29 вересня 1997 року відійшов до Господа по вічну нагороду Високопреосвященний Архиєпископ і Митрополит Володимир Стернюк, Глава Української Греко-Католицької Церкви у підпіллі. Похований у м. Львові, у крипті Архикатедрального Собору Святого Юрія.
Споминами про владику і свій перший крок до священства на своїй сторінці у фейсбуці поділився настоятель храму святих Ольги і Єлизавети отець Іван Галімурка.
Про власне життя й служіння владика, зокрема, говорив так: «Бог не вимагає від людини більше, ніж вона здатна зробити в межах людських можливостей. Бог благословляє ті труди і терпіння, що приносять людям спасіння душ. Я стараюсь працювати, як можу, і надалі благословлятиму народ на добрі діла».
У липні цього року пішов 33 рік мого священства. Згадуючи свої перші кроки у священстві, можу сказати – я мав щастя.
Звичайно, кожен своє щастя вимірює своєрідно. Воно й не дивно, адже всі ми різні. І так буває, що лише з роками починаєш розуміти суть і значення цього слова. Для мене щастям є те, що у свій час я мав змогу служити і часто спілкуватися з великою людиною, на долю якої випала надзвичайна місія – вивести з підпілля на свободу Українську Греко-Католицьку Церкву.
Це – Високопреосвященний Архиєпископ і Митрополит Володимир Стернюк. Сьогодні минає 26 років від часу його відходу до вічності.
Зі святими упокой, Господи, душу раба Твого, де немає ні болю, ні смутку, ні зітхання, але життя безконечне…
У знак подяки цій великій людині – маленький спомин:
МІЙ ПЕРШИЙ КРОК ДО СВЯЩЕНСТВА
Першим підпільним священиком, котрого я мав щастя знати, був світлої пам’яті о. Богдан Смук. Від першого дня нашого знайомства хотілося бути біля цього чоловіка і слухати його повчальні слова. Мабуть, це було невипадково, бо саме відчуття якоїсь таємничості, бажання пізнання чогось невідомого і великого додавало охоти до контакту.
Наші зустрічі і наше спілкування тривали десь зо два роки. Вникаючи в слова священика, я щораз то більше ловив себе на думці, що ці слова якось особливо лягають мені на серце. І якось під час сповіді я признався, що хочу бути священиком. Отець Богдан тоді не сказав нічого, але я часто помічав, що він дивиться на мене якось по-особливому. Минув може місяць часу від тієї сповіді, і о. Богдан повідомив мені, що нам потрібно зустрітися на вул. Чкалова, біля педучилища. При зустрічі отець запитав, чи я знаю хто такий Коновалець. Я, звичайно, щось чув про Коновальця, хоч тоді мало що про нього знав. Однак, сказав, що знаю. У відповідь о. Смук повідомив, що цей чоловік, до котрого ми ідемо, є родичем Коновальця. Я розумів, що тут криється щось велике, але що саме – я не знав. Отець нахилився до мене і тихо промовив: «Ми йдемо до Митрополита». І проконсультував мене, як належить поводитися.
Двері нам відчинив невисокий чоловік старшого віку, в окулярах. Це був Митрополит Володимир Стернюк. Я не один раз чув про цю легендарну особу, а тут сам Митрополит подає мені свою руку. Отець Богдан попросив благословення. Те саме зробив і я. Погляд Митрополита був допитливим і лагідним.
Коли ми присіла біля столу, владика завів мову про останні новини у Львові і у світі. За якусь хвилю о. Богдан вийняв із своєї течки, здається, дві грамплатівки і подав Митрополитові. Тоді я ще не знав, що цих двоє серйозних людей мають спільне захоплення – музика. Митрополит вдячно посміхнувся і промовив: «Ну, а що я вам маю подарувати?» Він вийняв із шухляди портативний аудіо магнітофон, що на той час було великою цінністю, і подав його отцеві. Священик вдячно поцілував руку свого владики.
За якийсь час владика звернувся до мене і запитував про моє життя, про навчання у школі і після школи, про службу в армії, про моїх батьків… Розмова була легкою і невимушеною. Відтак митрополит спитав, чи дійсно я хочу вчитися, щоб бути священиком. Я ствердив своє бажання. Почувши мою відповідь, Митрополит знову спитав, чи я до кінця розумію своє подальше життя. Що міг відповісти у той момент 23-тирічний молодий чоловік? Яке розуміння могло бути у такому віці? Проте, я впевнено висловив своє бажання служити Богові.
Тоді Митрополит звернувся до о. Богдана і промовив: «Відведіть його до Панаса». Як виявилось згодом, о. Кость Панас був викладачем історії Церкви у Підпільній семінарії.
Так я став семінаристом підпільної Церкви…
