Цьогоріч Львівська духовна семінарія Святого Духа відзначає 20 років від перенесення з Рудного до Львова. Та історія цієї будівлі почалася значно раніше — ще у 1990-х, коли Україна тільки оговтувалася від радянського минулого, а відновлена Українська Греко-Католицька Церква фактично заново вибудовувала свою структуру та шукала можливості для розвитку.
Тому ювілей став нагодою згадати людей, завдяки яким велика ідея поступово стала реальністю. Спогадами про шлях її втілення поділилися єпископ-емерит Гліб Лончина, священники, які в різні роки очолювали семінарію, а також архітектори та інженери, залучені до створення комплексу.
Центральною подією святкування стала Архиєрейська Божественна Літургія, яку очолив Блаженніший Святослав, Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви.
Розпочав урочисту конференцію молитвою і благословенням Архиєпископ і Митрополит Львівський Ігор. Владика також підкреслив на важливості формувати душпастирів, які мудро і справедливо будуть вести вірних. А також наголосив, звертаючись до семінаристів, що їхня освіта не завершиться у стінах семінарії, а вони повинні все життя вчитися.
Отець-доктор Богдан Прах під час конференції пригадав початок цієї історії як час великих викликів. Україна переживала глибоку економічну кризу, бракувало будівельних матеріалів, коштів і стабільних можливостей для великих проєктів. А наша Церква стрімко розвивалася і потребувала нової матеріальної бази для формації священників.
Тож потрібно було знайти земельну ділянку, визначитися з концепцією майбутньої семінарії та водночас шукати тих, хто допоможе профінансувати будівництво. Пошуки землі стали окремою історією. Переглядали різні варіанти, обговорювали різні проєкти, змінювали плани. Зрештою місцем для майбутньої семінарії стала територія на Хуторівці.
За словами отця Богдана, одним із найбільших надбань того часу стала команда. Священники, працівники Архиєпархії, архітектори, інженери та інші фахівці поступово об’єдналися навколо спільної справи і стояли один за одного.
Щоб знайти фінансову підтримку, представники Церкви їздили до різних країн Європи. Іспанія, Франція, Велика Британія, Німеччина, Італія — у різних місцях розповідали про задум і шукали людей, готових долучитися до його реалізації. Так семінарія, яка мала постати у Львові, поступово ставала спільною справою людей у різних країнах.
До проєкту долучалися архітектори. Один із них пригадує, що в 1999 році розпочав роботу над концепцією майбутньої семінарії. Перед командою стояло завдання створити не просто навчальний корпус, а простір, у якому поєднаються освіта, молитва, спільнотне життя та формація майбутніх священників.
Благословення на розробку концепції свого часу дав блаженної пам’яті кардинал Любомир Гузар. Робота над ідеєю тривала роками.
Архітектор пригадав, що загалом запропонував понад 16 концептуальних варіантів. Кожен наступний наближав команду до рішення, яке відповідало б і особливостям земельної ділянки, і потребам семінарійного життя, і традиції Української Церкви. Зрештою зупинилися на варіанті, який, якщо дивитися на комплекс із висоти, нагадує голуба — символ Святого Духа.
Але за цією формою стояли не красиві ескізи, а роки роботи. Архітектори разом зі священниками буквально жили цим проєктом — обговорювали його, переробляли креслення, шукали рішення, сперечалися з виконавцями за окремі деталі. Сам архітектор жартома згадує, що фактично жив у семінарії. Йому навіть виділили кімнату, яку називали «шафою», бо потрапити до неї можна було через двері біля шафи. Тож команда працювала майже безперервно, адже будівельний майданчик не міг чекати.
Головний інженер Степан Фій часто виконував креслення вручну. За словами архітектора, будівельники могли чекати на його аркуші просто на майданчику, тому робота йшла буквально «з гарячого аркуша». Інші фахівці відповідали за конструкції, генеральний план території, житловий корпус, комунікації. Кожен мав свою ділянку відповідальності, але всі працювали над одним задумом.
Грошей постійно бракувало. Вартість будівельних матеріалів зростала, а економічна ситуація в країні залишалася складною. У якийсь момент стало зрозуміло, що завершити будівництво за наявного фінансування не вдасться. Тоді отець Богдан Прах прийняв рішення освятити семінарію ще до того, як вона буде повністю готова.
До семінарії запросили фахівців із різних країн. Вони оглянули будівлю, оцінили, що вже зроблено і скільки ще потрібно для завершення робіт. Після цього вдалося продовжити пошук ресурсів і поступово довести будівництво до стану, в якому семінарія могла повноцінно функціонувати.
Спогадами про втілення цієї великої ідеї поділився також єпископ-емерит Гліб Лончина. Його розповідь стала ще одним поглядом на той період, коли семінарія лише поставала і разом із нею формувалася нова реальність відновленої Церкви в Україні.
Сьогодні, коли семінарійний комплекс є невідʼємною частиною Львова, важко уявити, скільки рішень, переговорів і людських зусиль знадобилося, щоб він постав.
Історія семінарії — це також історія її ректорів. Кожен із них отримував у спадок працю попередників і додавав до неї своє.
Багатолітній ректор Львівської духовної семінарії Святого Духа отець-доктор Ігор Бойко очолював її в роки, які стали одними з найскладніших для сучасної України. На час його служіння припала Революція Гідності, початок війни на Сході України, пандемія COVID-19, а згодом — повномасштабна війна. За цей період змінювалося життя всієї країни, а разом із ним — і життя семінарії. Семінарійна спільнота мала вчитися залишатися місцем молитви, навчання і формації в умовах суспільних потрясінь, пандемії та війни.
Для тих, хто проходив формацію в ці роки, семінарія стала простором, де особливо гостро відчувалося, що священниче покликання не існує окремо від життя людей. Війна, біль, втрати, волонтерство, допомога ближньому — усе це входило в досвід покоління семінаристів.
Про один із важливих символів свого ректорського служіння розповів отець Миколай Фредина. Це хрест, який йому подарував Блаженніший Святослав ще в час, коли служив єпископом в Аргентині. Хрест стояв на ректорському столі й нагадував про просту істину — жодна людина не може виконати своє служіння сама.
Отець Миколай подякував священникам і викладачам, усім працівникам семінарії — людям, чия праця часто залишається за кадром. Всі ці люди є частиною тієї самої семінарійної родини, без якої неможливо уявити повноцінне життя спільноти.
Нинішній ректор отець Михайло Плоцідем, дякуючи всім, хто долучився до історії семінарії, висловив великі сподівання на тих, хто сьогодні обрав шлях священства. Йдеться не лише про те, щоб зберегти те, що вже створено, а й про готовність розвивати семінарію та передавати далі її традицію. Адже кожне покоління отримує щось від попереднього, а потім має залишити щось тим, хто прийде після нього.
Саме про це говорив і отець Миколай Фредина, звертаючись до семінаристів: «колись ви прийдете на місце своїх наставників, тому вже сьогодні думайте про тих, хто одного дня прийде на ваше місце»
Двадцять років тому семінарія переїхала до Львова. Але її історія почалася раніше — у Рудному, на Коперника, у мріях і планах тих, хто після десятиліть переслідувань відновлював життя Української Греко-Католицької Церкви.
Підготувала Наталія Павлишин
