«Я є капеланом цілодобово, без вихідних. Поки триває війна, не можу дозволити собі вимкнути телефон», – каже Тарас Михальчук. Ми бесідуємо в осередку Центру Військового Капеланства про те, що цьому моменту передувало чимало шляхів. На тих шляхах були вибоїни і різкі повороти, випробування і труднощі, але водночас – віра в правильність обраної дороги й усвідомлення, що з Богом точно дістанешся до мети.
Цей текст – про дороги капелана Тараса Михальчука, якими він діставався до покликання і справи всього свого життя.
Добро – основа перших кроків на життєвому шляху
Близько тридцяти років тому вже цілком реальною львівською дорогою їхала старенька автівка 1952 року випуску. Від усіх інших вона відрізнялася синьо-жовтими кольорами, в які батько спеціально її перефарбував. У салоні ніколи не працювало радіо, бо пасажири самі співали українських стрілецьких пісень. Це усвідомлення своєї національної ідентичности завжди було одним із найцінніших пріоритетів у сім’ї Михальчуків. Такий спогад – найяскравіша з ілюстрацій дитинства отця Тараса. Сьогодні він пригадує:
«Моє дитинство формувалось у великому, дружньому родинному середовищі. Мій дідусь з боку матері мав десятеро дітей, і всі вони завжди родичались, плекали традиції, патріотизм, збирались разом на свята».
Тарас Михальчук навчався у львівській школі №18. Та чимало з дитячих років провів у маминому селі на Старосамбірщині, поруч Карпатських гір та річки Дністер. Улюбленими розвагами були риболовля і футбол. Серед символічних спогадів з того часу постає бабусина старенька дерев’яна хата і вид з її вікна на величезну гору. Ті знайомі відчуття перед дощем, коли на небі з’являлася сіра хмара і перші краплини вистукували ритмічну мелодію по стриху. Тоді малого Тараса огортав особливий настрій; хотілося брати книжку й пірнати в якусь цікаву історію.
Ігор, брат Тараса, пригадує, що в дитинстві та юності той добре грав у футбол. Так добре, що, на думку брата, цілком міг би стати футболістом. І серед трьох головних братових рис виділяє доброту, справедливість і дружелюбність. Каже:
«Ми завжди були дуже близькими і трималися купи. Маємо гарну, смішну історію про те, як ходили у вертепі. Тарас тоді був Смертю, а я Іродом. І от настав той момент, коли Ірод закликає Смерть вбити Ісуса, а вона відмовляє. Брат тоді витягнув мене з хати і, не розрахувавши сили, як заїхав у скроню! Мені аж потемніло в очах. Але все завершилось добре. Досі згадуємо про це зі сміхом».
З перших днів повномасштабного вторгнення росії в Україну Ігор Михальчук добровольцем поповнив лави ЗСУ і каже, що на війні дуже відчував підтримку Тараса. Особливо братова молитва берегла його в найскладніші моменти, коли виконував завдання у Бахмуті.
Релігійне середовище села відіграло свою роль у формуванні в Тараса Михальчука глибоких духовних потреб. Ось як він це пояснює:
«Там, якщо ти йшов в інший бік тоді, коли люди прямували до церкви, то це виглядало дивно. Пригадую, як хворів і не міг йти до храму, то бабуся забороняла навіть слухати радіо, бо той час був для того, щоб побути в тиші, наодинці з Богом. А вже коли люди повертались зі Служби, тоді можна було повертатися до своїх дитячих забав».
Отець Тарас пригадує, що у дитинстві його здебільшого оточували люди, які приїхали зі сіл в міста працювати на заводах. Це були бідні люди, проте добрі. Згодом прийшло розуміння, що умови, в яких виростало більшість тогочасних дітей, були далеко не найкращими. Та чи не найбільше в пам’яті вкарбувалися не вбогі умови 80-90-х, а захоплення військовими.
«Військовими, яких я знав близько, був наш львівський сусід і сім’я одного з моїх друзів, з яким досі близько товаришую. Саме завдяки їм я отримав перші знання про військову справу. Вже тоді вважав, що бути в армії – це правильно й почесно».
Військовий фах був одним із тих, про які згодом роздумував Тарас, обираючи професію. Виростаючи вдумливим хлопцем, він ще в школі почав ставити собі несподіване для такого віку запитання – у чому сенс людського існування? Такі роздуми посилювало спостереження за тим, як бідно живуть його батьки, хоч тяжко працюють. Та в якийсь момент на запитання хлопця прийшла чітка відповідь – людина покликана бути доброю. А доброта – це шлях священника. Ця думка в подальшому зіграла ключову роль у житті отця Тараса.
Церква – ключовий маршрут на шляху до мрії
Батькам про те, що хоче стати священиком, Тарас Михальчук повідомляв дещо невпевнено і навіть з острахом. Але все склалось якнайкраще. Для мами це стало абсолютно прекрасною новиною, від радості вона аж розплакалася. Батько сприйняв новину спокійніше. Напевно, через те, що в ті часи все було нелегко і він роздумував над тим, що самого лишень бажання може бути замало.
Друг дитинства отця Тараса, військовий Володимир Нарижняк, пригадує, як дізнався від товариша про його священничі плани:
«В 11 класі нас було четверо друзів, і якось ми обговорювали плани на майбутнє. Тарас сказав, що піде вчитись на священника. Для нас це не стало шоком чи несподіванкою. Пригадую, як тоді зустрічали Новий рік вже без батьків і, перш ніж сісти до столу, йшли до церкви на Літургію».
Чоловіки через роки зберегли теплу дружбу. Володимир каже, що найбільше цінує в отцеві Тарасові виваженість, самовідданість і доброту. І часто радиться з ним та просить про молитву.
Свій шлях до семінарії Тарас Михальчук вважає покликанням.
«Завдяки Божому провидінню, старанням і великому бажанню я вступив у семінарію, хоча й не до кінця вірив, що це можливо. За ті роки навчання я безмежно вдячний Богові. Він мене тоді попровадив у сприятливе й безпечне середовище. В ті часи було багато негативних змін, місто ділилось на райони, до тебе на вулиці без жодних причин могли підійти і вимагати гроші. Все це позначалось на тогочасній молоді. Багато з моїх однолітків через такі впливи закінчили погано: алкоголь, в’язниця, смерть».
Перші роки навчання молодому семінаристу давалися нелегко. Але згодом це змінилося. Попри те, що був одним з наймолодших у групі, Тараса обрали старостою. На четвертому році, під час літніх канікул, він досвідчив значення й важливість особистої молитви. Каже, що в тому є велика заслуга його дружини, з якою він тоді ще зустрічався. Дівчина молилася разом із ним, і ця спільна молитва підсилювала розуміння, що перебуває на правильному шляху. Вперше за весь час навчання повертався тоді в семінарію з натхненням, бо ще більше відчував, що бути з Богом – це і є сенс його життя, його дорога.
Та водночас Тарас зберіг особливий сентимент до професії військового. Впродовж студій завжди знаходив можливість для праці серед військовослужбовців. А на останньому курсі його запросили стати капеланом.
Ключ до серця військового – шлях до покликання
«Для мене рушієм і натхненником військового капеланства був і залишається владика Степан (Сус)», – мовить отець Тарас у відповідь на запитання про людей, яких він обрав за взірець серед військових капеланів. Ще в час навчання у семінарії владика Степан показував добрий приклад того, як вийти поза межі стандартного служіння і йти туди, де люди не мають змоги бути в храмі. Такий погляд на капеланство надихав, зміцнював переконання, наскільки Слово Боже є потрібним у військових інституціях.
«Все розпочалося з того, що ще семінаристом я прийшов взимку у військову частину. В той час солдати розчищали сніг на плацу. Я питаю: можна провести бесіду з хлопцями? А офіцер відповідає: та можна, але проповідуйте тут, на плацу. Думаю: мороз, хлопці втомлені, напевно, не в настрої мене слухати. Кажу тоді до них: Слава Ісусу Христу! Я дуже радий, що з вами зустрівся. Бажаю вам гарного дня і побачимося наступної неділі. І все. Я пішов. Більше таких конфузів з командирами у мене не було і всі мене чекали, бо розуміли той нестандартний підхід. Досвіди дуже важливі, бо коли розпочинав свій шлях, то не завжди знав, як бути в тій чи іншій ситуації».
Через пів року отець Тарас присвятив служінню для військових все літо. Приходив у військову частину в підряснику, щоб сприймали по-серйозному. Врешті зблизитися з хлопцями вдалося настільки, що став для них своїм:
«У нас була традиція – перед Різдвом Христовим вечеряти із солдатами. То ще призов був з 18 років, хлопці перебували далеко від дому. Один підійшов і сказав «Дякую! Я себе відчув, ніби вдома». Це надихало, через такі свідчення Господь відкривав цінність нашого служіння. Я вдячний отцю Степану Сусу за те, що підтримав мене і запросив у військове капеланство. Я тоді мав тиждень на роздуми і вже на 5 день ухвалив остаточне рішення – буду капеланом. Досі відчуваю радість, що обрав саме такий шлях».
Отець Тарас говорить, що йому завжди хотілося бути там, де ще ніхто не перебував до нього. Йти туди, де потрібно працювати щосили, аби закласти добру основу для подальшого служіння. Тому навіть задумувався про служіння на теренах Сходу України, бо вважає капеланство місійним служінням.
Одним із офіцерів, хто спостерігав за становленням капеланства в Україні, є полковник Борис Андреєв. Військовий каже, що капелани УГКЦ сучасні у своїх знаннях і дуже часто володіють потрібними практичними навиками для доброго служіння. Вони є тими священиками, до яких тягнуться люди. Отця Тараса Михальчука полковник знає ще відтоді, коли той був семінаристом і приходив з душпастирською опікою до солдатів строкової служби. Згадує його так:
«Вони з отцем Степаном Сусом організовували різні заходи для військовослужбовців та їхніх сімей, надавали допомогу й духовну підтримку. Для мене отець Тарас є зразком військового капелана. Він знає, коли треба промовчати, вислухати, а коли активно підтримати розмову. В ньому поєднується глибока духовність, спокій, порядність, оптимізм, і все це вселяє віру й довіру. Він мій друг, побратим, той, хто завжди підставить плече і дотримає слова».
Бути поруч – шлях, який додає наснаги
У капеланському становленні отцеві Тарасові допомагали міцна і непохитна віра в Бога, підтримка близьких за духом людей, бажання пізнавати нові реалії і прагнення опановувати необхідні знання.
Щодо знань, то варто згадати курс від психотерапевта Олега Романчука, який допоміг краще зрозуміти значення і роль психолога в роботі з військовослужбовцями. На думку отця Тараса, сьогодні, в час жорстоких випробувань війною, священники мають працювати в тандемі з психологами і психотерапевтами.
«Я є прихильником думки, що лікар лікує тіло, психолог супроводжує в душевних справах, а священник допомагає людині зцілити її дух».
Отець каже, що часто для тих, хто брав участь у бойових діях, найціннішим є розуміння, що хтось поруч. Це не обов’язково слова, інколи це обійми або дружній потиск руки. Згадує такий випадок:
«Серед моїх друзів є священник, який багато років служить у США. Його рідний брат воює в одній з бойових бригад. Той священник якось зателефонував і каже: «Отче, якби ти міг знайти десь там мого брата і просто обійняти його від мене!». Фантастика, здавалося б, бо як знайти за таких обставин потрібну тобі людину. Але в Краматорську ми зустрілися! І я вислав фото тому священнику. Заради таких моментів варто жити».
Отець Тарас Михальчук запевняє, що інколи покликання священника – це врятувати лише одну людину. Бо для Господа всі цінні, й навіть допомога комусь одному вже вартує всіх затрачених зусиль. Він згадує досвід перебування на передовій лінії:
«Коли потрапляєш під мінометний обстріл, перебуваєш за кілька кілометрів від ворога – це вкрай неприємний досвід. Страх у таких ситуаціях виникає завжди. Пригадую останній виїзд у Донецьку область. Ніч, а в мене думка про те, що мене благословив наш митрополит. Я знав, що багато людей за мене моляться. Відчував, що перебуваю під Божою опікою. Це все було, як колискова, яку співає мама».
Під час однієї з поїздок на Схід України, ще в 2015 році, отець Тарас потрапив під російський обстріл градами. Так пригадує той момент:
«Ми тоді заховалися в підвалі. І хлопці прикрили нас собою, щоб захистити! Досі від цього спогаду відчуваю мороз по шкірі. А заразом і велику повагу до людей, які готові пожертвувати своїм життям заради інших. Ця історія, на щастя, завершилась без втрат. Ракети пройшли повз нас, всі вціліли. Це стало свідченням великого чуда для мене. Тоді я чітко зрозумів, що тут, у тилу, ми живемо як у раю, просто того не цінуємо».
Запитую отця Тараса, чи трапляється йому чути від військових незручні запитання, на які в нього досі немає відповідей, попри тривалий капеланський досвід?
Отець відповідає, що військові мають побачити в капеланові насамперед добру людину. Того, хто не вивищується над іншими своєю вірою і є щирим, відкритим у спілкуванні. Бо саме в таких випадках зароджується розуміння, яке сприяє в майбутньому міцній дружбі, а тоді вже будь-які незручні запитання перестають такими бути. Саме щирість – це те, що капелану може найбільше допомогти здобути авторитет серед військовослужбовців. І додає:
«При тім не треба боятися сказати, коли чогось не знаєш. «Я не знаю, що відповісти, але я буду молитися, щоб знайти цю відповідь і допомогти тобі». Коли людині важко, а ти є поруч – це про цінність. Бо ти жертвуєш своїм часом, ресурсом, завданнями. Це все може увінчатися наверненням людини. Ситуації, в яких ти не знаєш, як вчинити, є безцінними, бо в них зростаєш, стаєш сильнішим».
У служінні капелана особливо важливою є підтримка. Розмірковуючи про тих, хто є поруч, отець Тарас називає своїх товаришів священників. Відзначає, що вони – його команда однодумців, яка готова у своєму покликанні робити все і навіть більше. І згадує ту, яка колись молилася разом із ним і завдяки якій остаточно переконався у правильності шляху, яким йде:
«Хочу подякувати своїй дружині. Вона для мене є яскравим світлом. Тією, хто розуміє, підтримує, любить, береже і плекає наші сімейні цінності».
Рівно десять років тому капелан отець Тарас Михальчук стояв над трьома домовинами полеглих воїнів і не знав, що робити. Він не виголошував проповіді, лиш відчував жахливий тягар, який огортав його важким досвідом. Відтоді багато змінилося. Сьогодні дружина, товариші капелани, побратими є тими, хто формує у житті отця Тараса Михальчука велике, дружнє родинне середовище. Як тоді, у дитинстві.
Авторка проєкту: Юлія Лапанюк
Світлини: Назарій Підгребельний
