У переддень Стрітення – одного з найбільших церковних свят – ми запрошуємо вас разом із нами відвідати особливе місце – Військовий храм Стрітення Господнього. Він зведений у 2017-му році спільними зусиллями воїнів-афганців та капеланів Центру Військового Капеланства в пам’ять про полеглих в Афганістані, на Майдані та в часі російсько-української війни. Упродовж цих років тут душпастирюють військові капелани, тому на парафії унікально поєднуються одразу два види служіння – класичне парафіяльне і капеланське.
Настоятелем храму є отець Михайло Білецький, із яким наша сьогоднішня розмова. Ми поговоримо з отцем про становлення парафії, головні ідеї свята Стрітення, запитаємо, як знаходить підхід до різних поколінь військових та яким бачить свою парафію у майбутньому.
— Отче, храм Стрітення збудований відносно недавно. Розкажіть, чому виникла потреба у створенні такого храму та хто був ініціатором його будівництва?
— Варто почати з того, що 15 лютого 1989 року відбувся вивід радянських військ з Афганістану. Ще через 10 років тут, у сквері, встановили великий пам’ятний знак воїнам Львівщини, які загинули під час Афганської війни. Вже тоді активні і свідомі воїни-афганці – у більшості жителі нашого міста й області – думали про зведення храму, в якому жила б пам’ять про їхніх полеглих побратимів. Процес роздумів, обговорення, узгодження такого духовного комплексу тривав до Революції Гідності. Тоді на хвилі народного піднесення один із воїнів-афганців твердо вирішив, що зводити храм потрібно або зараз, або ніколи. Він зібрав навколо себе багато однодумців і вони почали втілювати свій задум у життя. Прийшовши за благословенням до митрополита Ігоря, отримали також пораду цю добру справу робити спільно з військовими капеланами. Воїни таку пропозицію підтримали, тож будівництво святині ми завершували вже всі разом. Відтак, за півтора роки постала наша дерев’яна церква. А 15 лютого 2017-го відбулося її освячення. Над назвою парафії довго не думали, адже 15 лютого – день виводу військ з Афганістану, а також одне з найбільших церковних свят – Стрітення.
Освячення храму було центральною подією у межах відзначення 28-ої річниці виводу радянських військ з Афганістану. Організація відбувалася на державному рівні, тут виступав духовий оркестр, проходили поминальні, молитовні заходи. Тоді зібралося дуже багато людей, були присутні представники районних та обласних ветеранських спілок, їхні рідні, друзі, зацікавлені містяни.
— Ми вже згадували, що у цьому храмі унікально поєднуються капеланське та парафіяльне служіння. А чим ще особлива ваша парафія?
— Парафія Стрітення Господнього також цікава тим, що є місцем зустрічі різних поколінь військових. Воїни-афганці – це наш «кістяк», але окрім них, тут завжди багато курсантів, солдатів, офіцерів, працівників військових структур. А всі вони перебувають у добрій взаємодії з цивільними людьми, тому це ще одна особливість парафії Стрітення Господнього.
Пригадую, шість років тому мене призначили сюди разом зі ще одним капеланом – отцем Мироном Горбовим. Сьогодні з нами також служить отець Олег Кришталь. Хоч наша парафія не велика, але в неділю і свята людей досить багато, тому в ці дні служимо одразу чотири Літургії. Тож, ще одна особливість в тому, що парафія, не велика, але свідома, активна і всі ми тут, як одна родина.
Узагалі, у нас дуже цікава ситуація, бо дотепер вдається зберігати паритет між усіма категоріями парафіян. У церкві справді багато військових, але і не менше цивільних, яким подобається храм і яким хочеться у ньому перебувати, бути частинкою нашої сім’ї. Така гарна комунікація між військовими і цивільними мене дуже тішить, бо на початку я спостерігав за їхнім спілкуванням і помічав трохи різні бачення, подекуди брак розуміння. Думаю, важливу роль зіграли наші парафіяльні зустрічі. Бо разом ми дуже багато спілкуємось. І, звісно, спільне лихо, переживання також гуртували, об’єднували, тому сьогодні всі ми – єдиний моноліт.
— Поділіться, як у такому випадку організовуєте парафіяльне життя, щоб залучити до нього усіх прихожан храму?
— У нас є сталий пласт військового служіння, який існує від початку заснування парафії. Зустрічі зі строковиками, курсантами, заходи з офіцерським складом, викладачами – все це проводилось віддавна і є нашою доброю традицією. Але, окрім цього, я завжди намагаюся об’єднувати і залучати цивільних. Наприклад, маємо багато гуртків для дітей, у яких також беруть участь військові, або студенти львівських вишів. Кулінарні гуртки, спортивні, катехизації, дозвілля з Богом, майстер-класи від курсантів, клуб активної молоді – у докарантинні часи все це відбувалося на регулярній основі. Далі ковід трішки призупинив активну працю, але сьогодні вона знову продовжується.
І також не можу не згадати про наших музикантів. Бог привів на цю парафію дуже багато обдарованих хлопців і дівчат, тож зараз ми маємо цілу спільноту співців. У нас не вийшов один великий хор, але є декілька менших колективів, які супроводжують Богослужіння, молитовні заходи чи парафіяльне дозвілля.
— Ми зустрілись з вами напередодні парафіяльного свята. Поділіться з нашими читачами головними ідеями свята Стрітення Господнього.
— Стрітення належить до дванадцяти найбільших церковних свят у році. Його зміст говорить нам про зустріч, навіть саме слово «стрітення» зі слов’янської перекладається, як зустріч. Йдеться про зустріч Старого і Нового завіту, зустріч Ісуса з людством в особі старця Симеона і пророчиці Анни.
За давнім іудейським звичаєм, хлопчиків-первенців треба було посвятити Богу. Тому на 40-ий день з народження Ісуса, так робить і святе сімейство Марії та Йосипа. Вони приносять свого Сина до храму. Тож це свято також пригадує нам про покору Божій волі, Господньому закону.
Я дуже люблю наводити такий приклад. Всі ми часто ставимо собі нагадування: хтось у вигляді наліпок на холодильник, хтось в телефоні, хтось пише ручкою на листку. Так само свято Стрітення нагадує нам про важливість регулярних зустрічей з Богом, пошуку Господньої волі, дотримання Його законів. Бо життя – це Божий дарунок, а Божі заповіді – інструкції до нього.
Стрітення завершує особливий період розважань – різдвяний цикл свят. Відтепер починається приготування до іншої події – Христового Воскресіння. Також ми знову вітаємось християнським привітом «Слава Ісусу Христу». Але поза тим хочу наголосити, що про народження Бога треба і надалі пам’ятати, роздумувати про це завжди, а не лише один день у році.
— Для багатьох християн одним із символів свята є Стрітенська свічка. Що вона означає та яке її справжнє значення?
— Думаю, для нашого народу – це своєрідне переплетення дохристиянських звичаїв з Євангельськими ідеями та символами. Світло – є символом Христа, бо саме Він – світло світу і сонце правди. Свічка у свою чергу допомагає нам краще зосередитися на молитві, є певним супроводом нашої молитви.
Власне обряд освячення свічок на Стрітення став більш виразним, починаючи з Х століття. Наприклад, свічку, яку освячували у цей день, зберігали в домівках і коли хтось помирав, її вкладали в руки померлому, і так просили заступництва Пресвятої Богородиці, щоб вона супроводжувала цю людину дорогою до вічності. Дотепер багато хто думає, що свічка є захистом від грому, негоди, але тут важлива пересторога – небезпека магічного сприйняття цієї свічки. Треба розуміти, що втихомирює стихію не свічка, а Господь Бог, свічка лише нам про це нагадує. Вона показує, що Бог може втихомирити різні бурі і не тільки природні, а навіть бурі пристрастей чи спокус.
Колись Різдво, Богоявлення, весілля в Канні Галилейській – були об’єднані в одне свято. Його навіть називали «Свято Світел», тобто свято світла і воно закінчувалося якраз перед Стрітенням. У цей час до нас приходить Христос – сонце правди, правдиве світло. Тому образ запаленої свічки справді є дуже символічним.
— Можна почути багато правил, як зберігати і освячувати Стрітенську свічку. Що ви про це думаєте?
— У будь-якому разі треба відкидати всі магічні сприйняття і розуміння цього обряду. Ще раз наголошу – сама по собі свічка нічого не здатна зробити, хіба дати нам трохи світла і тепла. Насамперед її завдання в тому, щоб пригадувати нам, хто є джерелом сили, яка втихомирює бурі, оздоровляє, кріпить.
— Ви згадували, що парафія Стрітення є місцем зустрічі різних поколінь військових. Чи вдається їм легко порозуміти між собою, чи все-таки є певний віковий бар’єр, інше розуміння війни, яку вони пережили?
— Хоч ці війни розділяє понад 30 років, але як і воїни-афганці, так і сьогоднішні військовослужбовці однаково пережили жахи війни, біль втрати побратимів, психологічні травми – все це не залежить від року на календарі і воно навпаки додає їм більшої довіри у спілкуванні. Також, думаю, той факт, що курсанти бачать воїнів, які пройшли війну, а тепер щасливі і реалізовані у мирному житті – допомагає молодим бійцям, додає упевненості в тому, що у них все також складеться добре. До того ж, багато військових, які пережили складний бойовий досвід, швидше довіряться своїм побратимам, ніж рідним чи друзям.
Воїни-афганці дуже сприяють тому, щоб про молоде покоління військовослужбовців пам’ятали і вже тепер їх пошановували. Вони активно діляться з ними своїм досвідом, навичками і тільки сприяють тому, щоб увага до наших захисників не згасала.
— Розкажіть, як вибудовуєте комунікацію з цивільними і військовими? З ким вам, як капелану, легше порозумітися?
— Насправді, все існує у дуже доброму поєднанні, а досвід, який я здобув, душпастирюючи серед військових, сьогодні допомагає мені у служінні всім іншим категоріям парафіян.
На початках я багато вчився, радився з іншими капеланами, думав над тим, як ефективно провадити служіння. Але середовище військовослужбовців завжди мені імпонувало, я відчував, ніби потрапив у витоки християнства. Адже громада військових не була обтяжена шарами звичаїв, традицій – подекуди зовсім неправильних і непотрібних. Від спільноти військових віяло такими апостольськими часами, апостольською простотою, коли не потрібно було думати про пишноту обрядів, надавати дуже велике значення зовнішньому виміру нашої віри. Наприклад, служба Божа на полігоні, посеред лісу, у маленькому приміщенні старого клубу – все це мене приваблювало, мобілізувало і надихало. А також вчило пристосовуватися до порядку, бути «гнучким», шукати нові способи пояснень, організації молитви. Згодом я помітив, що всі ці методи, які я віднаходив у праці з військовими, дуже імпонують цивільним, допомагають мені краще служити і їм. Тому я бачу, що Бог дуже добре все це поєднав. А ще вірю – якщо ми шукаємо Божої волі і до неї рухаємось, то в будь-якому разі все вийде на добро.
— Як змінилося життя вашої парафії з 24 лютого?
У нас був створений невеликий гуманітарний штаб. Ми підтримували бійців, з якими вже раніше були знайомі, намагалися оперативно реагувати на їхні потреби. До цієї справи долучалося багато людей: хтось сортував ліки, хтось видавав речі, проте, наш гуманітарний хаб був досить маленьким, порівняно з тими, які були у місті.
Перші місяці війни були для нашої парафії періодом особливо інтенсивного моління, церква завжди була заповнена людьми. Я розумів, що у парафіян шок, вони розгублені, тому ми організували майже цілодобове моління, намагалися максимально заповнити день молитвою. Це підтримувало наших людей, заспокоювало і принаймні дало час для того, щоб віднайти себе, обдумати і прийняти те, що відбувається навколо.
Щодо різноманітних благодійних акцій, то вони проходили на постійній основі, ще задовго до 24 лютого. Фруктові кошики для наших військових на Переображення, подарунки на Миколая, благодійна верба, Стрітенська свічка – все це ми організовуємо регулярно, щоб акумулювати кошти на потреби Збройних сил.
— За шість років служіння у цьому храмі, що було для вас найважчим, а що навпаки мотивує і надихає?
— Не знаю, чи це справді було найважчим, але першим спало на думку те, що дуже складно говорити з людьми, які ніколи не любили це місце і не хочуть, щоб воно розвивалося. А надихають і мотивують також люди, але ті, які вірять у майбутнє цього храму і цієї громади. Я бачу, як вони готові жертвувати своїм часом, здоров’ям, а дехто навіть життям, заради того, щоб ми з вами сьогодні тут молилися.
— Отче, на завершення поділіться, якою ви мрієте бачити цю парафію через роки, а то й десятиліття?
— Пам’ять бережеться в середовищі активних і свідомих людей. Тому я мрію, щоб актив цієї громади тільки більшав, розвивався й ширився. Щоб тут молоде покоління мало витримку слухати старших, щоб знаходились рішення у складних ситуаціях, вінчалися подружжя, хрестились діти, щоб тут люди гуртувалися навколо творення добрих справ. Мрію, щоб цій парафії ніколи не бракувало дитячого сміху і молодечого запалу, щоб разом у спільній молитві, під куполом храму Стрітення Господнього, об’єднувалося одразу декілька покоління наших молільників.
Посеред шуму міських вулиць, це місце манить нас тишею і спокоєм, у часи горя і смутку нагадує, що Любов завжди перемагає, і навіть, коли здається, що все надто швидкоплинне – посеред мовчазних алей, у цих дерев’яних стінах – пам’ять житиме вічно.
Підготувала Наталя Бельзецька
в межах проекту Львівської Архиєпархії “Головні свята та їх храми”
