Архиєпископ і Митрополит Львівський Ігор звершив Архиєрейську Божественну Літургію у храмі Різдва Пресвятої Богородиці в селі Сокільники. Після богослужіння владика разом із вірними вирушив процесійною ходою від храму до місця, де парафіяни разом зі своїм священником звели Хресну дорогу. На завершення процесії Митрополит Ігор освятив Хресну дорогу.
У проповіді Архиєрей зазначив:
— Святий апостол Павло, пишучи до ефесян, до мешканців міста Ефес, де він перебував, навчаючи народ віри Христової, називав себе в’язнем Господнім. Думаємо, що назвав себе в’язнем Господнім не тому, що перебував у римській в’язниці, з якої писав листи ефесянам, а тому, що був відданий Богові до кінця, не боячись з любові до Господа помирати. Попередньо переслідував Христа, навернувся, а потім, життя змінилося, бо жив для Христа, не боявся смерті, проповідував його науку. Сам написав глибокі слова життя: «Живу вже не я, а живе в мені Христос. А коли тепер живу в тілі, то живу вірою в Божого Сина, що полюбив мене і віддав себе за мене» (Гл 2,20). Такі слова можуть писати ці особи, хто цілковито кинувся у Господні обійми і для кого померти, означає – отримати вічну нагороду та вічне щастя! Побожний народе, слухайте мене уважно, ми усі переконані, що не будемо вічно жити на землі, усі помремо, бо таку постанову прийняв Господь у зв’язку з гріхом родичів у раю. Але для усіх Небесний Батько приготував вічне щастя, небо, насолоду. Пові́рмо у це, наше життя коротке, а вічність, до якої прямуємо немає кінця. Ця вічність і це щастя повинно поривати нас, бо відомо, що ніхто не уникне Божого суду та нагороди. Пам’ятаймо, що Господь бажає усіх нас нагородити, навіть, розбійник, який висів на хресті поряд з Ісусом, признав, що заслужено терпить… Потім звернувся до Спасителя: «… Ісусе, згадай мене, коли прийдеш у Царство твоє. І сказав йому: Щиру правду кажу тобі, сьогодні зі мною будеш у раю» (Лк 23,42-43). Хто скаже, що Бог нас не чує? Війна, молимося, благаємо Господа про кінець війни, поки що його не бачимо…? А Господь терпить з нами, він на хресті, Бог в кожній справедливій людині. Син Божий про нас пам’ятає: «В домі мого батька осель багато. А якби не так, то я сказав би вам, бо йду приготувати вам місце» (Ів 14,2). Творець піклується людиною, забезпечує її місце у вічності. Додаймо трішки до виконання волі Бога, щоб бути спасенними. Розбійник приклав зусилля в останню хвилину і Бог нагородив його, а у нас більше часу…
Святий апостол Лука описав притчу, якою Син Божий звертався до зібраного народу і, яка звучить до нас. А йшлося про ближнього, як бажав законник вияснити в Ісуса. Спаситель розповів притчу про покалічену особу, на кого напали розбійники, пограбували, побили і з ранами, стікаючого кров’ю залишили чоловіка. Покалічений лежав край узбіччя дороги, а повз проходив священник, потім, левит, теж, служитель синаґоґи, але вони, побачивши побитого пройшли мимо, мабуть, спішили у храм й не бажали осквернитися від допомоги побитій людині?! І трапився ще один чоловік: самарянець, не юдей, юдеї погорджували самарянами й цей самарянець похилився над покаліченою людиною, перев’язав рани, обробивши їх вином та оливою, посадив на свого осла й привіз до пансіонату. Зустрівся з власником, заплатив йому гроші, просив доглядати й обіцяв на зворотному шляху ступити до готелю, та доплатити, якщо була б потреба. Законник слухав уважно розповіді Ісуса – і вкінці Господь запитав, кого він уважає ближнім? Учитель закону відповів, що того, хто допоміг побитій особі. А Господь йому: «… Іди й роби так само» (Лк 10,37). Можливо, цей законник не поважав самарян, уникав їх або мав з ними якісь конфлікти тощо? Не знаємо, але Ісус виховував розповіддю цієї притчі не тільки законника, але й усіх присутніх. Він навчав, що любити потрібно усіх людей, особливо тих, хто знаходиться у потребі, незважаючи на національність, колір шкіри, стан, посаду, стать тощо. Мені згадується історія про сербсько-хорватську війну, один із випадків, коли сербський поранений офіцер попав у полон до хорватів. Медична сестра слідкувала за дозуванням ліків у лікарні, які вводили пораненому. У певному моменті, коли пораненому ставало краще, він запропонував медсестрі медальйон, який передав йому військовий хорват. Медсестра прийняла, уважно оглянула й пізнала свій дарунок, заплакала та розпитувала про військового. Почула, що серби його розстріляли… Не могла заспокоїтися – це був хлопець, з ким планували подружжя. Медсестрі стала докучати думка, щоб передозувати ліки та позбутися цього військового серба… Але вона віруюча людина, знала заповідь, щоб не вбивати?! Билася зі своїми думками, продовжувала догляд за хворим і ближньому ворогу дарувала життя. Любов і до такого ближнього стояла у неї вище понад помсту. «Іди й роби так само», порада Ісуса перевищила намір помсти.
Дорогі богомольці, маємо багато випадків, особливо в час війни, щоб розвивати любов до ближніх. Допомагаймо кому можемо, хто у потребі, куди сягають наші руки, а Господь про це пам’ятає. Ось, слова Ісуса: «Якщо хто напоїть одного з цих малих чашкою холодної води тільки тому, що він учень, щиру правду кажу вам, не втратить своєї винагороди» (Мт 10,42). Здобуваймо – не втрачаймо!










