10 сильних думок єпископа-помічника Львівської архиєпархії взято з інтерв’ю для Департаменту інформації УГКЦ про християнський погляд на біль війни.
Важливо старатися вкладати свої сумніви чи біль у рани воскреслого Христа. Воскреслий Ісус носить на своєму тілі рани. Хоч ми, як християни, стараємося бути людьми надії та оптимізму, стараємося бути пасхальними людьми, але маємо багато болю. Важливо старатися вкладати свої сумніви чи біль у рани воскреслого Христа.
Сліди болю нерозривні з людиною надії. Людина може ставити собі запитання: за що мені те чи те терпіння? Стараюся жити правильно, ходжу до церкви, молюся та причащаюся постійно. Для чого мені ці випробування і стільки болю? Тут також питання: куди ти цей біль понесеш? Тут є підтвердження того, що сліди болю нерозривні з людиною надії.
Біль може мати терапевтичний характер, навіть якщо людині дуже важко. Якщо йдеться про рану, то рана має властивість загоїтися і більше не кровоточити. Може залишитися шрам на тілі, але він вже не кровоточить, а лише нагадує про рану. Така людина вважається зціленою.
Для родин загиблих героїв їхні могили — найспокійніше місце в світі. Коли я відвідував могили наших героїв на Личаківському кладовищі, одна жінка мені показувала, що в одному місці похоронений її зять, а в іншому — син. Можна уявити, що є в житті цієї жінки. Але вона каже, що для неї — це найспокійніше місце у світі. Ті слова мене супроводжували, бо цвинтар, якого всі бояться, де є дотик зі спогадами та болем, вона вважає своєю терапією. Вона сюди може прийти, бо тут є її рідна людина. У такий спосіб вона теж йде своєю дорогою зцілення. Бо для більшості цвинтар — це місце страху. Туди не хочуть йти, тим більше ввечері.
Ми не знаємо, коли помремо, але точно буде мій особистий кінець і ніхто цього не зможе змінити. Важливо бути готовим. Якби не було війни, люди теж помирали б. І зараз є ті, які помирають унаслідок війни, які помирають раптово від різних хворіб, чимало гине в різних ДТП. Це — біль, але кожна людина завжди повинна бути готова до відходу до вічності.
Розумію біль, тому дарую молитовну підтримку. Співчуття має сенс тоді, коли знаєш людину добре, розумієш, який вчинок буде справді виявом співчуття. Бо подати людині руку й повторювати «співчуваю, співчуваю…» — це формальність. Мій спосіб — це радше молитовна підтримка.
Бути завжди поруч… Навіть гаслом військових капеланів є слова: бути завжди поруч. Не питання компетенції, проповідування, навертання. Ні! Завжди поруч!
Життя — це завжди надія. Я бачу велику надію в тому, що в болях війни народжуються діти. Бачимо, що є хрещення, створюються християнські родини. Також у болях війни народжуються священники. Життя — це завжди надія. Якщо підсумувати, то великою надією є те, що в болях війни народжується життя.
Ти можеш настільки допомогти людині, наскільки між вами є довіра.Якщо людина не відкривається, то не будеш влазити в її життя. Буває, що людина виснажена, тоді їй варто дати спокій, щоби вона відіспалася. Я не бачу тут шаблонів, що є якась одна метода всім помагати кому щось болить. Я про диспозиційність. За те, щоб людина знала, що вона може на мене розраховувати, і коли настане той момент, коли мені довіриться, вона мені скаже. Чим я тобі можу допомогти? Це найбільше, про що можна запитати.
Провина має бути прощена, але не оправдана. Зараз можна почути, що ми ніколи не простимо. Це також неоднозначно. Одне — це питання простити, а інше — забути. Ми не маємо права забути, бо це буде для нас драматично, але людина не може жити у злобі, гніві. Це повільне саморуйнування, і тоді не треба війни. Бо коли людина живе у злобі, вона себе руйнує духовно, емоційно. Це зло також матиме вплив на тілесний рівень, різні хвороби можуть бути також причиною непрощення. Ми теж не можемо кінцево сказати: я не прощу ніколи. Ми не є Богом, щоб остаточно вирішувати, чи буде тій людині прощено, чи ні. Ми не маємо права цього забути, але маємо право і привілей захищати своє життя наскільки можемо.
