Через Вознесіння Ісуса Христа не пропадає його любов до світу, вона присутня серед нас. Не шукаймо Ісуса за хмарами. Небо починається там, де є Божа любов, яку вдихаємо, якій дозволимо ввійти до серця. В такий спосіб ми вже тепер самі стаємо частинкою неба.
Про це сказав єпископ-помічник Львівської архиєпархії владика Володимир у проповіді в Архикатедральному соборі святого Юра на свято Вознесіння Господнє, 13 червня 2024 року.
Сьогоднішнє свято Вознесіння Господнього дарує нам відчуття смутку, але водночас радості. Завершується пасхальний час, який нас супроводжував від великоднього ранку.
Коли Ісус вознісся на небо, то учні вернулися до Єрусалиму з радістю, як це чуємо з Євангелії Луки. Ми дуже добре пам’ятаємо, в якому стані перебували учні після хресної дороги і смерті Вчителя. Вони були перелякані і замкнені в цьому ж Єрусалимі. Яка ж причина радості в момент Вознесіння, адже Вчитель возноситься на небо, вже не буде їх супроводжувати на землі. Ми могли б думати людськими категоріями чисто схематично: Ісус Христос був посланий на нашу землю, народився, прийнявши людське тіло, трохи пожив на землі, потім, терпівши, помер, воскрес і покинув землю, вернувся назад до свого Отця Небесного. Правда, ще прийде наприкінці світу. Ну а що тоді нам з того?
Коли нас покидає якась улюблена особа, ми супроводжуємо її на летовище чи вокзал, то повертаємося додому з відтінком смутку в серці. Хоча плекаємо надію, що знову зустрінемося, за деякий час знову таки їдемо на летовище чи вокзал з радістю зустріти цю особу.
Під час сучасної брутальної війни ми хоронимо наших захисників-героїв. Віддаючи тіло землі, плекаємо надію на зустріч з ними у вічності. Такий оптимізм дарує нам великодня віра. А поживу для цієї віри подає нам зокрема сьогоднішнє свято та євангельське слово.
Сьогоднішнє свято може мати також подвійне значення:
По-перше, завершується земна діяльність Ісуса Христа. Ісус прийшов від Бога і йде знову до Бога. І ми віримо, що це також наша дорога. Небо не є якимось фізичним виміром, це стан. Ісус не пішов туди царювати в розкішних палатах. Бог є всюди сущий, бо так він об’явив своє ім’я ще Мойсею. Повернувшись до Отця, наш Воскреслий Спаситель у новій природі перебуває скрізь, не має стабільного місця побуту. Напевно нелегко це зрозуміти людським розумом. В будь-якому випадку Ісус сам запевнив учнів про свою присутність з ними до кінця віку (Мт. 28,20). А ми Йому віримо.
По-друге, ми святкуємо початок Церкви, бо до цього часу ще не було Церкви як такої. Було, правда, певне коло учнів, але вони після Воскресіння були в сумнівах, перестрашені. З цього ніколи б не вийшло Церкви, зеніт якої відбувся у день П’ятидесятниці. Тому для апостолів важливо було зустріти Воскреслого, який повторює «Мир вам», бо бачить їхню непевність. Як же ми прагнемо бути цього слова «мир», перебуваючи в стані війни! Ми з цим словом лягаємо ввечері та встаємо зранку.
Сьогоднішнє Євангеліє також звертає увагу на дві важливі деталі: поклоніння і місія (післаництво). Учні поклонилися Ісусові, а тоді з радістю пішли в Єрусалим, прославляючи Бога. В цьому місті вони будуть скріплені силою з висоти, тобто Святим Духом.
Ми прагнемо неба і надіємося, що там будуть відкриті відповіді на наші запитання. Там, у вічності вже є багато рідних та дорогих нам людей, тому надіємося на зустріч з ними. Вірити в небо – значить вірити, що Бог приготував нам майбутнє, також тоді, коли перестає битися наш біологічний годинник. Ми носимо вже в собі «частинку неба». Наприклад, людина мріє про стабільність, почувається найкраще вдома, має постійне прагнення кращого майбутнього, а це є риси неба. Небо – це не лише ціль, а також дорога, тут і тепер.
