, що в такому візиті не існує дрібниць. Тож можу собі уявити, що відбувалося тут, скільки вимог потрібно було виконати і правил запам’ятати.
Проте найбільше запам’яталася не організація, а атмосфера. Священник пригадує, що у Львові кортеж Святішого Отця рухався відкрито, люди могли стояти вздовж маршруту, вітати його, благословлятися, просто бути поруч. Саме ця відкритість, каже він, і стала одним із найтепліших спогадів про папський візит.
Сьогодні кімнати, у яких проживав святий Іван Павло ІІ, теж відкриті. Вони не перетворені на окремий музей і залишаються частиною живої митрополичої резиденції. Тут і далі приймають гостей, працюють, ухвалюють рішення, які стосуються життя Львівської архиєпархії.
Отець Тарас неначе підсумовує цю історію кількома простими словами:
— Приїзд Папи став не лише великою подією для Церкви. Він допоміг відродити самі палати. Завдяки цій підготовці вдалося провести масштабну реставрацію, яка зберегла будівлю для наступних поколінь.
й
Інтер’єр палат. Справа ліфт, який також появився тут до візиту Папи
Справді, сьогодні більшість відвідувачів навряд чи замислюється, що значна частина сучасного облаштування резиденції з’явилася саме тоді. Візит святого Івана Павла ІІ залишив по собі не лише історичні світлини чи спогади, а й став новим етапом життя Митрополичих палат.
Наша екскурсія добігає кінця. Попереду ще багато праці: відновлення нижніх Митрополичих садів, реставрація історичних будівель, повернення автентичного вигляду окремим спорудам. Але найважливіше вже вдалося зберегти – життя цього місця. Бо Митрополичі сади й палати, увесь Святоюрський комплекс – це не лише визначна пам’ятка архітектури й містобудування, внесена до Списку світової спадщини ЮНЕСКО, це передусім жива святиня Української Греко-Католицької Церкви, тут жили і бували святі люди, тут вони молилися і працювали.
Вид на собор Святого Юра з Митрополичих палат
На прощання о. Тарас Чорний запрошує не чекати особливої нагоди, щоб повернутися на Святоюрську гору.
— Приходьте до Митрополичих садів. На концерт чи виставу, на екскурсію або просто на прогулянку. Побудьте трохи серед цієї тиші, відкрийте для себе історію цього місця. Це простір, який живе, який заспокоює і наповнює добром, допомагає віднайти рівновагу, і він завжди відкритий для людини.
Джерело: РІСУ
