Чи монашество має майбутнє? Чи існує альтернатива монастирям? З яких причин монахи залишають монастирі? І чому війна краще вплинула на монастирі, ніж пандемія? Про стан сьогоднішнього монашества в УГКЦ, його проблеми та перспективи розповів сайту «Духовна велич Львова» синкел у справах монашества Львівської Архиєпархії УГКЦ єрм. Юстин (Бойко).
«Імена і прізвища цих осіб ми не розголошуємо»
Отче Юстине, яка кількість монастирів в УГКЦ?
Митрополит Ігор поручив мені провадити монашество Львівської архієпархії в якості синкела, тому цим питанням я володію більше. На території архієпархії знаходиться найбільше монастирів, чинів та згромаджень УГКЦ, також вони мають тут свої головні доми. Статистично в архієпархії розташовано вісім чоловічих і 13 жіночих монастирських структур, які об’єднують своїм уставом певну кількість монастирів. Структурами є монастирі в давному автентичному значенні, чини, згромадження і товариства апостольського життя.
Яка загальна кількість монастирів у цих структурах?
Якщо взяти до уваги чоловічі та жіночі монастирі, монастирські доми і парафії, то їх буде близько 78. При чому є одне жіноче згромадження, що вже не має покликань, в ньому залишилось трохи більше 10 людей – це є особи, яким понад 70 років. Воно виникло у підпіллі та було покликане, щоби розносити Святе Причастя людям або ж провадити молитву там, де священник не міг доступити. Це є сестри Матері Божої Неустанної Любови. Це згромадження вимирає і не приймає до себе покликань.
Також у нашій єпархії є дві особи, які належать до богопосвячених дівиць. Ця інституція дужа давня, сягає ще апостольських часів. З проголошенням патрикулярного права УГКЦ вони включені офіційно у перелік монашого руху. Богопосвячена дівиця – це є випробувана людина, яка складає довічний обіт дівоцтва перед місцевим єрархом. Вона працює на звичайній роботі, можливо, її співробітники навіть не знають про її статус.
Таких особи є лише дві?
Так, дві, хоча тенденція йде до збільшення. Поясню чому. Частина монахинь, які покидають монастир, роблять це не з причин небажання жити монашим життям – вони просто не знаходять себе в монашій спільноті. Вони виходять з монашої спільноти, але не готові розпочати подружнє життя. По певному часі вони звертаються до єпископа, він дає випробувальний термін і опісля приймає таку людину в стан богопосвячених дівиць. У нашій єпархії є таке неписане правило, що імена і прізвища цих осіб ми не розголошуємо.
Також щораз то більше при парафіях ми бачимо людей – це переважно молоді дівчата – які позитивно відносяться до подружжя, але не бачать себе в подружжі. Вони можливо вступили би до монастиря, але є свободолюбивими – не переварюють певних правил.
Для чого приймати такий стан, якщо не йдеш в монастир?
Така дівчина хоче належати офіційно до богопосвячених дівиць, щоб мати зовнішній стимул до того, що вона чинить – отримати благословення Церкви.
Чи мають такі особи обов’язкове молитовне правило?
Абсолютно. Для таких богопосвячених, для всіх монастирів – незалежно від роду їхньої діяльності – складовими частинами покликання є молитва – спільнотова і приватна, а також духовне життя, яке виражається в читанні Святого Письма, поглиблення свого духовного життя через читання літератури, студії, сповіді, участі у Святих Тайнах тощо. Коли мова йде про богопосвячених дівиць, то свій спосіб життя кожна з них узгіднює з місцевим єпископом. У цей розпорядок вона вносить молитву та працю – ora et labora. Богопосвячена дівиця не має над собою щоденного контролю, її настоятелем є місцевий єпископ, якому вона бодай раз у році здає звітність зі свого життя.
«Син дізнався, що його мама належить до Третього чину, лише на її похороні»
Цей вид богопосвяченого життя стосується лише жінок?
На цей час ми говоримо тільки про жінок. З-поміж людей, яким подобається монаше життя, є люди як одружені, так і неодружені, як чоловіки, так і жінки. І це не є особливістю наших часів, так було ще віддавна у Церкві. І тому, коли появилися великі монастирі, чини, згромадження, навколо них такі симпатики почали гуртуватися. І тоді виникла ідея створення так званих Третіх чинів.
До Третіх чинів належали люди, які допомагали у світі, будучи на своїх служіннях, державних чи приватних, розвивати християнське життя – свідчити про Христа чи допомагати згромадженню, Чину розвивати харизму, але вже не в статусі монаха чи монахині. Треті чини є також різні. Наприклад, Третій чин отців Василіян, який був заснований у великій мірі завдяки митрополиту Андрею (Шептицькому), коли він ще був монахом Василіанських монастирів, згодом став структуризований – там є своє керівництво, свої богослужіння, набожества. У підпіллі він відіграв дуже важливу роль, оскільки допомагав Греко-католицькій церкві у сповнені її місії, зокрема, катехизації, бо там, де не міг дійти священник, доходив представник Третього чину.
Я знаю один з випадків, коли син довідався, що його мама була в Третьому чині, щойно після смерті мами, на похороні, коли в її труну поставили певні символи, які свідчили про її приналежність до Третього чину.
Чи діє тепер Третій чин?
На цей час Третій чин є занедбаний монастирями, тому що монастирі мають свої проблеми. Деякі монастирі, зокрема отці-василіяни, отці-редемптористи, намагаються якось підтримувати той Третій чин, але внутрішні проблеми монастиря не дозволяють присвятити так багато часу тому питанню, хоча я вважаю, що це було б дуже корисним для монашого руху. Тому що треба сказати, що викликів, які стоять сьогодні перед Церквою, в тому числі перед монастирями, є надзвичайно багато.
Це проблема лише нашого часу?
Монашество появляється в суспільстві, в якому на першому місці перебуває віра в Бога. Бо монашество – це не якась церква в Церкві. Воно не є особливим статусом, який гарантує, що людина буде спасенна. Монашество виникло в історії як рух не регламентований канонічно та не затверджений єпископами, це був спонтанний рух мирян, які бажали жити згідно з тим, що ми називаємо євангельськими радами – чистотою, убожеством, послухом. Задля цього ці люди йшли на пустиню, і так появилися перші монахи, які були анахоретами (відлюдниками, пустинниками, – ДВЛ).
Пізніше Василій Великий зібрав здоровоглуздих анахоретів і створив з них спільноту – місто Василіяду, де вони займалися доглядом за паломниками і хворими. Анахорети мали велику популярність, але не все, що вони говорили, відповідало Євангелію – навчанню Церкви, не всі вони мали велику богословську науку. Тому в 451 році був скликаний Халкидонський Собор, який вирішив упорядкувати монашество та підпорядкував його єпископам. Монашество стало частиною церковної структури – станом у Церкві, на який єпископи мали вже вплив.
Згодом пішла дискусія: якщо монашество – це життя, цілковито присвячене Богові, яке має за мету наслідувати життя та науку Ісусу Христа, то треба проголосити його Святою Тайною. І слава Богу, що дискусію завершили тим, що монашество не стало Святою Тайною – сьогодні ми маємо сім Святих Тайн, поміж яких монашества немає. Але є Свята Тайна Подружжя.
Чому це добре?
Тому що монашество – це є покликання Боже, але з вільного вибору людини. І хоча подружжя є також вільним вибором, але в основі подружжя стоїть предвічний задум Божий у сотворені людства, генетика, природній стан людини. Мені старі монахи колись говорили, що «з-поміж монахів є такі, які йдуть до монастиря – Бог їх кличе, а є такі, що Бог їх кличе через монастир». Останні відбули в монастирі повну формацію і потім вийшли. Вони обирають, можливо, подружнє життя, але вже здобули досвід.
«Монашество перших століть не треба ідеалізувати»
Слухаючи вас, народжується чимало питань. Одне з них про різницю між первісним монашеством і теперішнім. Тоді втікали від світу, тепер монахи здебільшого в гущі світу. Чи не було монашество актуальним лише на певний історичний період?
Монашество перших століть не треба ідеалізувати. Ми не маємо просто достатньо джерел інформації про нього. Але як тоді на початках, так і в Середні віки, і в наш час монашество має одну-єдину ціль – наслідування Ісуса Христа. Ця ціль не змінилася, вона досі та ж сама – чистота, убожество, послух. Свого часу акцент був на послуху. Другий Ватиканський Собор декретом «Perfectae Caritatis» з 1965 року змінив послідовність: на перше місце поставив чистоту, тому що тоді була величезна проблема розгнузданості, розпусти… тривала «сексуальна революція» на Заході. Ціль монашества завжди була одна, але виклики і проблеми були різні. Були виклики перед анахоретами – з ким доживати віку. Вони покликали собі до помочі мирян, але то не вийшло не добро.
Потім з’явилася дискусія, чи може бути монастир у місті. Перший такий монастир святого Івана Хрестителя був у Константинополі, теперішньому Стамбулі, там жило понад тисячу монахів і тим монастирем керував святий Теодор Студит. І досвід показав, що якщо кожному знайти добре застосування, то можливі монастирі і в місті, бо хоча головна ціль для монаха – наслідування Ісуса Христа, але поряд з цим людина повинна ще щось робити, працювати, тому що гаслом монашого життя є бенедиктинський вислів «Ora et labora» – молитва і праця. Тож Середньовіччя породило монастирі в місті.
У наш час місто є величезною пустинею. І не тільки для монахів, але й для мирян. Один з феноменів, який відчуваємо ми всі – живемо поміж людей, в місті, яке нараховує мільйон осіб, але почуваємося самотніми, замкненими в своїх квартирах. Способи монашества були зовні різними і вони будуть різні. Йдеться про те, щоб люди зберігали в собі любов до Бога та віру в Бога, а вона плекається ще з сім’ї. Якщо такі ідеали в сім’ї будуть, то монашество буде жити. Бо головним каталізатором монашого руху є здорові християнські сім’ї.
«Раніше середній вік монаха був 22 роки»
Поговорімо про покликання до монашого життя. За останні 10-20 років світ змінився дуже сильно, і найбільше ці зміни відображаються на молоді. Як це вплинуло на кількість та якість монаших покликань в УГКЦ?
Я скоро буду мати 30 років як я в монастирі. Все монаше життя я провів за незалежної України. Хоча моє покликання сягає трохи раніше, в часи підпілля. Ми маємо тенденцію зменшення покликань – багато монастирів, які колись були наповнені, сьогодні пустіють, або передаються єпархії та закриваються. Якщо 1990-х роках було дуже багато покликань, ми не знали, що з ними робити і де їх подіти, то на теперішній час в монастирях є дуже мало покликань. Наприклад, цього року тільки деякі монастирі мають по два-три покликання, і не знати, чи вони ще витримають. А деякі не мають покликань вже по 10 років. З точки зору людської картина виглядає досить плачевною.
Чи можете назвати конкретні причини цього?
Причини є різні, немає одного фактору, який на це впливає. Перша причина – це є секуляризація суспільства. Колись була присутня суспільна мораль, більшість притримувалась певних принципів. Зараз соціальні мережі дозволили висловлюватись кожному – людям морально стійким і людям морально деградованим – і вони знаходять собі прихильників. Безумовно це впливає на молодь.
Друга причина – розбиті сім’ї. Ми пожинаємо плоди розбитих сімей не тільки в монастирях. Але зауважте, що в різних галузях суспільства ми маємо дуже мало кваліфікованих спеціалістів. Нерідко сім’ї тримались на волоску, робилося багато абортів, а сьогодні нам не вистачає фахових людей. Народжувалось, очевидно, більше дівчат, менше хлопців, і дівчата, які, природно, хочуть вийти заміж, знаходять чужоземців, тому сьогодні ми є свідками великої кількості змішаних подружжів.
Третя причина – це провина самих монастирів, самих монахів. Це відображається в тому, що, можливо, наше свідчення не є таким належним, яким би воно мало бути. Також наше монашество постарілось. Якщо раніше середній вік монаха був 22 роки – середній! – то сьогодні середній вік монахів Львівської Архиєпархії – 47 років, майже 50. І то завдяки кільком монашим згромадженням молодого віку.
«Як синкел монашества я бачу найбільшу небезпеку в настоятелях»
Де наймолодші?
Наймолодшим монашим згромадженням – мова йде про вік членів монастиря у Львівській Архиєпархії – є сестри-редемптористки. Тому у них і структура монастиря, і спосіб управління вирізняється. Найстарші монахи – у Василіян, Редемптористів і Студитів – традиційних монаших згромадженнях УГКЦ. Коли мова йде про жіночі спільноти, то тенденцію 50+ мають більшість із них, зокрема, сестри-студитки, сестри-служебниці, трохи менше – сестри Пресвятої Родини, але й вони йдуть у тому напрямку. Далі – в подібній ситуації сестри-йосафатки, сестри Святого Йосифа. Більшість монахів і монахинь у львівських монастирях мають вік від 40 до 50 років.
Є ще одна причина, яка негативно впливає на ріст покликань – вона внутрішнього характеру. Це коли в монастирях настоятелями стають люди, можливо, побожні, але вони не вміють управляти спільнотою. А це дуже важливо. Потрібно розуміти, куди монашу спільноту провадити, знати ціль і мету, читати знаки часу – які виклики стоять сьогодні перед Церквою і спільнотою, і як ми на них відповімо. Не шукати відповідей – означає поволі себе закопувати, хоронити.
Як синкел монашества я бачу найбільшу небезпеку в настоятелях. Подекуди такі люди мають комплекс меншовартості, наприклад, вони походять з родин, де не були на великій висоті, а тут мають можливість себе «проявити» і починають самостверджуватись через інших. Також є тихоні. Вони вигідні вищому керівництву і будуть у всьому слухняними – від них нема проблем у начальства, але й користі вони монахам не приносять. І коли приходить молода людина, чи навіть старша, і хоче розвиватися, а розвиток можливий лише в межах, наданих настоятелькою – в результаті дуже багато виходять з монастирів. Окрім того, що вмирають, дуже багато покидають монастирі.
Саме не кандидати, а монахи?
Так, виходять ті, що мають по 15-20 років монашого життя. В монастирі помирає три-чотири особи на рік, і п’ять з вічними обітами виходить. А монахи з вічними обітами, і які мають до 20 років монашого життя – це є професіонали, це є велика втрата, як для мене, це є катастрофа.
«Кожен монах має бути позитивно налаштований до сім’ї»
Мають бути вагомі причини, щоб людина з таким укладом життя вирішила змінити його.
Причини я вам назвав. Людина переходить кризовий вік, найбільше виходять ті, що переживають середину віку – йде перегляд свого життя, що людина осягнула до сих пір, і, якщо вона не знайде стимулу жити і творити далі, вона починає шукати причини, щоби з монастиря вийти. Вона думає, що немає сенсу далі терпіти. Це найбільш небезпечний вихід, бо якщо така людина не знайде себе в монастирі і піде у світ, який є ще більш жорстоким, вона себе там загубить.
Є люди, які виходять з монастиря, тому що між 40 і 50 дехто думає, що є можливість почати нове життя – особливо така думка розповсюджена поміж монахинь, це так званий «останній вагон», коли сестра думає, що може стати мамою. І дехто виходить заміж і стає доброю мамою. І, якщо так стається, то слава Богу. Людина здобула монастирський досвід і ще буде мати досвід родинного життя.
Ще є одна категорія тих, хто залишає монастир, – але це є дуже велика рідкість – їх видаляє монастир, бо вони стають небезпечними для спільноти. Причин цього є кілька, наприклад, людина не може впоратись з якоюсь поважною проблемою, а для монастиря це стає згіршенням, і не діють жодні методи. Їй можна намагатись допомогти, але вже поза межами монастиря. В чоловічих згромадженнях це може бути алкоголізм. Також людина може жити подвійним життям – вона хотіла би бути в монастирі, але бачить себе в подружжі. І коли отой внутрішній розрив стає таким великим, що людина занурюється в депресію і монаша спільнота бачить це, їй пропонують вийти з монастиря і спробувати себе у світському житті.
Також я не буду про це замовчувати, хоча у монастирях греко-католицької церкви такого майже немає, але, якщо ми помічаємо в монастирі когось нетрадиційної орієнтації, то видаляємо його з монастиря. Ми на це звертаємо велику увагу, бо найважливіший елемент монашого покликання є чистота. Ми не кажемо про те, що в людини не має бути тілесних спокус, бо вони будуть впродовж усього її життя. Монахи між собою так жартують інколи: «Спокуси покидають людину 10 хвилин по тому, як заб’ють труну». Але йдеться про те, щоб людина зі собою боролася.
І ще кожен монах має бути позитивно налаштований до сім’ї. Коли людина приходить до монастиря, то в неї запитують: «А як ти дивишся на сім’ю?» Якщо він дивиться на сім’ю негативно, то це є червона лінія того, що, мабуть, ти не надаєшся для спільнотового життя.
Тобто монах не повинен бути соціопатом? Бо одна з думок, яка побутує, що в монастирі йдуть люди із певними соціопатичними схильностями, які мають відторгнення до суспільства, сім’ї, і ховаються за монастирськими стінами.
Я не виключаю, що й такі можуть потрапити в монастир. Пам’ятайте, хоча монаше покликання є від Бога, але монастирі складаються з людей грішних, які хочуть бути святими. Тобто тут може все трапитись.
До речі, є ще одна причина відходу з монастиря, це трапляється надзвичайно рідко, може раз на 10 років, коли монах чи монахиня бачать, що їм потрібно обрати інше покликання. Наприклад, монахиня хоче провадити дитячий садочок і вона має до того здібності, але монастирський устав цього не дозволяє. Але потреби війни зараз є дуже великі, з’являються сироти, діти, яким потрібне піклування. Така монахиня залишає монастир, але Архиєпархія приймає таку монахиню і пропонує їй працю, тому що для нас такі люди – це є знахідка.
«Заходи через пандемію,.. покалічили не одну людську долю»
Як відобразився час ковіду і війни на монашому житті?
Я нещодавно ставив собі питання: що більше вдарило по монастирях? Ковід чи війна? І мені здається – ковід. Чому? Тому що наше монаше покликання спрямоване в першу на служіння Богу і ближньому. А нам закрили можливості служіння. І багато людей в монастирях впали в апатію, особливо тих активних. Вони намагались щось робити, а їх відразу ставили на місце під приводом, що то є пандемія. Я думаю, що ті заходи, які приймали через пандемію, були дуже нелюдяними і вони покалічили не одну людську долю. Бо війна тебе спонукує до дії, мобілізує, хоча ти розумієш, що можеш загинути.
Наші монахині чи монахи служать сьогодні також у прифронтових зонах. І ми маємо загиблих і полонених, наприклад, двох монахів в Бердянську. Ми навіть не знаємо про їхню долю. Вони не виїхали з окупованих міст і залишились там з людьми. Ми маємо монахинь поранених. Багато монастирів скоротили свою присутність на Західній Україні і перенесли свою діяльність на Схід. Тому більше вдарила по монастирях пандемія.
«Але не так, щоб тримати монастир на повідку»
Звідки монастирі беруть кошти для того, щоб утримувати себе, монастирські приміщення і вести служіння людям?
Розкажу відкрито. Монастирі мають величезні проблеми з фінансуванням. Величезні. Інколи люди думають, що монастирі фінансуються невідомими структурами, що нас Ватикан фінансує – а деякі міфи, здається, існують століттями. Монахи мають потребу не лише в одязі, їжі та лікуванні – великих витрат потребує підготовка, навчання, щоб вони могли належно служити людям.
Які є джерела надходження в монастирі?
В першу чергу, це пожертви людей. Друга стаття – це літургійні намірення, коли йде мова про чоловічі монастирі – люди просять про Службу Божу і дають якусь пожертву. Монахині можуть молитися на чиєсь прохання Акафістом або в інший спосіб. Наступна стаття надходжень – це проєкти. Монастир пише проєкт в західні інституції, єпископ затверджує, інституція розглядає і приймає рішення допомогти чи ні. Переважно такі проєкти сьогодні мають соціальне спрямування і менше на розбудову та ремонт монастирів. Переважно фінансування проєктів приходить від єпископської Конференції Америки, різних церковних організацій, фондів Католицької церкви у Німеччині, також Франції, інколи це міжнародні інституції. Фінансування від українських фондів немає.
Але є один феномен – до українських монастирів інколи звертаються багаті українці – не олігархи, але це люди зі статками. В часі війни вони багато чого переосмисли і хочуть жертвувати свої кошти на певні цілі, переважно соціального спрямування. Це не масове явище. Також мені відомо, що в монастирі звертались багаті люди з політичними намірами, але монастирі такі кошти не приймають, бо це вже залежність від політичних партій чи окремих політиків, тому ми не можемо йти на такі речі. Якщо проситимуть Божого благословення для себе – це одне, але не так, щоб тримати монастир на повідку залежності від себе.
Ще одне джерело доходів – здача в оренду нерухомості, а також власне господарство, інколи монах чи монахиня може пожертвувати на монастир свій спадок.
Якось я бачив в магазині макарони, вироблені в жіночому монастирі. До речі, доволі гарної якості.
Це є сестри Пресвятої Родини, вони для того, щоби забезпечити самих себе, виготовляють макарони і гриби в монастирі в Грушеві. І справді, це ще одна стаття надходжень – власне підприємництво. Не всі його мають, але воно дає певні результати. Монастир може займатись видаванням книжок, але це дуже коштовна річ і неприбуткова, виготовлення свічок – це зараз прибутково. Ікони є модні, але не дуже прибуткові. Для виготовлення ікони потрібна багато матеріалів і роботи. Ще є монахи-науковці, які пишуть статті чи виступають на конференціях, я сам належу до них, але переважно шукаю меценатів, щоб допомогли видати книгу чи щось опублікувати.
«А в православ’ї не всі, кого ви бачите в монастирях, є монахи»
Враховуючи сказане вами, може скластись враження, що монашество переживає кризу. Чи ви погоджуєтесь із цим?
Так, погоджуюся. У світі все монашество переживає кризу. Якщо кілька років тому отців-єзуїтів у світі було 30 тисяч, то за 10 років їх зменшилось на 15 тисяч. Хтось може запитати, а як тоді у православ’ї? А в православ’ї не всі, кого ви бачите в монастирях, є монахи. Зокрема, Києво-Печерська чи Почаївська Лаври – там є наймані працівники, які одягають монаший одяг, і вдень вони монахи, а вночі – одружені люди. Але відвідувачам тих монастирів здається, що там сотні монахів, а їх насправді може бути п’ять.
Ви згадали суттєве зменшення кількості єзуїтів, і це може видатись дивним, бо вони станом на сьогодні є, мабуть, найліберальнішим згромадженням і є дуже відкритими до нових віянь.
Ну, якби єзуїти були такими модними, то би до них були черги покликань. Але реальність є зовсім іншою. Монастир не можна уподібнювати до інституцій зі сфери бізнесу, які мають себе рекламувати, всім подобатися, зазивати до себе – тут діє зовсім інша схема: у центрі монашого життя стоїть Ісус Христос і свідомість того, що Бог тебе покликав. Якщо на цей час є мало покликань, чи як каже у нас один монах: «Мене ще буде кому похоронити, але чи тебе похоронять уже монахи – вже під питанням», то тяжко жити з такою надією. Але коли емоції стихають і я стаю на молитву перед іконою, то розумію, що Бог мене покликав у цей час серед цих людей, і хоча я недосконалий, але вдячний Богові за своє покликання і прошу, що Він допоміг мені витримати в доброму до кінця.
За покликання все ж таки відповідає Господь, бо не ми кличемо молодих людей до монастиря, а кличе Бог. Мабуть, є причини, через які Господь Бог хоче реформувати монашество.
Яке майбутнє чекає на монашество?
Монашество було, є й буде. Які нові форми монашества з’являться, мені важко сказати. Можливо, це будуть сім’ї. Розумієте?
В якому сенсі?
Тобто тато, мама і діти, які будуть собі жити трошки далі від великих мегаполісів, але будуть мати щоденний свій розпорядок. Вранці будуть мати молитовне правило, увечері також, вдень будуть працювати. І це буде спосіб монастиря. Можливо, будуть анахорети. Здається, в тому напрямку все йде, що будуть люди, які намагатимуться самостійно собі впорядкувати життя, йдучи за правилом: «Спасися сам – і навколо тебе спасуться інші». Класичне спільнотове монашество, яке володіє багатьма інституціями чи бере участь в інституціях виховних, в університетах, школах тощо, може зникнути. Але на це місце Бог пошле когось іншого, бо, як кажуть в народі: «Святе місце пустим не буває».
Спілкувався (і фото) Андрій ТОЛСТОЙ
Джерело: Духовна велич Львова
