Літургійна ідентичність УГКЦ у спадщині Митрополита Андрея Шептицького: у Львові відбулася міжнародна конференція

Цей особистий вибір відбувався в непростих історичних обставинах, позначених українсько-польськими суперечностями та дискусіями щодо майбутнього Греко-Католицької Церкви. Тому досвід Романа Шептицького допомагає глибше зрозуміти, як формується ідентичність людини, котра прагне віднайти своє місце в духовній традиції та культурному просторі.

У своїх поглядах Митрополит Андрей критично оцінював можливість очищення літургійного обряду УГКЦ за зразком Ніконівської реформи. Натомість позитивно ставився до літургійної реформи, здійсненої Київським митрополитом Петром Могилою в XVII столітті. Не менш критично він сприймав латинізаційні впливи, які поступово змінювали характер східного богослужіння та віддаляли його від власних духовних і літургійних джерел.

Митрополит Андрей Шептицький став одним із перших після Берестейської унії 1596 року, хто на рівні предстоятеля УГКЦ послідовно взявся за впорядкування та очищення літургійного обряду. Однак його зусилля мали значно ширшу мету. Через відновлення автентичної східної традиції він прагнув сприяти порозумінню з православними християнами та показати, що єдність з Апостольським престолом не вимагає відмови від власної духовної, богословської та літургійної спадщини.

Для Митрополита Андрея було принципово важливо засвідчити, що можна залишатися повною мірою східною Церквою, перебувати в сопричасті з Римським Архиєреєм і при цьому зберігати власне обличчя. Він одним із перших серед предстоятелів Східних Католицьких Церков так виразно наголосив на необхідності бути собою, берегти своє літургійне благочестя та не підмінювати власну традицію запозиченими формами.

Саме в цьому виявилося його глибоке розуміння покликання Української Греко-Католицької Церкви як простору зустрічі, порозуміння та діалогу між східним і західним християнством. Своїми поглядами й практичними кроками Митрополит Андрей випередив час, ставши провісником екуменічних ідей, які згодом знайшли відображення в документах Другого Ватиканського Собору.

Сьогодні спадщина праведного Митрополита Андрея Шептицького залишається надзвичайно актуальною. Його приклад спонукає Українську Греко-Католицьку Церкву замислитися над необхідністю не косметичної, а фундаментальної літургійної реформи. Йдеться про глибоке переосмислення та оновлення власної богослужбової традиції на основі її автентичних джерел.

Скнилівська лавра стала своєрідною лабораторією формування літургійної ідентичності студитів. Листування перших монахів із Митрополитом Андреєм відкриває нам цікаву особливість їхнього духовного життя. Поряд із традиційним церковним правилом, Ісусовою молитвою, мовчанням та іншими практиками східного монашества вони молилися вервицю, відправляли новенни до Матері Божої Неустанної Помочі, суплікації та інші молебні, поширені в тогочасному галицькому середовищі. Ці форми побожності співіснували в житті однієї спільноти та відображали історичні обставини, у яких відроджувалося студійське чернецтво.

Надзвичайно важливим для перших студитів було збереження церковного правила. Навіть опинившись поза монастирем, вони намагалися дотримуватися звичного молитовного ритму. Один із монахів писав до Митрополита: «Маю час відправити все правило. Щоденно причащаюся, поночі на полуношницю встаю, чуюся усім і усюда монахом». Ці слова дуже промовисті, адже засвідчують, що монаша ідентичність не обмежувалася перебуванням у монастирських стінах. Вона визначалася способом життя, молитвою, внутрішньою дисципліною та вірністю своєму покликанню.

При цьому монаше життя не було позбавлене розуміння людських обставин. Хворих братів могли звільняти від окремих частин богослужбового правила. Перебуваючи в римо-католицькому середовищі, студити також дедалі виразніше усвідомлювали особливості власної традиції, зокрема відмінності церковного календаря, постової дисципліни та богослужінь.

Цікавим є питання формування монашого типікону. Як показав у своєму дослідженні владика Теодор Мартинюк, понад дві третини типікону, укладеного отцем Климентієм Шептицьким, становлять переклади та запозичення з типікону бенедиктинського абатства Бойрон. Це свідчить про те, що в організації монашого життя студити використовували також досвід західного чернецтва. Проте поступово їхня літургійна практика набувала дедалі виразнішого східного характеру.

Визначальну роль у цьому процесі відіграв Митрополит Андрей Шептицький. Він бачив у студійському монашестві можливість відновлення автентичної східної традиції та важливий шлях до порозуміння з православними християнами. На формування цього бачення вплинув також Леонід Федоров. Митрополит розумів, що близькість літургійного життя студитів до православного монашества може стати основою для духовного зближення та майбутньої єдності Церков.

Важливим етапом стало розпорядження Святої Конгрегації 1923 року, яке Митрополит Андрей оприлюднив у 1924 році. Воно звільняло студитів від окремих латинських практик і передбачало зміни, покликані наблизити їхнє богослужбове життя до східної традиції. Згодом частина цих приписів знайшла своє місце і в парафіяльній літургійній практиці УГКЦ.

Отже, Скнилівська лавра стала місцем, де літургійна ідентичність студитів формувалася через щоденний досвід монашого життя, а Унівська лавра — осередком її подальшого осмислення, поглиблення та впорядкування. На жаль, війна й переслідування перервали цей процес і не дозволили повністю реалізувати задуми Митрополита Андрея та отця Климентія Шептицьких.

Порівняння Служебників, виданих у 1905, 1929, 1930 та 1942 роках, показує, наскільки поступовим і неоднозначним був процес літургійних змін. Усі ці книги містили тексти Літургій святого Івана Златоуста, святого Василія Великого та Літургії Передшеосвячених Дарів, а також богослужбові тексти, необхідні для звершення вечірні й утрені. Це свідчить про розуміння важливості повноцінного літургійного життя Церкви, яке не обмежується самою Божественною Літургією.

Водночас у виданнях простежуються суттєві відмінності. Зокрема, Служебники 1905 та 1930 років містили всі необхідні тексти для того, щоб священник міг самостійно звершувати Літургію без участі дяка чи вірних. Така практика нагадувала римо-католицьку приватну Месу. У виданнях 1929 та 1942 років відповідні можливості були обмежені. Порівняння загальних рубрик також дозволяє побачити поступове посилення уваги до участі вірних у богослужінні.

Зміни стосувалися багатьох елементів Літургії. У Служебниках 1905 та 1929 років ще зберігався наплічник як елемент облачення священника і диякона, запозичений із латинської традиції, однак у виданні 1942 року його вже вилучили. Змінювалися приписи щодо проскомидії, поминання церковної ієрархії, Символу віри, епіклези, Причастя духовенства та вірних, а також завершальних обрядів Літургії.

Особливо показовим є питання додатка Filioque — слів “і Сина» у Символі віри. Львівські видання містили цей додаток, натомість у римському Служебнику 1942 року його вперше взяли в дужки. Це питання має важливе історичне й богословське значення, адже вже перша стаття Берестейської унії передбачала, що цей додаток не повинен нав’язуватися єпископам Київської митрополії.

Іншим прикладом є зміни в епіклезі, зокрема вилучення тропаря Третього часу у виданні 1929 року. У римському Служебнику 1942 року з’явився також обряд теплоти, або зеона, який раніше був заборонений Замойським синодом. Ці приклади засвідчують прагнення наблизити богослужбову практику до візантійських джерел, хоча сам процес відновлення традиції потребує значно глибшого історичного аналізу.

Не можна спрощено стверджувати, що римське видання 1942 року означало розрив із літургійною традицією УГКЦ чи її русифікацію. Дослідження літургістів показують, що ситуація була значно складнішою. У виданнях того часу простежується насамперед прагнення повернутися до грецьких джерел. Однак пізніші наукові дослідження засвідчили, що деякі практики, вилучені з українських богослужбових книг як невідповідні тогочасним грецьким виданням, насправді могли відображати давніші форми самої візантійської традиції.

Тому дослідження літургійної спадщини Митрополита Андрея вимагає уважного вивчення історичних джерел, рукописів, друкованих Служебників та обставин, у яких відбувалися літургійні реформи. Необхідно враховувати також погляди його співробітників, радників та опонентів, адже без цього неможливо повною мірою зрозуміти складність рішень, які доводилося приймати Митрополитові.

Особливо важливо пам’ятати, що для самого Митрополита Андрея літургійні питання ніколи не зводилися до суперечок про окремі обряди чи приписи. Він прагнув зберегти єдність духовенства та вірних, тому не міг беззастережно підтримувати жоден із крайніх напрямів літургійних змін. Його пастирська відповідальність вимагала враховувати реальний стан церковного життя та духовні потреби людей.

Про це свідчить і пастирський лист Митрополита Андрея про церковний спів, написаний 1941 року, у розпал Другої світової війни. У ньому Митрополит наголошував на важливості участі всієї людини в богослужінні та активної участі вірних у спільній молитві Церкви. Літургія не є справою самого священника чи духовенства. Вона належить усій церковній спільноті.

Саме тому головний висновок із дослідження літургійної спадщини Митрополита Андрея полягає в необхідності розуміти Літургію як живе, спільне поклоніння Воплоченому Богові, а не як музей ритуальних особливостей чи нескінченні суперечки навколо рубрик. Як наголошував видатний літургіст отець Роберт Тафт, немає іншого “золотого віку” Літургії, окрім сьогоднішнього дня, адже саме сьогодні Христос перебуває серед нас, коли ми звершуємо Божественну Літургію.

Від часу Берестейської унії питання збереження власного обряду мало надзвичайно важливе значення. Єпископи, які укладали єдність із Римською Церквою, прагнули зберегти всі молитви, богослужіння та звичаї Східної Церкви без змін. Це було свідоме рішення, спрямоване на те, щоб майбутнє поєднання християн Київської традиції залишалося можливим і щоб православні не сприймали греко-католиків як чужих.

Проте згодом ситуація почала змінюватися. Упродовж XVII–XIX століть у нашому церковному житті поширювалися латинські обрядові практики. Часто це відбувалося через прагнення підкреслити свою католицькість, уподібнюючись до Римо-Католицької Церкви. Поступово змінювалися богослужбові звичаї, зникали окремі елементи східної традиції, а деякі обряди набували форм, які не відповідали їхньому первісному богословському змісту.

Причини цих процесів були різними: історичне протистояння між католиками і православними, вплив західної культури, недостатня богословська підготовка духовенства та поширене переконання про вищість латинського обряду. Унаслідок цього власна східна традиція нерідко сприймалася як менш вартісна.

Митрополит Андрей Шептицький поступово дійшов глибокого переконання, що Греко-Католицька Церква повинна віднайти й зберегти свою літургійну самобутність. Для нього це питання було тісно пов’язане з прагненням християнської єдності. Він розумів, що українські православні зможуть сприймати Греко-Католицьку Церкву як близьку їм за духовною традицією лише тоді, коли вона збереже свою східну спадщину.

Митрополита Андрея можна назвати провісником екуменізму. Його прагнення подолати розділення між християнами було одним із важливих напрямів усього його служіння. У декреті «Про єдність» від 28 травня 1943 року він писав: “Нема сьогодні для нашого Духовенства нічого важнішого, як праця над національною і християнською єдністю народу».

Важливо, що Митрополит Андрей не прагнув здійснювати різкі й примусові обрядові зміни. Його підхід був поступовим і виваженим. Він повертав до богослужбової практики давні елементи, які з часом були втрачені, пояснював їхнє значення та знайомив духовенство з грецькою літургійною традицією.

Саме такий підхід можемо простежити у Требнику 1925–1926 років. Порівняння цього видання з давнішими Требниками — Острозьким і Стрятинським 1606 року, Київським Требником Петра Могили 1646 року, а також пізнішими львівськими та жовківськими виданнями — дозволяє побачити, як Митрополит Андрей поступово повертав повноту східних богослужбових чинів.

Зокрема, у чині Хрещення та Миропомазання було відновлено молитви на найменування дитини, повний чин освячення води, а також подано пояснення традиційного хрещення через триразове занурення. Митрополит повернув чин обмивання дитини восьмого дня після Хрещення та обряд уцерковлення, які в попередніх златинізованих Требниках були скорочені або змінені.

Важливі зміни відбулися і в чині Подружжя. Митрополит Андрей прагнув відновити його давню структуру, яка передбачає заручини та вінчання. До богослужіння було повернуто низку молитов і обрядів, зокрема благословення молодят словами «Господи Боже наш, славою і честю вінчай їх», обхід довкола тетраподу зі співом «Ісаїє, ликуй», обряд спільної чаші та молитву на розв’язання вінців восьмого дня.

Ці зміни мали глибокий богословський зміст. Митрополит прагнув, щоб богослужбові чини зберігали свою внутрішню логіку та повноту, а вірні могли краще розуміти значення Святих Таїнств.

Особливої уваги заслуговує чин Єлеопомазання. У давній східній традиції це було розгорнуте богослужіння із сімома читаннями Апостола та Євангелія, сімома молитвами й сімома помазаннями. Проте внаслідок латинізаційних впливів скорочений чин, призначений передусім для випадків небезпеки смерті, поступово став основним, а повна форма богослужіння майже зникла з практики.

Порівняння різних видань Требника показує, наскільки істотними були ці зміни для розуміння самого Таїнства. Відновлення східної традиції вимагало повернення до давніх літургійних джерел та переосмислення практик, які сформувалися під впливом іншої богословської традиції.

Досвід Митрополита Андрея Шептицького залишається важливим і для сучасного літургійного життя. Він не відкидав усього, що походило із західної традиції, але наголошував, що запозичені форми побожності повинні відповідати духовності й богословському змісту власного обряду.

Це стосується, зокрема, таких поширених серед наших вірних набоженств, як Хресна дорога чи вервиця. Митрополит Андрей закликав шанувати різні форми побожності, не зневажати тих, хто їх практикує, але водночас не занедбувати питомої східної молитовної спадщини.

Надзвичайно важливою була також його вимога, щоб літургійні зміни не впроваджувалися самовільно. Вони повинні мати належне церковне схвалення та здійснюватися за рішенням єпископів. Адже йдеться про молитву всієї Церкви, а не про особисті вподобання окремих священнослужителів.

Митрополит Андрей розумів, що справжнє літургійне відродження починається з внутрішньої переміни людини. Дотримання богослужбових приписів повинно випливати з пошани до Бога та усвідомлення святості молитви, а не зі страху перед покаранням чи формального виконання обов’язків.

Його літургійна реформа була спрямована на повернення Церкві власної духовної спадщини, поглиблення розуміння Святих Таїнств та утвердження християнської єдності. І саме в цьому полягає її значення для сучасної Української Греко-Католицької Церкви.

Особливим дороговказом для нас можуть бути слова молитви самого Митрополита Андрея: «Дай мені мудрість нашого східного обряду, його придержуватися, його відновляти й розвивати; дай мені мудрість отців святої східної Церкви і всіх великих церковних учителів».

Митрополит Андрей послідовно наголошував, що священник передусім повинен бути мужем молитви. Від його особистого духовного життя залежить якість душпастирського служіння, здатність проповідувати Боже Слово, провадити людей до Бога та бути для них прикладом християнського життя. Саме тому Митрополит так гостро виступав проти формального, поспішного й недбалого відмовляння Церковного Правила.

У посланні до духовенства від травня 1936 року Митрополит Андрей наводить промовистий вислів: “Покажи мені свій Молитвослов, а я тобі скажу, яким ти священиком”. Цими словами він підкреслює нерозривний зв’язок між молитвою та священничим служінням. Душпастир, який не знаходить часу для молитви або виконує її механічно, поступово втрачає духовну силу, необхідну для праці з людьми.

Особливе значення має те, що Митрополит Андрей розглядав Часослов як спільну молитву священника та парафіяльної громади. Ще Львівський Собор 1891 року наголошував на необхідності звершення богослужінь добового кола, передусім Вечірні та Утрені, за участю вірних. Митрополит Андрей розвинув це розуміння, нагадуючи духовенству, що священник молиться від імені Церкви, за довірений йому народ і за цілий світ.

У пастирському посланні на Великий піст 1935 року Митрополит пояснював, що під час молитви Церковного Правила священник стає немовби посередником між небом і землею. Його молитва охоплює потреби парафіян, їхні страждання, труднощі та духовні пошуки. Навіть коли священник відмовляє Часослов наодинці, ця молитва зберігає свій церковний характер, адже звершується від імені всієї спільноти.

Митрополит Андрей звертав увагу й на те, як саме потрібно молитися. Він навчав, що Молитвослов слід «духом співати», тобто переживати зміст кожного слова, усвідомлювати, до кого звернена молитва, поєднувати її з любов’ю до Бога та ближніх. Під час молитви священник повинен пам’ятати про потреби своєї родини, громади, цілого народу та Церкви, молитися за хворих, убогих, безробітних, тих, хто страждає, і тих, хто потребує навернення.

Не менш важливою у вченні Митрополита Андрея є нерозривна єдність Часослова і Святого Письма. Він вимагав від семінаристів і священників ґрунтовного знання біблійних текстів, адже без постійного читання Божого Слова неможливо глибоко розуміти молитву Церкви. Водночас літургійні тексти допомагають відкривати духовний зміст Святого Письма. Ця єдність формує священника як проповідника, богослова та духовного провідника.

Митрополит Андрей дуже гостро застерігав від небезпеки духовного та інтелектуального занедбання. Священник, який не читає Святого Письма, ризикує перетворити свою проповідь на механічне повторення чужих думок. Без глибокого знання Божого Слова він не зможе належно відповідати на духовні запитання людей, протистояти хибним ученням і допомагати тим, хто переживає кризу віри.

Важливим аспектом літургійного бачення Митрополита Андрея було також питання богослужбової мови. У постановах Львівського Архиєпархіального Собору 1940 року він допускав можливість використання різних літургійних мов під час молитви Церковного Правила та висловлював переконання, що з часом українська мова, після підготовки й затвердження відповідних перекладів, стане однією з літургійних мов Католицької Церкви. Таке бачення випереджало пізніші літургійні зміни, пов’язані з Другим Ватиканським Собором.

Особливої актуальності вчення Митрополита Андрея набуває сьогодні, коли Україна переживає війну. Священник щоденно зустрічається з людським болем, втратами, тривогою та духовним виснаженням. Він служить військовим, підтримує родини загиблих, сповідає, проповідує, допомагає людям знаходити надію. Без глибокого молитовного життя таке служіння може призвести до виснаження, формалізму та втрати духовної чутливості.

Саме тому Часослов потрібно сприймати як живу потребу душі, а не як сухий закон. Митрополит Андрей розумів, що бувають обставини, коли через надмірне фізичне навантаження чи невідкладне служіння ближнім священник об’єктивно не може виконати всього молитовного правила. Однак навіть тоді він повинен берегти внутрішній дух молитви та прагнути повернутися до звичного молитовного ритму.

Надзвичайно важливим є також приклад священника, який молиться разом зі своїми парафіянами. Коли люди бачать душпастиря, який без поспіху, зосереджено й благоговійно звершує богослужіння, це зміцнює їхню віру та довіру до Церкви. Митрополит Андрей наголошував, що така молитва надає священникові духовного авторитету, якого неможливо здобути самими словами чи зовнішньою діяльністю.

Сьогодні, коли люди особливо потребують духовної опори, повернення до спільної молитви Часослова може стати важливим шляхом відродження парафіяльного життя. Вірні прагнуть глибше пізнавати богослужіння, розуміти літургійні тексти та брати участь у молитві Церкви. Цю потребу можна спостерігати, зокрема, в Архикатедральному соборі святого Юра у Львові.

У його пастирських посланнях немає закликів скорочувати богослужіння задля швидшого їх звершення чи відмовлятися від недільної молитви через складність історичних обставин. Навпаки, зі зростанням небезпеки Митрополит дедалі наполегливіше закликає духовенство та вірних поглиблювати своє молитовне життя, зберігати вірність церковній традиції та дбати про особисту святість.

Для Митрополита Андрея Божественна Літургія була осердям життя Церкви. Усі інші напрями душпастирської діяльності повинні були черпати з неї свою духовну силу. Навіть у часи війни він нагадував, що участь у Євхаристії є особливим даром, цінність якого людина нерідко усвідомлює лише тоді, коли втрачає можливість бути присутньою на богослужінні.

У декреті «Про святкування неділі» від лютого 1942 року Митрополит наголошував на обов’язку духовенства постійно пригадувати вірним про святість недільного дня. Особливо важливою була його настанова для тих, хто через війну, примусову працю або перебування на фронті не міг брати участі у Службі Божій. Навіть за таких обставин християнин повинен зберігати прагнення до Євхаристії та духовно єднатися з молитвою Церкви.

Митрополит Андрей писав: «Душпастирі повинні довести вірних до такої свідомости, щоб вони щонайменше в неділі й свята бажали собі Пресвятої Євхаристії та духово лучилися з Євхаристійною Жертвою в церкві».

Ці слова мають особливу вагу в контексті воєнних подій. Митрополит добре розумів становище людей, які тижнями й місяцями залишалися без священника, перебували на фронті або були вивезені на примусові роботи. Саме тоді, за його словами, люди починали усвідомлювати, якою великою Божою ласкою є можливість мати храм, молитися в ньому та приступати до Святих Тайн.

У пастирському вченні Митрополита Андрея можна простежити тісний зв’язок між трьома середовищами християнського життя: особою, родиною та парафією. Молитва в храмі повинна знаходити продовження в родинному житті, а християнське виховання в сім’ї — готувати людину до свідомої участі в богослужіннях і житті церковної спільноти.

Особливого значення Митрополит надавав вихованню дітей. У пастирському посланні «Про виховання в родині» від листопада 1939 року він закликав батьків спільно молитися вранці та ввечері, по можливості користуючись молитовником. Навіть найменша дитина, яка ще не розуміє змісту молитов, поступово звикає до них, запам’ятовує слова «Отче наш» і Символу віри та зростає в атмосфері християнської побожності.

Митрополит Андрей наголошував: «Тому кожне слово молитви нехай буде вимовлюване голосно, виразно, зо страхом Божим, із глибоким переконанням, із душею, зверненою до неба та відверненою від гріха».

Для нього родинна молитва була важливою умовою передавання віри наступним поколінням. Християнське виховання не могло обмежуватися навчанням катехизму чи відвідуванням храму. Воно повинно було формувати щоденний спосіб життя, стосунки між людьми, відповідальність за ближніх та здатність залишатися вірними Богові навіть у найважчих обставинах.

Таке розуміння душпастирства Митрополит висловив і в праці «Про проповідь і її завдання» від 18 червня 1939 року: «Проповідь Євангелії не обмежується єдино до церкви та сповідальниці! І не кінчиться на відправі Служби Божої!»

Отже, літургійне життя повинно продовжуватися поза храмом — у родині, громаді, щоденній праці та взаєминах між людьми. Християнська віра має визначати поведінку людини, її моральні рішення та ставлення до інших.

Особливу відповідальність за це Митрополит Андрей покладав на священника. Душпастир повинен бути для парафіян живим прикладом молитви, благоговіння та пошани до Святих Тайн. Його поведінка під час богослужіння, спосіб молитви, поклони, жести, зосередженість і ставлення до святині мають безпосередній вплив на духовне життя вірних.

У пастирському посланні «Про відправлювання Служби Божої» від серпня 1941 року Митрополит особливо гостро застерігав духовенство від поспіху, недбалості та відсутності внутрішнього зосередження під час Літургії.

Він писав: «Не можна інакше проповідати, як прикладом власного життя. Спосіб, як священик робить поклін перед св[ятими] Тайнами, як перед Ними молиться, скуплення, яке проявляється на його лиці, на укладі цілого тіла в часі Служби Б[ожої], – все те є проповіддю, що повинна учити людей, як треба почитати Христа, укритого у св[ятій] Тайні.

Цей вислів особливо виразно передає розуміння літургійної ідентичності у вченні Митрополита Андрея. Богослужіння не є зовнішнім ритуалом, який достатньо правильно виконати. Це жива зустріч людини з Богом, Який присутній серед свого народу. Тому внутрішнє молитовне налаштування повинно виявлятися також у зовнішніх жестах, поставі тіла та благоговійному звершенні священнодійств.

Митрополит Андрей вважав, що недбале ставлення священника до Літургії може завдати великої духовної шкоди парафіянам. Коли душпастир поспішає, відволікається, перериває молитву сторонніми розмовами чи не виявляє належної пошани до престолу, він власним прикладом привчає людей легковажити святість богослужіння.

Саме тому Митрополит наголошував, що життя священника є першою і найважливішою проповіддю. Його особисте благочестя, молитва та спосіб звершення Божественної Літургії можуть навчити вірних значно більше, ніж виголошені слова.

У цьому полягає особлива актуальність літургійного вчення Митрополита Андрея Шептицького для сучасної Церкви. Війна змінює звичний ритм життя, розлучає родини, позбавляє людей домівок і можливості регулярно брати участь у богослужіннях. Проте саме в таких обставинах молитва, Євхаристія та християнська спільнота стають джерелом духовної стійкості.

Досвід Митрополита Андрея показує, що відповіддю Церкви на історичні катастрофи має бути поглиблення духовного життя. Божественна Літургія залишається центром церковної спільноти, родинна молитва допомагає передавати віру наступним поколінням, а особистий приклад священника стає свідченням Божої присутності серед людей.

В українському середовищі ці процеси мали свої особливості. У Російській імперії переклади богослужбових текстів мовами неросійських народів могли підтримуватися з місіонерських міркувань, однак використання української мови зазнавало обмежень. Натомість у Галичині ще в ХІХ столітті поступово формувалися передумови для розвитку української молитовної літератури.

Важливими етапами стали видання молитовників Івана Пулюя 1869 та 1871 років, а також праця перекладацької колегії під керівництвом Сильвестра Сембратовича 1878 року. Ці видання сприяли формуванню української релігійної термінології та поширенню молитов рідною мовою. Хоча тоді ще не ставилося питання про загальний перехід до україномовного богослужіння, поступово створювалося мовне й богословське підґрунтя для майбутніх змін.

Митрополит Андрей Шептицький добре розумів душпастирське значення рідної мови. Для нього було важливо, щоб люди могли свідомо брати участь у богослужінні, розуміти зміст молитов і глибше переживати літургійне життя Церкви. Проте він усвідомлював і відповідальність, пов’язану з перекладом священних текстів. Адже літургійний переклад повинен точно передавати богословський зміст, відповідати мовним нормам і зберігати спадкоємність східної богослужбової традиції.

Вагомий внесок у розвиток української літургійної мови зробив отець Ярослав Левицький. У 1921 році вийшов його переклад Нового Завіту, 1925 року — “Книга псальмів”, 1927 року — “Служба Божа св. Йоана Золотоустого зі службами ріжних намірень”, а 1933 року — “Єрейський молитвослов”. Ці праці стали важливими кроками на шляху до формування української богослужбової мови.

Особливо показовим є дозвіл Митрополичого ординаріату від 15 січня 1927 року на друк і приватне використання українського перекладу Божественної Літургії. Цей документ засвідчує, що підтримка українських перекладів мала цілком практичний характер. Водночас дозвіл на приватне використання ще не означав загального впровадження української мови в богослужіннях усієї Церкви.

Цікавим явищем того часу була співпраця українських християн різних конфесій у справі літургійного перекладу. Зокрема, за підтримки Митрополита Андрея греко-католицький єпископ Йосиф Боцян долучився до перегляду українського перекладу Літургії Івана Огієнка. А 26 березня 1922 року у львівському храмі Преображення Господнього було відслужено Божественну Літургію за цим перекладом.

Цей приклад має особливе значення, адже показує, що праця над українською літургійною мовою могла ставати простором співпраці між представниками різних християнських традицій. Спільне прагнення зробити церковну молитву зрозумілою для українського народу відкривало можливості для богословського та культурного порозуміння.

Українська літургійна творчість розвивалася також у протестантському середовищі. Федір Сташинський, який був секретарем Митрополита Андрея, підготував українську редакцію Літургії святого Йоана Золотоустого для євангельських громад. Згодом Теодор Ярчук здійснив систематичне опрацювання візантійської богослужбової спадщини та 1933 року видав «Служебник для українських євангельських громад Авгсбурзького Віросповідання».

Ці факти засвідчують, що розвиток української літургійної мови був ширшим за межі однієї конфесії. Він став частиною загального культурного й духовного процесу, у якому українські християни шукали можливості молитися рідною мовою, зберігаючи власні церковні традиції.

Митрополит Андрей Шептицький усвідомлював, що впровадження української мови в літургійне життя потребує систематичної праці. Саме тому за його дорученням у 1941 році отець Йосиф Сліпий організував спеціальну перекладацьку комісію, яка мала працювати над українськими богослужбовими текстами.

На жаль, воєнні обставини, смерть Митрополита Андрея у 1944 році та подальші переслідування Української Греко-Католицької Церкви перешкодили завершенню цієї роботи. Значна частина задумів залишилася нереалізованою, а процес загального впровадження української мови в богослужіннях був перерваний.

Проте діяльність Митрополита Андрея Шептицького мала тривале значення для літургійного розвитку УГКЦ. Він підтримував перекладацькі ініціативи, сприяв формуванню української богослужбової термінології та закладав передумови для майбутнього використання рідної мови в церковній молитві.

Його підхід засвідчує, що мовне оновлення не повинно означати відмови від літургійної спадщини. Навпаки, якісний переклад допомагає вірним глибше відкривати багатство власної традиції, усвідомлено брати участь у богослужінні та розуміти зміст церковної молитви.