«Як Ви в час війни?» — можливо, в цьому ролику буде історія, завдяки якій дізнаєтеся, що пережили люди з південних та східних терен України.
— Пресслужба Львівської Архиєпархії УГКЦ пропонує кожному почути життєві історії людей, які побачили в обличчя жах війни. Проте вони не прийняли страх, а долаючи його, рушили шляхом, який привів у Реколекційний центр «Світлиця». Цей Архиєпархіальний дім відчинив свої двері вимушено переселеним людям у найскладніший час їхнього життя. Дякуємо кожній людині, яка погодилася поділитися і відкритися нам. Це — цінно, бо єднає усіх нас, — розповів керівник Пресслужби Львівської Архиєпархії отець Михайло Квасюк.
Реколекційно-відпочинковий центр «Світлиця» з першого дня війни розпочав служіння для вимушено переселених осіб.
— Із першим повідомленням про вибухи в Києві до нас почали приїжджати люди з різних міст і сіл центру України, де відбувалися бойові дії: Києва, Ірпеня, Бучі, Чернігова… За один день Реколекційний центр був заповнений вщерть, — розповідає директор Реколекційного центру «Світлиця» отець Ігор Грет.
Поділившись спогадами про перші дні повномасштабної війни, пані Валентина з Ізюма, що на Харківщині, з трепетом у голосі розповіла:
— Ви, мабуть, чули про місто Ізюм, бо воно тривалий час було окуповане. Наше місто трималося довго… Я на собі відчула, що таке більше, ніж два тижні підвалу. Коли приїхали до Львова, то зрозуміла, що приїхали до себе, додому. Для мене тут все було добре, адже я — українка й україномовна. Хоча тут чимало не такого, як у нас, та дискомфорту не було жодного. Я відчула себе в Україні. Я живу на Сихові в модульному містечку. Це такий двоповерховий гуртожиток, де живуть і діти, і старі, і молоді. А тут, в Реколекційному центрі, я просто відпочиваю — тихо, спокійно, доброзичливо і для духу дуже добре. Я колись розповідала про те, що мої батьки пережили в Другу світову війну і як добре, що ми не бачимо війни. Та ось вона, в нас на порозі… Ще й нашим дітям і внукам дісталася. Я прийшла сюди, бо переконана, що мене привів Бог.
Про окупацію та непрості переживання розказала й пані Людмила з міста Баштанка Миколаївської області:
— Коли почалося повномасштабне вторгнення ми ховались у підвалах, бо було непросто виїхати. Ми з дітьми вибиралися по одному: спершу поїхала моя мама зі старшим сином, потім відправила молодшого сина з чужими людьми — вони їхали своїм авто в Італію і довезли маленького Сашка до Львова. Я переїхала сюди в липні 2022 року. Мене запросила громадська організація «Золоті роки» Людмили Гришко, щоб я проводила заняття — зарядку, розминку, розтяжку. Цілий тиждень я працювала з ними. До війни я була тренером із карате, мала три групи діток, з якими їздила на змагання. Мої вихованці представляли район, область. Також, в різних організаціях я навчала самозахисту.
Перші враження, як тільки зайшла сюди (про це всім казала), тут — душевна чистота. Відчула спокій, а всередині одразу стало легше. Все чудово продумано. Зараз я привезла людей пенсійного віку, було зручно, не мусили далеко йти. Вони спускаються в капличку помолитися і всім на душі стає легше. Я по очах бачу, люди виходять задоволені, вражені. Капличка маленька, та вона передає таке щире почуття любові — нас тут чекають.
Пані Наталія з міста Пологи Запорізької області , говорячи про виїзд з окупації, зазначила:
— Нас окупували 3 березня і так ми прожили десь два місяці. Це було дуже тяжко витримати. Ворожої зброї в нашому невеликому містечку було багато. Вони стояли якраз на трасі Маріуполь — Запоріжжя. Коли, після чергового обстрілу вибило вікна, ми на ніч почали ходити до друзів-однокласників через дорогу. Окупанти змусили одягнути білі пов’язки, щоб відрізнити нас. Ми виїжджали у великій небезпеці, знали про непоодинокі випадки, коли обстрілювали автівки з людьми. Спершу вдалося виїхати до Запоріжжя. Це було відчуття, яке складно передати — там були всі наші. Це, як ковток свіжого повітря, бо вдома переживали сильне духовне напруження. Тут, у Львові, легше на душі, бо що більше спілкуєшся з однодумцями, людьми які несуть тобі Боже слово, то більше заспокоюєшся. І розумієш: ти — не один і все витримаєш.
Спершу до «Світлиці» приїхали люди з Житомира, Києва, пізніше — з півдня: Запоріжжя, Херсона, Одеси… За весь час тут прийняли майже 750 внутрішньо переселених осіб.
Отець Ігор додав, що в перші тижні війни людям було важливо поспати, поїсти, поспілкуватися.
— У нас завжди був інтернет, тож вони мали постійну можливість стежити за новинами в Україні та світі. Вони були дуже вдячні. Коли почали в нас жити, ми шукали способів їм допомогти. Серед іншого сконтактувалися зі Шпиталем імені Митрополита Андрея Шептицького, звідки щотижня до нас приїжджали медики, які оглядали всіх, надавали необхідну допомогу, виписували потрібні ліки. Наші гості мали можливість не тільки тут їсти, жити, відпочивати, працювати через інтернет, а також подбати про своє здоров’я. За це дуже вдячний медичним фахівцям Шпиталю.
Світлана Левандовська, заступниця директора Реколекційного центру «Світлиця» з внутрішньо переміщеними особами почала працювати з першого дня війни.
— Тут люди відкривалися на пізнання Бога. Для них проводимо катехизи, ходимо в різні храми. Їм пояснюють Божественну Літургію, структуру та будову храму. Також проводять різні цікаві майстер-класи (наприклад зі створення картин спеціями), влаштовують вечорниці. Програма досить насичена. Люди надихаються цим. Завдяки духовним розмовам — навертаються.
Отець Ігор підкреслив, що Реколекційний центр завжди відчинений для всіх, хто перебуває у скруті.
— Ми завжди готові допомогти, бо є потреба. До нас приїжджають час від часу і ми надаємо необхідну допомогу. Ніколи не робимо різниці, а навпаки – прикладаємо зусиль, щоб зробити все якнайкраще. Стараємося зготувати і прибрати так, щоб наші гості почувалися добре в Реколекційному центрі.
