У рамках паломництва до Риму на Ювілей молоді українські юнаки та дівчата подорожують містами Європи.
28 липня паломники відвідали Болонью, де відбулася особлива зустріч із кардиналом. Мета цієї зустрічі — засвідчити правду про Україну, війну, молодь та її випробування.
Першою свідченням поділилася Анастасія — аніматорка при парафії Благовіщення Пресвятої Богородиці. Вона розповіла, як ораторія стала укриттям для всіх, а згодом — другим домом для аніматорів:
«Оскільки на початку війни кожен із нас боявся, перші дні стали переломними.
Ораторія — простір, де завжди лунав сміх, де ми проводили багато часу й організовували табори, — стала місцем укриття. Люди приходили туди щоразу, коли лунала тривога. Брали спальники, каремати, документи… Ми були там. Були тими, хто зустрічав, заспокоював і допомагав усім, а особливо тим, хто справді цього потребував. Ми плели сітки, готували їжу й годували тероборону. Ми робили це, незважаючи на вік і можливості — бо навіть малі дії можуть стати великими справами».
Наступною свідчила Ольга, яка приєдналася до паломництва з Києва — міста, що живе під постійними російськими атаками. Уже понад три роки вона засинає і прокидається зі страхом, але останні місяці стали ще страшнішими:
«Росія щодня атакує міста сотнями дронів та ракет. Якщо на початку війни таких дронів було 20–30 за ніч, то зараз — 400–500. Нещодавно Росія відкрито заявила, що планує запускати по тисячі дронів на українські міста».
Ольга підкреслила:
«Наші захисники роблять усе можливе, але без достатньої кількості зброї неможливо збити все. І кожен незбитий дрон — це влучання в будинки, лікарні, школи. Це смерті невинних. Це діти, які вже ніколи не прокинуться. 10 липня 2025 року уламок дрона влучив у сусідній будинок, і тоді я знову засинала з думкою: а якщо завтра прилетить у мій дім?»
Далі вона додала:
«Найбільший біль — діти. Мій п’ятирічний племінник не бажав мені здоров’я чи подарунків на день народження. Він сказав: “Бажаю, щоб над Києвом більше не літали шахеди. І щоб ти могла спати у своїй квартирі, а не в укритті”. Це не ті слова, які має говорити дитина».
Зі сльозами на очах вона завершила:
«Ми не просимо співчуття. Ми просимо підтримки. Україна бореться не лише за себе. Ми боремося за свободу і гідність — за цінності, які об’єднують нас як християн і як європейців. Дякую вам за те, що чуєте нас. Ми сильні. Але разом — ми непереможні».
Третьою виступила Дзвінка — аніматорка в гімназії Шептицького. Її батько з початку повномасштабного вторгнення пішов добровольцем на фронт і досі захищає Україну.
«Мій тато воює за незалежність нашої держави, і я пишаюся ним. Проте це не позбавляє мене хвилювання. У серпні 2022 року він приїхав додому — худий, із торбою історій про війну. Тоді я почала по-справжньому переживати. Відтоді я тривожуся за нього щодня і щохвилини, бо це мій тато».
Вона продовжила:
«Після того як на війні загинув мій дядько, мене охопив справжній жах: що буде, якщо таке ж станеться з татом? Я бачила, як ридали рідні, і сама плакала, бо це була світла людина, що не заслуговувала на смерть. Тато приїхав тільки на похорон, а після завершення був змушений одразу повертатися на фронт».
Дзвінка також розповіла про спілкування з батьком:
«Ми говоримо приблизно раз або два на місяць. Це очікування його голосу не зрозуміє той, хто не пережив цього. Кожен раз, коли він телефонує, я стараюся приховати сльози, щоб він не переживав. Але насправді це сльози щастя і страху водночас. Бо ти безмежно вдячна Богові, що чуєш голос батька, — і страшенно боїшся, що, можливо, це востаннє».
Після глибоких і щирих свідчень української молоді до присутніх звернувся кардинал Маттео Дзуппі, архиєпископ Болоньї. Його слова стали проникливим завершенням зустрічі:
«Ми шукаємо дім. І я хочу, щоб ви почувалися тут як удома. Мені шкода, що ви вже сьогодні від’їжджаєте, але я дуже радий, що зміг приймати вас тут, у Болоньї».
Погляд кардинала сягав далеко за межі цієї зустрічі. Він звернув увагу на ширший сенс буття:
«Світ дуже великий. Якщо ми подивимось на землю і все, що тут відбувається, — це лише мізер порівняно з усім, що створено. Ми повинні жити в мирі, споглядаючи світ, який створив Бог».
Також він поділився своєю особистою розмовою з Папою Франциском:
«Папа Франциск попросив мене поїхати до України. Я запитав: “Навіщо? Що мені там робити?” А він відповів: “Роби все, що потрібно заради миру. Бо мир завжди має бути справедливим”».
Кардинал нагадав:
«Війна — не чужа Італії. Наша країна знає її біль. Все те, що ви розповідаєте, Італія пережила 80 років тому. Болонья була знищена на 40%. Війна перетворює людей на звірів. Втрачається людяність, втрачається серце».
Та, попри все, він говорив про надію:
«Ісус переміг зло. І ми покликані прийти на допомогу, щоб перемогти це зло, щоб брат не вбивав брата. Як Європа знайшла мир, так я вірю — і Україна знайде. Але це довгий шлях».
Він підсумував:
«Мир починається з нас. І мир починається з молитви. Робімо все, щоб мир був справедливим.
Я сподіваюся, що наступного разу, коли ми зустрінемося, — у нас буде свято миру».
Зустріч української салезіянської молоді з кардиналом Маттео Дзуппі в Болоньї стала глибоким свідченням віри, болю і надії. У словах молоді пролунала правда про війну, страх і втрати. У відповідь кардинал не просто висловив солідарність — він говорив про кроки до миру, які починаються з кожного з нас.
Його слова: «Мир починається з нас. І мир починається з молитви. Робімо все, щоб мир був справедливим» — стали серцевиною зустрічі. А звернення Папи Франциска «Роби все, що потрібно заради миру» ще раз нагадало: ми не самі.
Цей день залишиться в пам’яті як момент надії.
Підготувала Софія Бородата, студентка кафедри журналістики ЛНУ ім. Івана Франка
