Пізні покликання є прикладом того, як Господь провадить людину і допомагає розпізнати шлях до служіння. Диякон Тарас Панат отримав дияконські свячення 8 січня в Архикатедральному Соборі Святого Юра у 69 років. Складав ЗНО в 62, закінчив УКУ і вступив у Духовну семінарію у 66.
Про довгий шлях до священства диякон Тарас розповів під час програми «Воскресіння. Живе радіо». Ділимося занотованими думками з цієї розмови.
«Прикладом гідного служіння для мене став парафіяльний священник з мого села»
― Думку про те, що хочу стати священником у мене з’явилася ще в школі, завдяки доброму прикладові сільського парафіяльного священника Степана Кушинського. Він був дуже розважливий і мудрий, завжди знав, як словами підтримати людей.
Коли я був у дев’ятому класі, отець запропонував йти вчитися в семінарію. Та в ті часи було лише дві семінарії ― в Одесі та тодішньому ленінграді. Коли порадився вдома з рідними, вирішив, що після школи навчатимусь в університеті.
Вдячний отцеві, що він не залишав мене й у той час, коли я навчався на механіко-математичному факультеті Львівського державного університету ім. Франка. Я продовжував з ним зустрічі, розмови, коли приїжджав додому на вихідні.
У той час я чув різне про священників, та про цього чоловіка в мене залишилися надзвичайно світлі спогади. Він на простих прикладах показував мені істину, до якої не так просто дійти.
Навчаючись на третьому курсі, я отримав дуже цінний подарунок від отця Степана ― синодальне видання Біблії. Тоді це була рідкісна книга. Пригадую, коли про цю книгу дізналися мої співробітники в Науково-дослідному інституті, де влаштувався після завершення навчання, то пропонували за неї три мої зарплати. Звичайно, що я відмовився її продавати ― це був занадто цінний для мене подарунок.
Через рік мене призвали до армії. Коли після дворічної служби повернувся до Львова, впродовж року вирішив одружитися. Саме до отця Степана звернувся, щоб повінчав мене, хоча тоді це було заборонено. Він запропонував прийти у той день, коли звечоріє. Тоді звершив Таїнство Шлюбу.
Цей священник охрестив моїх дітей, благословив нас усіх. Його благословення дуже багато дало нашій сім’ї.
«Я побачив, наскільки потрібним є слово священника для людей»
Ще одним добрим прикладом служіння для мене став отець Афанасій Лужецький. Коли після виходу УГКЦ в 1990 роках, у нашому селі виник конфлікт,він дуже мудро і второпто вийшов із цієї ситуації: на недільній Літургії звернувся до людей, що до нього дійшли чутки, шо парафіяни беруться за сокири, щоб поділити церкву. Пам’ятаю його слова: «Сокира для того, щоб рубати дрова, а не для людей. Якщо проллється хоч одна крапля крові, то я понесу її до Бога, бо не зумів навчити вас…» Після цього став на коліна перед присутніми і попросив, щоб дослухалися до нього.
Так Бог дав мені ще одну віху в житті, коли я побачив, наскільки потрібним є слово священника для людей.
Будучи парафіянином храму Різдва Пресвятої Богородиці на Сихові, я підійшов до пароха отця Ореста і розповів, що хочу стати святенником. Він сказав, що може мене рекомендувати. Це було перед приїздом Папи Івана Павла ІІ. Маючи надію, я ще більше укріпився в цьому рішенні. Я попросив у благословення священника і пішов на розмову до Митрополита Ігоря.
«Вступивши на навчання, провадив звичне студентське життя і працював паламарем»
Пригадую, як прийшов складати ЗНО з української мови, за мною побігла охорона. Тож в аудиторію я зайшов вже не в найліпшому настрої. Та, коли комісія перевіряла кожного, голова комісії показав мені два великих пальці вгору і це неабияк покращило мій настрій.
Вступивши на філософсько-боголовський факультет УКУ, мені довелося вести життя студента, відвідувати пари, виконувати домашні завдання і, звичайно, в мене були обов’язки перед сім’єю, перед онуками.
На першому році я працював ще в інституті. Але побачив, що треба обирати, тож залишив інститут і влаштувався паламарем у храмі Софії Премудрості: до обіду був на навчанні, а після обіду ― працював паламарем.
Певний час навіть закрадалася думка ― взяти академку. Та тоді відчув, що душа почала плакати. То такий внутрішній біль, ніби втрачаєш щось надзвичайно дороге. Тоді мене підтримали священники факультету.
Коли завершив навчання в УКУ, знову зустрівся з Митрополитом Ігорем, щоб попросити благословення на навчання в Духовній семінарії.
Навчання триває загалом три роки, як передбачають пізні покликання. Мені ще пів року вчитися. У перши рік в семінарії я жив чотири дні щотижня.
Ректорат підтримав мене. У своє товариство прийняли мене і брати-семінаристи. Я жодного разу не помічав відчуженості чи непорозуміння.
«Духовна семінарія ― особливе місце, освячене Богом і працею та служінням тих, хто там перебуває»
Перше, коли отримав листа і прочитав, що Митрополит Ігор благословить мене на навчання, відчув велику радість.
Коли прийшов вчитися, одягнув підрясник, то зрозумів, що це вже інша дорога.
Я чув різні розмови про духовні семінарії, та коли прийшов туди, спілкувався зі священниками, з братами, проживав там, впевнено кажу, що це ― святе місце. Воно освячене Богом і його освячують і ті, які там перебувають своєю працею, навчанням.
«Бог дав мені багато це великий дарунок, який мені треба роздати людям»
Майже щодня прошу Господа, щоб дав мені щастя служити йому і людям у священстві. Хотів би бути таким священником, який відчуває відповідальність за людей, любить їх, допомагає, відпускає гріхи, щоб через це прощення і милосердя бачили любов Бога.
Підготувала Наталія ПАВЛИШИН
