У другу неділю Великого посту, 8 березня 2026 року, у Архикатедральному соборі Святого Юра у Львові владика Володимир виголосив проповідь під час Божественної Літургії, роздумуючи над євангельським уривком про зцілення розслабленого (Мр. 2, 1–12).
У своєму слові єпископ звернув увагу на віру спільноти, яка привела паралітика до Ісуса, на силу Божого прощення та на значення таїнства Покаяння. Владика підкреслив, що Бог не втомлюється прощати людину, але важливо, щоб людина була відкрита на Його милосердя. Також він заохотив пригадати тих людей, які допомогли нам відкрити дорогу до Бога, і самим ставати для інших такими провідниками.
«Побачивши їхню віру»
Слухаючи євангельське слово, разом з Ісусом переносимося думкою в Капернаум, де Він перебуває в одному домі. Не виключено, що це міг бути дім Симона Петра. Майже хочеться думати чи сказати, що Ісус чекає на паралітика, щоб звільнити його від недуги, оскільки саме це чудо знаходиться в центрі розповіді.
Ісус міг оздоровити цього чоловіка і на віддалі. У даному випадку випробовується віра членів маленької групи. Бо є акцент: «Побачивши їхню віру». Не знаємо, хто були ці четверо людей: рідні чи друзі паралітика, представники з оточення Ісуса, які співчували хворому, чи просто випадкові люди, яких він просив про допомогу. У будь-якому випадку показана важливість спільноти. Бо через інших людей знаходимо дорогу до Бога або, інакше кажучи, інші люди допомагають нам відкрити серце для Бога.
«Мій сину»
Паралітик лежить перед Ісусом. Вчитель з Назарету є добрим лікарем та педагогом. Він спочатку і відразу ставить діагноз: гріхи. Їх на перший погляд не видно, бо вони є всередині людини. Лише наслідок, параліч, кидається в очі. Можливо, багато лікарів були безпорадні в даному випадку.
Після відпущення гріхів чоловік стає мобільним, може сам нести своє ліжко.
«Мій сину» — це звернення Ісуса звучить по-особливому. Можливо, цей чоловік був покинутий своїми батьками або був ними зранений. Він міг ніколи не чути такого звернення. Цим зверненням Ісус дарує паралітику особисту любов і довіру. У момент хрещення Ісус відчув на собі важливість синівства. Ділиться з паралітиком тим, що сам отримав. Після цього серце паралітика є відкрите на прощення гріхів та дотик Божого милосердя.
«Ніколи ми такого не бачили»
Вкінці сьогоднішнього євангельського уривку чуємо, що люди були здивовані та казали: «Ніколи ми такого не бачили». Цікаво, що саме їх здивувало? Відпущення гріхів людині? Несення ліжка зціленим чоловіком? А може розкриття стелі, щоб з огляду на велику кількість людей опустити розслабленого в дім? Бо це також певний вияв творчості, навіть якщо тоді будинки в цій місцевості були низькі з рівними дахами.
Це було б замало, якщо згадана подія, процес оздоровлення став би лише причиною для здивування. Набагато більше це повинно спонукати нас до подяки Богові за Його велике милосердя до людей.
Бог не втомлюється прощати
Така «подія Капернауму» стає актуальною у святому таїнстві покаяння, де також стаються «чуда». Це особиста зустріч людини з Богом, де можна скинути внутрішній тягар і зачерпнути нову силу.
Для одних людей є важко прийти до сповіді, але водночас неможливо надалі перебувати в стані гріха. Є і такі, які прийшли до сповіді випадково або були заохочені іншими людьми. Але гідним подиву є те, як Бог любить людину, шукає її, чекає на неї.
Залишається надіятися і молитися, що люди на цей заклик Бога відповідатимуть позитивно. Бо до сповіді належать також жаль за гріхи і постанова поправи. Бог не втомлюється прощати. Важливо, щоб людина була відкрита на Його милосердя.
Вертаючись до євангельського слова, вираз «взяти ліжко» — це певна покута чи терапія, медицина, яка лікує рани зціленого, додає йому відваги йти життєвим шляхом. Ліжко несло хвору людину, а тепер зцілений чоловік несе це ліжко. Зустріч з Богом може багато чого змінити в житті людини у доброму напрямку.
Хто привів нас до Бога
Людина на кожному етапі історії прагне Бога. Є знаний вислів святого Августина: «Люби Бога і тоді роби, що хочеш». Ми живемо в певному оточенні.
Пригадаймо собі, хто нас привів до Бога. Будьмо вдячні тим особам, бо вони тим самим зробили нам найкращий подарунок. Хто може краще проявити свою любов до тебе? Згадай, як ти вперше зустрівся і повірив у Нього, як загорівся любов’ю до Нього.
Але існує також протилежна сторона. Інші люди можуть бути для нас випробуванням чи навіть перешкодою на дорозі до Бога. Книжники не вдоволені тим, що Ісус допоміг людині. Проблема глибша: вони в особі Ісуса не бачать Бога. Ми можемо розчаруватися в людях, але ніхто не зможе нас відділити від Бога, якщо ми в Ньому закорінені.
Але також через різні життєві труднощі та спокуси твоя віра і твоє довір’я до Бога могли ослабнути. Можливо, Літургія та інші духовні практики стали для нас буденністю, і ми вже не переживаємо їх так глибоко, як колись. Вже нема такого завзяття, як на початку. Це нормально, бо в будь-яких взаєминах, навіть подружніх, з людьми відбувається щось подібне. Однак, для того, щоб вогонь горів, потрібно підкладати дрова.
Стараймося ми всі бути досяжними адресатами Божої любові та милосердя.
8 березня 2026 р. Б.
Архикатедральний собор Святого Юра, Львів
