#ЗапитайВладику
Навіщо сучасній людині сповідь? Чи потрібно сповідатися зі «старих» гріхів? Як не втратити совісті і духу покаяння у сучасному релятивному світі? Чи змінилася сповідь у час війни?…
Це неповний перелік запитань, на які ми попросили відповісти владику Володимира у перші дні Великого посту – часу, впродовж якого тема сповіді є особливо актуальною.
_______________________
– Владико, чи можна жити без сповіді?
– Звичайно можна (не одна людина так і живе), але знаєте, якось я бачив на банері рекламу із запитанням: «Чи можна прожити життя без шоколаду?» І одразу була відповідь: «Можна, але яке то життя без шоколаду». Подібно можу сказати і про сповідь. Чимало людей живуть без сповіді, але яка якість їхнього життя і що з ними буде потім, коли завершиться земний шлях? Що стається з людиною, яка іде до вічності з гріхами, з невпорядкованим життям? Оце питання.
Так, є люди, які не мають можливості приступити до сповіді або ніколи про неї чули – це вже інша річ. Бог знає, хто що може, а чого не може. Але людина, яка має можливість користати зі сповіді, повинна це робити. Бо без сповіді людині дуже важко робити поступ у духовному житті.
Після свого воскресіння Христос як перший великодній подарунок дав апостолам владу відпускати гріхи («Кому відпустите гріхи – відпустяться їм, кому ж затримаєте – затримаються», читаємо в Євангелії від Йоана 20, 23). Але сповідь – це не обов’язок, а радше великий привілей і потреба. Тому ми не маємо доводити іншим людям, для чого їм потрібно сповідатися, а радше можемо запитати, як їм живеться без сповіді? Або ж співчувати їм…
– Яке значення має сповідь для духовного зростання людини?
– Скажіть, скільки ресурсів ми інвестуємо у власне тіло? Їмо, дбаємо про гігієну, про здоров’я… Це не є погано, а навпаки, навіть необхідно. Але ж людське тіло – це щось, що минає. А безсмертна душа залишається. Так от, сповідь – це питання найперше душі. І це цілий процес, певна послідовність, а не одноразова акція.
Як підтримати цей процес? Сповідь пов’язана також з євхаристійним життям, з Божественною Літургією, з молитвою. Саме вони підтримують духовний стан людини у певному зростанні. Якщо людина регулярно причащається – то перебуває у Божій благодаті і здатна чинити опір гріхам.
– Що найбільше заважає людям сповідатися? Страх?
– Що довше людина відкладає сповідь, то більше боїться. Але це не питання страху – то вже гріх працює в людині. Бо він не хоче прощатися з нею. Каже їй: «Та ти не йди, бо все одно далі будеш те саме робити. Сповідь тобі нічим не допоможе…»
Кого ми маємо боятися на сповіді? Бога? Але ж Він завжди є поруч і все про нас знає. Священника? Але місією священника не є сидіти в сповідальниці і лякати людей.
Залишається тільки страх перед собою: боїмося прийти, визнати гріх і щось змінити в собі.
Тобто тут маємо справу з педагогікою гріха: він працює в людині, прогресує і каже їй: «Не йди до сповіді. Не позбувайся мене».
– І як з цим впоратися?
– Коли людина є десь на початках навернення чи духовного поступу – може постановити собі сповідатися, наприклад, раз на місяць. Ця регулярність може змотивувати і мобілізувати людину. А потім вона дійде до того, що почне відчувати потребу в сповіді.
В кожному випадку – не можна до сповіді підходити формально. Сповідь – це обійми та поцілунок Бога.
– Владико, як у сучасному релятивному світі не втратити совісті, духу покаяння, не приглушити своє сумління?
– Справа дуже простенька – це питання єдності з Богом. Якщо людина перебуває з Богом, живе святими таїнствами – тоді сумління теж є вразливим і, скажу так, – правильно складеним.
Звичайно, є винятки – протилежні хворобливі стани: коли людина доходить до скрупульозності і у всьому бачить свою провину , або навпаки – має дуже широке сумління і ні в чому не бачить своєї провини. Тут вже постає питання духівника чи сталого сповідника, який би допоміг людині з цим впоратися.
– Як щиро каятися і водночас прощати собі?
– Якщо людина собі не прощає, то виходить, що вона сама собі війну оголошує.
Але мусимо пам’ятати, що простити собі – не означає зняти з себе відповідальність. Ні. Мої вчинки мають наслідки, за які я несу відповідальність. Якщо щось трапилося – маю це виправити, змінити. Але не маю гнобити себе і не прощати собі того, що Бог мені простив у сповіді. По-іншому не буває.
Тут є ще одне дуже важливе запитання – рана, яку приносить гріх. Дуже великим обманом для людини може бути думка, що після сповіді відразу все буде добре. Але ж залишається зранення, яке потребує зцілення. Воно миттєво не минає. Це також певний процес. Тому не дарма кажуть, що простити – не означає забути. Рана може ще потребувати часу для зцілення.
– Однією з умов доброї сповіді є постанова поправитися, яку часто нелегко зробити…
– Постанова поправитися – це дуже важливий момент сповіді. Людина, яка сповідається, постановляє змінитися, взяти новий напрямок у житті. Але тут є одна деталь: постанова – це не гарантія. Я постановляю, але при цьому усвідомлюю, що можу не впоратися. Що можуть виникнути перешкоди, які також від мене не залежать. Але я маю ціль перед собою. Тобто я постановляю докласти зусиль і зробити все, що від мене залежить. Хоча й розумію, що різне може трапитися. Тому у сповіді маємо питання постанови, а не гарантії. Зрештою, таїнство покаяння не є одноразовою акцією.
– Чи треба сповідатися з гріхів, вчинених у минулому, якщо вони не турбують сумління?
– Якщо не турбують – то чому людина знову повертається до них думками? Може щось таки турбує? Щось у ній пробудилося і не дає спокою? Тоді ніколи не зашкодить прийти до сповіді і віддати це Богові, щоб Він прийняв і простив. Інша річ, якщо людина вже з цього сповідалася – тоді немає потреби знову цей гріх визнавати на сповіді. У цій ситуації радше маємо справу зі зраненням, а це вже вимір не гріха, а його наслідків.
– Чи змінилася сповідь в час війни?
– Сповідь завжди залишається сповіддю. Це зустріч людини з Богом. Вона завжди актуальна, бо маємо бути готові до нашої кінцевої зустрічі з Богом у вічності. Ми не знаємо, коли буде кінець світу, але точно знаємо, що буде кінець нашого земного життя. Тому важливо, наскільки ми готові зустрітися з Богом. І коли зараз нас нічого з Ним не роз’єднує, тоді не маємо боятися, що нас щось може з Ним роз’єднати у вічності.
– Наскільки важливою є сповідь особисто для вас?
– Я дуже ціную святе таїнство покаяння. Сповідаюся, особливо перед важливими подіями або коли просто відчуваю потребу: коли сумління каже, що десь перейшов певну межу. Тоді треба йти – віддати все, що обтяжує. Треба скинути ті тягарі, які деколи навіть важко пояснити словами.
Також намагаюся сповідатися перед уділенням дияконського чи священничого рукоположення, щоб при цьому не бути нічим обтяженим.
Для мене сповідь є необхідністю і великою потребою. Це не математичне запитання (відраховувати час від останньої сповіді чи щось подібне). Коли відчуваю, що щось заважає, турбує, що десь пішов проти власного сумління, тоді йду це віддати Богові у сповіді. Бо для чого з цим ходити і жити, якщо життя і так має багато викликів?
Розмовляла Юлія Козіброда
