Храм – це школа побожності. Тут не вчимо астрономії: віддалі між планетами чи віддалі між небом і землею. В храмі зустрічаємо того, хто об’єднує небо та Землю. Храм – це лікарня, де отримуємо діагноз наших духовних немочей, тут їх лікуємо у сповіді. Чи ми спішимо до цього важливого і святого місця, до церкви?
Закликав до роздумів єпископ-помічник Львівської архиєпархії владика Володимир під час проповіді на свято Введення до храму Пресвятої Богородиці в Архикатедральному соборі святого Юра.
“В Святому Письмі є багато питань. Ісус також багато пояснює, якщо бачить щирість тих, хто питає. Вчитель цінить тих учнів, які прагнуть знань, щиро ставлять питання, а не провокують”, — зазначив проповідник.
За його словами, сьогоднішнє євангельське слово дає нам дві частини на роздуми. В обох випадках стоїть тема любові, яка пов’язана з відносинами.
Ось, каже владика Володимир, законовчитель запитує Ісуса, випробовуючи: «Учителю, що мені робити, щоб осягнути вічне життя?» Тобто, як треба жити, щоб осягнути щасливу вічність після біологічної смерті. Законовчитель не мусів ставити це питання, він мав би знати відповідь, бо в законі написано: «Люби Бога і ближнього!» Таке коротка і проста, але дуже чітка вказівка. В даному випадку показана гармонія між Богом і людиною. Можливо цей законовчитель, припускає проповідник, хотів похвалитися, що виконує закон. Він добре все знає, але є різниця між знати і цим жити. Він далі питає Ісуса: А хто мій ближній?
“Не знаю, коли ви останній раз собі ставили питання, хто є наш ближній? Як ми відповіли б на це запитання чисто для себе? На перший погляд, ближній – це той, хто біля мене, кого добре знаю… Ісус в даному випадку не відповідає прямо, а заставляє законовчителя думати, розповідаючи притчу про милосердного самарянина. Цим самим розширюється діапазон розуміння слова «ближній»”, — пояснює архиєрей..
Відтак проповідник роздумує над уривком сьогоднішнього Євангелія про милосердного самарянина, за словами якого, в центрі уваги є потребуюча, покалічена людина, яку побили.
“Дорога з Єрусалиму до Єрихону була небезпечна, бо зилоти готувалися до війни проти римлян і шукали здобич. Цей чоловік міг стати жертвою. Якщо подивитися глибше, Єрусалим є місто Бога, туди скерований погляд надії всіх людей. Покидаючи мури Єрусалиму, людина тим самим покидає обійми Бога. Віддалення від Бога є певним процесом, людина прагне кудись втекти, думає, що в «Єрихоні» буде легше. Покидаючи Божу присутність, знаходимо собі якусь альтернативу, чи навіть узалежнення. Бо людина в своїй істоті є релігійна. По цій дорозі йшов старозавітній священик і не звернув увагу на побиту людину. Можливо боявся, що той чоловік помре в його руках, тоді треба відбути обряд очищення, інакше не можна виконувати культ у святині. Також байдуже поставився левіт. Але закон без вчинків є мертвий”, – сказав він і додав: “А чужинець-самарянин звернув увагу на потребуючу людину. Ісус докладно, послідовно розповідає його дії. Через нього закон стає життєдайним, уможливлює життя людині. Цих двоє людей не зналися перед тим, тим паче юдеї ворогували з самарянами століттями.
Ісус є не лише вчителем, а й лікарем. Тим самим показує нам процес зцілення за допомогою притчі”.
Бачимо, — зауважив проповідник, — що нашими ближніми є не лише рідні, сусіди чи співробітники. Але мій ближній також той, кого я вперше зустрів в житті, може навіть випадково.
На його переконання, зранення людини пов’язане з відносинами. “Також і лікуємося через відносини. Для лікування потрібно когось, хто затримається, матиме час. Бо ми можемо бути теоретиками, все знати, але не робити. Тому важливо бути більше самарянами ніж законовчителями. Самарянин дотикає до болючого місця. Замало говорити, що все буде добре, якщо реально зараз дуже важко. Якби самарянин лише сказав до покаліченої людини: «В тебе все буде добре» і пішов далі, то це б мало допомогло. Він послідовно робить конкретні кроки, які дарують зцілення. Самарянин стає руками Бога в світі”, — наголошує проповідник..
І застерігає перед небезпекою інвестувати передусім в нерухомість, в якийсь комфорт, а забути про людину. Тоді нема кому в цьому жити, зрештою і саме життя швидко минає. Нерухомість має служити людині.
“Сьогодні звершуємо празник Введення в храм Пресвятої Богородиці. Це свято не лише відслонює деякі таємниці з дитячо-молодечого життя Марії, а й показує значення та роль храму в житті людини”, – наголошує архиєрей.
Йоаким і Анна, каже владика Володимир, виконуючи свою обіцянку, віддають трирічну дитину до школи при єрусалимському храмі. Там Марія перебувала доти, поки не була заручена зі св. Йосифом. Не знаємо її розпорядку чи способу життя в храмі, але однозначно вона перебувала в молитві та слуханні Божого слова. Пресвята Богородиця через слухання Божого слова та прийняття Його волі стає благословенною, її лоно згодом носило, а груди годували Божого Сина.
“Чи ми спішимо до цього важливого і святого місця, до церкви?”, — заохочує до роздумів проповідник.
“Хтось може оправдовуватися, що не йде до церкви, бо ще діти малі. Якраз їм і місце у храмі. Діти свідомо чи несвідомо наслідують спосіб життя батьків. Якщо дітям не говорити про Бога, то потім прийдеться протягом цілого життя Богові говорити про дітей.Сьогодні зустрічаємо Ісуса Христа в храмі, в Євхаристії. Приймаючи Його, матимемо силу любити найперше себе, а також тих, хто є поруч”, — додає Преосвященніший Володимир.
