Завтра, 21 травня 2023 року, єпископ-помічник Львівської Архиєпархії владика Володимир візьме участь у паломництві до Пресвятої Богородиці м. Айнзідельн (Швейцарія), яке організовує міжнародна католицька благодійна організація Kirche in Not.
Як повідомляють організатори, мета паломництва – молитва за заступництвом Пресвятої Богородиці з особливим наміренням – за мир в Україні. Учасники паломництва, серед яких владика Володимир, візьмуть участь у панельній дискусії на тему: «15 місяців війни в Україні: наслідки для Європи, Швейцарії та Церкви»
Напередодні єпископ-помічник Львівської Архиєпархії в інтерв’ю для Католицького видання Швейцарії розповів про обставини життя українців в умовах російської агресії.
—Яка ситуація у Львові?
—Львів знаходиться на заході України. Хоч фронт територіально далеко, проте війна формує наше життя. Останні кілька ночей були напруженими через тривалу повітряну тривогу. Але ми також переживаємо війну крізь призму похоронів загиблих воїнів. Це полеглі на фронті львів’яни. Тільки у Львові є понад 400 нових могил. Як душпастир, багато розмовляю з родинами, з дітьми, дружинами та матерями. Іноді за один день ховаємо кількох військових.
—Від чого найбільше страждають львів’яни?
—Коли рідні не знають, де перебувають їхні сини, чоловіки чи батьки. Якщо військовий загинув, то є хоч його могила, а коли пропадають безвісти, рідні повністю дезорієнтовані. Родина відчайдушно сподіваються, що вони ще живі, перебувають в полоні. Чимало чоловіків в Україні мають страх, що скоро їм самим доведеться піти на фронт. З одного боку люди бояться, бо усвідомлюють реальність, водночас українці відчувають відповідальність. Ми розуміємо, якщо не зможемо захистити країну на сході, то агресор прийде і до нас.
—Чи змінила війна церковне життя?
—Пандемія вигнала людей з церков, а війна їх повернула. Загалом, незважаючи на війну, душпастирство триває. Маємо чимало шлюбів, тому що чоловіків викликають на фронт. І, звичайно, у нас дуже багато похоронів.
—Чи люди не сваряться з Богом і Церквою через війну?
—Можна запитати себе: «Чому Бог це допускає?» Але зараз ми бачимо протилежне. Люди шукають притулку в Церкві. Навіть солдати на фронті. Мені солдати кажуть: «Атеїстів на фронті немає. Всі люди віруючі».
—Солдати знаходять Бога під обстрілами?
—Мені багато хто говорив, що на передовій треба вірити в Бога. Бог там єдиний притулок. Але навіть далеко від фронту ми часто думаємо, що це диво Боже, що ми все ще існуємо як народ.
—Що ви маєте на увазі?
—Коли Росія вторглася 24 лютого 2022 року, всі казали: через три дні нас уже не буде – як країни і як народу. Понад рік потому ми все ще тут. Тим паче, що українці відчувають велику єдність. Вже рік немає влади і опозиції. Всі разом працюють на перемогу.
—Країни Заходу недооцінили волю українців до боротьби та їхню готовність йти на жертви…
—Це не війна проти держави України. Справа не в землі, будинках чи речах. Росія веде війну проти українського народу. Тому кожен відчуває відповідальність допомогти Україні себе захистити.
—Як виглядає ця допомога за межами фронту?
—Багато сільських жінок готують і печуть хліб солдатам на фронт. Діти проводять концерти, збирають гроші – це також йде солдатам. Кожен певним чином залучений. Це свідчить, що ми не хочемо бути окупованими. Кожен народ має право на захист.
—В Європі – і особливо в Швейцарії – думки про поставки зброї дуже суперечливі. Існує думка, що зброя тільки продовжує війну. Представники швейцарських церков посилаються на радикальний пацифізм Нагірної проповіді. Яка Ваша думка?
—Ісус запитує в Євангелії від Івана: «За що ти мене б’єш?» Нагірну проповідь варто розуміти екзегетично та теологічно. Але моє розуміння виходить за рамки екзегетики Біблії, бо кожна людина має право на свою гідність і на її захист!
—А саме?
—Кожен має право на свою гідність і на її захист. Гіпотетично припустимо, що якщо б хтось приїхав до Швейцарії і сказав: «Я заберу у вас усе, що у вас є і те, ким ви є. А якщо будете чинити опір, будете вбитими». Як би тоді відреагували швейцарці? Вони б об’єднувалися і захищалися.
—Ви, мабуть, маєте рацію щодо цього.
—Щоб не давати теоретичні відповіді на практичні питання, я запрошую всіх приїхати в Україну особисто. Вам навіть не потрібно їхати на схід, на фронт. Досить поїхати на північ, наприклад до Бучі. Там можна багато побачити. Або піти на Личаківський цвинтар у Львові, де подивитися в очі вдовам і сиротам. Це варте тисячі слів. Наші кладовища показують, що для нас це не теоретичне питання.
—Пацифістські кола в Західній Європі стверджують, що постачання зброї лише продовжить війну. Без поставок зброї війна давно б закінчилася…
—Сумніваюся. Ця війна не про Україну. Мотивація агресора – імперіалізм. Якщо Україна впаде, фронт піде далі. І країни, що межують з Україною це добре знають. Можна звернутися безпосередньо до читачів?
—Звичайно.
—Будь ласка, не дайте Україні стікати кров’ю! Бо наша рана, гангрена, пошириться.
—То чи варто Європі постачати більше зброї?
—Я не політик. Я не знайомий з деталями переговорів. Просто усвідомлюю – кожен день зволікання коштує нам життя.
Підготувала Христина Потерейко
