Цими днями провінційний вікарій згромадження Салезіян УГКЦ о.Андрій Боднар відзначив 20-річчя складення монаших обітів. Отець розповів про дорогу до богопосвяченого життя та свою роль у салезіянській спільноті.
Досвід відповідальності та першого вибору. Дитинство
Нас у родині було восьмеро дітей: семеро братів і наймолодша, й така очікувана, – сестра. Дитинство – гамірне і вільне (наша сім’я жила у селі, тепер Червоноградський район) дарувало усі принади дитячої свободи. Втім, ми змалку були привчені до праці і відповідальності один за одного. І любові. Любові до своєї родини та Бога.
Моя бабуся якось по-особливому мене відчувала. І вона дала мені перший духовний орієнтир. Хоча, як кожна дитина, що має сміливий горизонт мрій, я мав кілька розумінь свого майбутнього. Не повірите, хотів стати лікарем. Проте, час, можливості та особисті душевні потреби знайшли для мене інший доленосний керунок.
Вантаж, який дав легкість. Зростання
Коли я стояв на певному роздоріжжі свого «я» якраз з підпілля виходила наша церква. Біля православного храму на відправи приїжджав греко-католицький священник (тоді його не допускали всередину приміщення). Нас була маленька жменька людей, що плекала свою парафію. Тоді я зрозумів і відчув, що моя близькість до церкви – це не просто якийсь географічний чи тимчасовий вимір, а покликання та остаточний вказівник. Для чого кличе мене Господь і де моє місце? Питання, яким я задавався не один раз, перед тим, як зробити остаточний вибір.
На зустріч з отцем Василем Сапеляком я приїхав з татом. Після тривалої розмови з духовним наставником був розчавленим: як буде виглядати моє життя після рішення про таку дорогу (а отець дуже глибоко і чітко мені все пояснив)? Мама виплакала очі, дізнавшись про моє рішення, адже бачила мою роль у традиційній сім’ї, а не повній духовній посвяті. Проте, вже незабаром я мав їхати в монастир отців Салезіян. Напередодні я очікував дзвінка-запрошення, але його не було. Зі старшим братом таки поїхав до Львова і опинився там саме в той день, коли чекали на науки в монастирі. Для мене таке співпадіння стало вирішальним знаком.
При церкві Покрови я провчився 1 рік. А тоді на 11 років поїхав на студії в Італію.
Бути в спільноті і координувати власний шлях. Зрілість
Зараз я поєдную інституцію духовну і, можна так сказати, управлінську. Під моїм крилом – діти Центру Боско. Мої діти. Адже батьківство – це дуже широкий діапазон. Піклуватися, відповідати, скеровувати і підтримувати. Духовне батьківство – це реалізація бути татом від Бога, бо Бог – Отець, що любить і турбується, я ж його земне знаряддя через моє покликання. Тому за таку можливість можу бути лише вдячним.
Як і кожне батьківство – моє не позбавлене багатьох побутових клопотів. Але завдання, яке я поставив перед собою – це те, що побут і духовне потрібно об’єднати спільним кроком. Так, це не просто. Існує небезпека, що побут візьме верх. Та, на щастя, є наша Спільнота отців, де ми ставимо пріоритети планів, вимальовуємо курсиви, як не схибити і правильно оцінити шлях. Приватна молитва, літургії – це мої застосунки бути собою. Адже побут – це важкий труд, безупинна робота з людьми, ціль якої – духовний результат особистості.
Мені, як і кожній людині часом притаманно сердитися. Проте, на таку емоцію я собі дав певну відповідь. Така реакція, кипіння всередині, нічого не принесе, від неї не буде результатів. Відійти убік, подивитися зі сторони, стати на вищий рівень – моя порада самому собі. І ще я люблю йти до каплиці в такі моменти.
Дитино, мій Андрійку… Повернення
Часом ми не тільки мріємо, а й повертаємось думками у минуле. Особливо, у якісь знакові дні. Цифри – з одного боку умовність, з іншого простір власного життя, точок відліку чи неповернення, а також прагнень на майбутнє. Озирнусь назад…
Щоби я побажав собі, малому?… По-перше, переживати на повну, глибоко і з великою радістю миті дитинства. Нажитися ними. Малим ти поспішаєш до свого дорослішання, але варто трішки зупинитись, бути в єдності з родиною. Друге… Більше дбати про свій саморозвиток. Шкодую, що я, малий Андрій, замало читав і вчився. Так, село має таку більшу тенденцію до фізичної праці, втім миті освіти не треба упускати.
І третє. Дитино, дякуймо батькам. Так, ми в родині завжди мали шану до тата і мами. Але більше слухати і чути, цінувати і бути ближчими – цього я побажав би собі малому і усім дітям.
Джерело: Професійний Центр Св. І. Боско
