У глибокому інтимному діалозі з Богом людина отримує відповідь на питання про страждання і біль. Зазвичай, ті відповіді ми не можемо передати словами, бо це щось дуже індивідуальне і глибоке, але бачимо, що воно заспокоює людину, витягує її з пригнічення і розпачу. Про це йдеться в роздумах отця Андрія Рака, що належить до Згромадження Найсвятішого Ізбавителя.
Війна в Україні ставить перед її мешканцями безпрецедентні виклики. Один із найважчих – це втрата: втрата рідних чи друзів, втрата здоров’я, рідної домівки, втрата рідного міста чи села…Ці втрати неминуче спричиняють біль і страждання. Як давати собі раду з ними? Відповідь на це запитання людство шукає не одне тисячоліття. Шукали її також і біблійні постаті. Своїми роздумами на цю тему із слухачами та читачами Радіо Ватикану – Vatican News ділиться священик редемпторист отець Андрій Рак.
Священик зазначає, що втрата є неминучою частиною людського життя, і до неї ми не завжди можемо приготуватися у свідомий спосіб. Це може бути якесь раптове горе чи надмірний стрес, що викликають глибокі внутрішні емоції, породжують смуток чи порожнечу і викликають також лють і гнів. «Це ті стани, – пояснює він, – з якими ми сьогодні в особливий спосіб маємо справу. Принаймні я це зауважую зі свого досвіду і досвіду спілкування з людьми».
Отець Андрій підкреслює, що фахівці як у світській, так і в церковній сферах, які прагнуть допомогти людям долати ситуацію великого стресу, болю і страждання, погоджуються з тим, що навіть тоді, коли людині здається, що вона більше не має сил, все одно обставини є посильними для її психіки. Коментуючи уривок з Першого послання апостола Павла до Коринтян «Бог вірний: він не допустить, щоб вас спокушувано над вашу спроможність, але разом із спокусою дасть вам змогу її перенести» (І Кор 10, 13), священик підкреслив: «Це слова дуже глибокої потіхи, щоби приймати ту дійсність, в якій ми знаходимося, і черпати сили, щоб могти її перейти».
Наш співрозмовник зазначає, що наше життя – це “школа залишати”: після народження ми залишаємо безпечну утробу матері і йдемо в світ ризику і викликів, залишаємо молодість, залишаємо здоров’я і, зрештою, залишаємо земне життя. Але з іншого боку, як підкреслив він, це так само “школа здобувати”, бо ми здобуваємо досвід, мудрість, витривалість, терпеливість й інші глибокі наші людські характеристики.
Отець Андрій звертає увагу на постать праведного Йова з Старого Завіту. Книга Йова є невеликою за обсягом, але дуже інтенсивною, і вона порушує питання болю, страждання, питання зла в нашому світі. Праведний Йов, будучи князем, будучи успішним, заможним, несподівано втрачає усе те, що посідав і опиняється на одинці із цим своїм болем і стражданням.
Троє друзів Еліфаз, Білдад і Цофар приходять до Йова, між ними зав’язується завзята суперечка про причини лиха, яке вразило Йова. Суперечка переростає у диспут про причини зла загалом (теодіцея). «Але, здається, що їхні твердження є тільки теорією, і діалоги його трьох друзів не можуть розрадити і підтримати Йова, – пояснює отець Андрій. – Хоча вони прийшли до свого друга, тобто доклали певних зусиль, і як на мене, це вже великий крок. Але своїм “механізмом” вони не можуть допомогти йому».
І тут четвертий наймолодший персонаж Елігу намагається у свій спосіб говорити з Йовом, можливо, навіть у різкий спосіб, але, виглядає, що він є трохи ближчий до болю Йова, аніж троє інших. Роздумуючи над таємницею болю і страждання, він каже: «Бог силою великий, однак не гордує чистим серцем, він бідолашним чинить правосуддя і праведника не позбавляє права» (Йов 36, 5.7). «Якимось чином, – зауважує отець-редемпторист, – слова Елігу доторкаються до страждання Йова, і безпосередньо після цього відгукується Господь Бог. І тоді ми чуємо, що Йов отримує ту відповідь, якої Він потребує у болю і в стражданні при тій зустрічі із Богом. І ця книга Йова представляє механізм для людини, яка перебуває в глибокому болю, стражданні, нерозумінні свого життя і ситуації, коли навіть з боку ближніх немає очікуваної ефективної допомоги, бо той біль і страждання відбувається в глибині людини. І для нас, людей віруючих, тих людей, які плекають духовний вимір у своєму житті, ця книга Йова є підказкою, звідки сподіватися остаточної відповіді на наші страждання. Тому що, властиво, книга Йова також не дає відповіді на те, що таке зло і звідки воно походить, які його причини. Напевно, зло має дуже багато властивостей. З перспективи цієї книги, воно може бути карою, випробуванням, очищенням, але, зрештою, воно все одно залишається незбагненною тайною в житті людини».
Священик підкреслює, що у спілкуванні з Богом Йов лише коротко відповідає на слова Бога, кажучи: «Я говорив про те, чого не розумію; про чуда, мені незбагненні, що їх не знаю. Почуй мене, коли буду говорити; питатиму Тебе, – навчай мене. Я чув лиш те, що говориться про Тебе, але тепер на власні очі тебе бачу. Тому смиряюся і каюсь» (Йов 42, 3-6).
«І дуже цікаво, що лише тоді, коли відбувається зустріч людини і Бога в такому інтимному глибокому діалозі, людина отримує відповідь на свої питання, – підкреслює священик. – Хоча про ті відповіді ми не можемо прочитати, ми не можемо збагнути, бо це щось дуже індивідуальне і глибоке, воно виходить поза рівень людських слів. Але бачимо, що воно працює, воно заспокоює людину. І навіть якщо людина продовжує перебувати в тому стражданні й терпінні, але десь там в глибині відбувається та зустріч і вона нас витягує, витягує з пригнічення, розпачу. Така відповідь надходить. Але цю відповідь кожен може отримати лише спілкуючись з Богом. Важко сказати, яка це відповідь і що Бог говорить Йову, але після цієї зустрічі, як написано в Книзі Йова, Господь збільшив удвоє усе те, що було у Йова, і його теперішнє становище поблагословив більше, ніж старе. І в тій зустрічі з Богом біль і страждання перемінилися на благословення».
