Уже більше 10-ти років у Львівській Архиєпархії функціонує Центр опіки сиріт, який провадить духовну опіку над дітьми зі шкіл-інтернатів, реабілітаційних центрів, будинків сімейного типу, соціальних сімей. Із 2019-го року осередком служіння капеланів став Дім Милосердя святого Миколая. Сьогодні тут душпастирюють четверо священників, функціонує дитячий простір «Ангелики», створено волонтерську кухню, футбольні команди, центри творчості, саме тут у розпал війни знайшли прихисток сотні людей і саме сюди найперше приходять у пошуках розради, підтримки та милосердя.
Напередодні свята Миколая ми поспілкувалися з отцем Романом Прокопцем — керівником Центру опіки сиріт. Говоримо з ним про особливості служіння дітям, виклики, що постали у період війни, запитуємо, як шукати підхід до дітей загиблих Героїв, а також про те, чому наше милосердя не має обмежуватись лише одним днем у році.
— Отче, розкажіть, як виникла потреба у створенні Центру опіки сиріт та відкритті Дому Милосердя? У яких напрямах сьогодні працюєте?
— Думаю, що просто настав час для створення такого центру, бо тоді одночасно зійшлося дуже багато чинників. Це був 2008-2009 навчальний рік. Я — семінарист шостого курсу і нам вперше запропонували проходити практику в школі-інтернаті. На таку ідею зголосилися четверо семінаристів, серед них — я і отець Юрій Остапюк, який згодом також служив у ЦОС, а сьогодні він є головою Центру студентського капеланства Львівської Архиєпархії. З першого дня практики ми загорілися ідеєю служити дітям-сиротам. На той момент ще чітко не знали, як це служіння має виглядати, у якій формі здійснюватися, проте жили сильним бажанням — бути поруч із дітьми і їм допомагати.
Коли зайшла мова про створення Центру, то наше бажання переплелося з ідеями, які вже мав отець Степан Сус — тепер владика Патріаршої курії УГКЦ. Разом ми змогли все узгодити і почали працювати. Так, від 1 червня 2009 року і дотепер у Львівській Архиєпархії існує Центр опіки сиріт. Сьогодні наша діяльність охоплює близько 17-ти закладів, служіння провадять четверо капеланів і ще приблизно 30 волонтерів, які нам дуже допомагають.
Знаковим став 2019 рік. Фактично до 10-річчя нашої діяльності ми отримали у власність будинок на вулиці Короленка (тепер — Тараса Бобанича), який назвали Домом Милосердя і який сьогодні є осередком нашого служіння. Така назва прижилася одразу, і я вважаю, що вона добре відповідає діяльності, яку ми тут провадимо. Коли тільки сюди прийшли, то перше, що зробили — відчинили браму, щоб кожен міг до нас заходити, знайомитись із капеланами та нашою діяльністю, долучатися до неї у будь-який спосіб.
— Чому саме святий Миколай став покровителем Дому Милосердя?
— Почнемо з того, що ми бачили, у якому стані перебуває будинок і розуміли, який масштаб роботи нас чекає. Чітко усвідомлювали, що все це потребує дуже багато фінансів і без допомоги когось надприродного нам не впоратися (усміхається отець — авт.). Звісно, розуміли і те, що святий Миколай — улюбленець дітей і є для них дуже близьким. Також ми знаємо, що до нього молилися люди різних статусів і станів, із різними потребами і він їм не відмовляв. Відповідно, мислили так: якщо ми робимо добру справу і будемо просити його про допомогу, він нас обов’язково вислухає і, знаєте, від самого початку й до сьогоднішнього дня святий Миколай нам дуже допомагає.
— Як налагодили роботу у Домі Милосердя? Ви відкрили двері і люди одразу до вас пішли?
— Розповім вам про один випадок. У нас була відчинена брама і я побачив, як удалині під парканом, сидить один чоловік. Я до нього підійшов, почав розмову і з’ясувалося, що він перебуває у дуже скрутній ситуації: його рідні захворіли і були в лікарні, він впав у депресію, не знав, що робити далі, навіть мав деякі негативні думки стосовно власного життя. Ми розмовляли більше години, після цього він подякував і пішов, а за кілька днів знову повернувся і сказав, що його життя почало налагоджуватися, він бачить речі більш позитивно і дуже вдячний за розмову й підтримку, які тут знайшов.
Знаєте, у той момент я чітко зрозумів, що наша відчинена брама є дуже символічною, так само, як і в молитві до Богородиці, де є слова: «Милосердя Двері відкрий нам, Благословенна Богородице». Разом із капеланами ми прагнемо служити так, щоб людина, яка шукає милосердя, змогла його тут знайти.
— Розкажіть, як із 2014-го року змінилася діяльність Центру опіки сиріт, із якими викликами довелося стикнутися?
— З 2014-го року ми разом із військовими капеланами розпочали системні зустрічі зі сім’ями Героїв, які загинули на Майдані, а також зі сім’ями військовослужбовців, які вирушили на Схід. Також організовували реабілітаційні табори, їх постійно відвідували 30—40 людей. Коли відбувалися події в Києві, я запитав себе: де зараз моє місце? Яку функцію я маю виконувати? Переломним для мене став день, коли під час прямої трансляції з Майдану, побачив «хмару» Беркуту, яка насувалася на десяток майданівців. У той момент відчув, що я — безсилий, але моєю єдиною зброєю залишається молитва. Тоді я пішов до каплиці і почав молитися, згодом туди заходили діти, наші працівники і також долучалися до молитви. Не знаю скільки часу так тривало, та коли я знову ввімкнув трансляцію, то побачив, що на Майдані порожньо. Вже пізніше, з новин, ми дізналися, що «Беркут» просто зупинився, розвернувся і пішов назад. Кожен трактує це по-різному, але для себе сприймаю це чудом. Бо поруч із десятком голосів, які молилися зі мною в каплиці, в усій Україні таких голосів, напевно, було десятки тисяч і, я вірю, що того дня наша молитовна зброя стала рушієм до перемоги.
— Знаю, що з 24 лютого Дім Милосердя перетворився на справжній гуманітарний хаб. Як вдалося так швидко зорганізувати роботу і що у вас відбувається зараз?
— Зранку, 24 лютого, коли Україною гриміли вибухи, я поїхав до храму молитися і на своє здивування побачив у Домі Милосердя багато наших волонтерів. Чесно кажучи, не міг зрозуміти, що вони тут роблять, чому не вдома, не зі своїми сім’ями. І вже під час молитви отримав відповідь — їм тут безпечно. Після Літургії ми разом почали працювати: розчистили підвали, зробили бомбосховища, звільнили приміщення для кухні, повністю підготували кімнати для проживання людей. Із першого дня їх приходило дуже багато, вони знаходили нас через знайомих, через капеланів Гарнізонного храму. Згодом ми розробили план дій, якого дотримувалися, коли до нас приїжджали нові люди. Всі чітко знали, хто на якому етапі має їх зустріти, куди відвести, цілодобово працювали чергові медики, психологи, священники, волонтери. Утворилася окрема група людей, яка допомагала з евакуацією у Львів, або навіть і за кордон. Очевидно, ми повністю дбали про забезпечення переселенців всіма необхідними речами, починаючи від взуття й одягу, закінчуючи ліками.
У Домі Милосердя також приймали гуманітарну допомогу, яка надходила із-за кордону, розподіляли її відповідно до запитів. 24-25 лютого ми сформували волонтерську кухню, яка працює досі. Майже два місяці від початку війни у Домі Милосердя одночасно проживало щонайменше 70 людей. А загалом за весь час зареєстрували понад 300. На день могли видавати 90-130 обідів, які готували на нашій кухні. Навіть ті сім’ї, яких поселяли за межами Дому Милосердя, ми все одно забезпечували їжею, а моя телефонна книга щодня збільшувалася на 20-30 нових контактів.
— За роки війни багато дітей наших військовослужбовців залишилися сиротами і, очевидно, вони також потребують особливої опіки. Як правильно вибудовувати спілкування з ними та чим кожен із нас може їм допомогти?
— Насправді, це складне питання, бо відповідь є індивідуальною стосовно кожної дитини. Єдине, що можу сказати чітко — ми не маємо права знецінювати їхню жертву і також варто пам’ятати, що хоч вони і пережили страшну втрату, але далі залишаються дітьми зі своїми бажаннями, мріями, потребами. Сумніваюся, що найкращим рішенням буде жаліти цих дітей, натомість краще робити щось для нашої перемоги, бо тоді діти чітко розумітимуть, що загибель їхніх батьків була недаремною. Адже своїм життям вони заплатили за нашу можливість жити сьогодні у вільній державі, вчитися, працювати. Людина, яку не заторкнула війна, має добре розуміти, завдяки кому так сталося.
Щомісяця ми збираємось на Личаківському кладовищі для спільної молитви за душі наших Героїв. Це дає можливість спільно переживати втрату. Також це нагода поспілкуватися з їхніми сім’ями, зрозуміти стан, у якому перебувають і просто бути з ними поруч.
— Отче, нам відомий приклад Ізраїлю, де практично не існує такого явища, як сирітство, адже у разі втрати батьків, дітей забирають найближчі родичі. Що в плані вирішення проблеми сирітства роблять в Україні?
— Насправді, вже багато років ведеться діяльність, щоб зменшити кількість сиріт. Приклад Ізраїлю справді є показовим, але в них суспільство побудоване так, що дитину одразу забирають найближчі родичі і це навіть не обговорюється. У нашій традиції було так само, поки радянська влада не зруйнувала інститут сім’ї, роль хресних батьків, які також мали б опікуватися дитиною. Окрім того, у нас багато соціальних сиріт — це діти, які не отримують належного піклування при живих батьках. Це пов’язано з багатьма чинниками, один із яких — соціальне становище батьків, які не мають роботи, зловживають алкоголем, або просто не вміють виховувати чи навчати дітей. Тому підхід до дитини та кожної сім’ї має бути індивідуальний, щоб справді допомогти, а не нашкодити.
Сироти юридично перебувають під опікою держави, але Церква, як інституція, і ми, як капелани, також їм допомагаємо. Перш за все, робимо це, перебуваючи в освітніх закладах, інтернатах, дитячих будинках, дбаємо про духовну складову у вихованні та навчанні дитини. Це один із аспектів ролі Церкви. А другий момент — праця зі сім’ями, які мають певні труднощі. До цих процесів ми також залучені.
— Незабаром свято Миколая — особливо радісний час для усіх дітей. Які традиції святкування маєте в Центрі опіки сиріт?
— Свято Миколая щороку об’єднує дуже багато людей навколо діл милосердя. Звичайно, це дуже добре, коли цього дня ми помічаємо потреби інших. Але є пересторога, яку я завжди намагаюся донести, — наше милосердя не має бути лише одноразовим актом, наше милосердя має бути відкрите на кожну нагоду, яка перед нами постане і не тільки 19 грудня, а щодня упродовж року. Бо самотні діти з’являються в інтернатах не тільки раз у рік, вони там живуть кожного дня і завжди потребують нашої уваги й допомоги. Звісно, в силу нашої зайнятості чи фінансового становища, ми не можемо щоденно їх відвідувати і щось дарувати, та важливо, щоб наше милосердя не було лише одиничним бажанням закрити якийсь свій гештальт, чи задовольнити власне его. Наше милосердя має виявлятися щодня через любов до свого ближнього.
Нашою доброю традицією стали «цеглинки» милосердя, які вже багато років об’єднують львів’ян і гостей міста. Щороку ми формуємо певну кількість «цеглинок», на яких вписуємо декілька необхідних речей. Люди беруть «цеглинки» у наших храмах, купують вказані речі і приносять нам. Із них формуємо продуктові та побутові набори і передаємо їх соціальним родинам, сім’ям наших Героїв, сиротам. Спершу робили близько сотні таких «цеглинок», тепер — більше тисячі. І щоразу стається так, що їх швидко розбирають, а потім запитують, коли вони ще з’являться. Першочергово ми розраховували так, щоб кожна людина, незалежно від статків, могла долучитися до цієї акції. Тому одна «цеглинка» коштує приблизно 100-150 грн. Хтось бере одну і ми за це дуже вдячні, хтось одразу декілька. Бувало і таке, що люди брали одразу 30-40 цеглинок. Також уже не раз бачив, що туристи, які відвідували Гарнізонний храм, брали наші «цеглинки», потім їхали до свого міста і вже звідти поштою надсилали нам подарунки.
— Які заходи заплановані у домі Милосердя на свято Миколая?
— Як і минулого року плануємо відкрити Резиденцію святого Миколая. Маємо помічників Миколая, які зустрічатимуть дітей, організовують їм зустріч. Також показуватимемо вистави, які готують волонтери волонтерського руху «Руки Допомоги», передбачені зустрічі з дітьми-сиротами, виступи для наших соціальних сімей і дітей наших Героїв. А загалом кожна сім’я може завітати у нашу Резиденцію. Ми визначимо певні дні й години, встановимо фотозону та вже готуємо багато приємних несподіванок.
— За багато років служіння дітям, ким ви стали для них? Можливо, їхнім батьком, другом, вчителем?
— Це, напевно, треба запитати в них. Від себе лиш можу сказати, що це служіння мені дуже подобається і я ним живу. Часом воно втомлює, але від цього не перестає бути радісним. Кожен день приносить виклики і в більшості я не є до них готовий, але я щоденно беру на себе цю відповідальність, бо знаю, що Бог мене провадить і допоможе все виконати.
— Про що сьогодні мріють діти?
Мир і якнайшвидша перемога — це головні дитячі бажання. Вони їх озвучують, зображають на малюнках, просять про це в своїх листах. Хоча ще досить малі, але вони вже розуміють, у чому сьогодні є найбільша потреба. Цукерками можна поділитися, від них можна відмовитися. У становищі, в якому опинилася наша держава, найбажанішим є перемога і діти це чітко усвідомлюють.
Святий Миколай вже готується сходити з неба і він точно знає, хто цього року заслужив подарунок. Бо з його висоти було добре видно кожну запущену ракету, зруйновану школу і розбиту дорогу, але разом із тим, він неодмінно бачив кожен порух небайдужого серця, чисту людську віру та глибину дитячого серця, в якому сьогодні живе тільки одне бажання.
Спілкувалася Наталія БЕЛЬЗЕЦЬКА
