Отець Михайло Пазиняк — людина, чий життєвий шлях, здавалося б, був визначений технічною освітою, але кардинально змінився завдяки глибокому покликанню. Сьогодні він не лише священник, але й Референт у справах родини Львівської Архиєпархії. Про його студентські роки, несподіваний поворот і важливість віри у сучасному подружжі – читайте у цьому інтерв’ю.
— Ви навчалися у Львівській політехніці. Якою була ваша студентська історія?
— Я закінчив школу у 1990 році і того ж року вступив до Львівської політехніки. Це радше було рішення, на яке мене наштовхнули батьки. Я вступив на Хіміко-технологічний факультет, де і навчався за спеціальністю, пов’язаною зі скловиробництвом. Закінчив Політехніку у 1995 році.
Якщо говорити про спогади, то мені скло дуже подобається. Я й тепер, коли десь проходжу і бачу гарний скляний виріб, обов’язково звертаю на нього увагу або купую красиві скляні вироби.
Після Політехніки я пішов працювати на Львівський завод скловиробів, на території, яку сьогодні знають як Старознесенську. На жаль, самого заводу вже немає. Спочатку працював інженером-технологом в ампульному цеху. Ми виготовляли ампули для ліків, зокрема для «Галичфарму».
Пізніше я перейшов у цех скловиробництва вже за своєю спеціальністю. Ми виготовляли пляшки різних видів — від маленьких, на 25 мілілітрів, до літрових. Це була тара для медичних препаратів і хімічних виробництв.
— З періоду навчання Ви згадуєте отця Тараса Жеплинського. Який вплив мали такі люди на Ваше формування?
— У мене залишилися дуже гарні спогади про Політехніку. Пам’ятаю, що моїм головним корпусом був дев’ятий. І я був трохи здивований, коли під час навчання почув розмови про Бога. Я змалечку ріс у вірі: батьки мене вчили катехизму, ми ходили до церкви, у нашій сім’ї все було так, як має бути у християнській родині. Але в університеті я не очікував зустріти це в такому форматі.
Пан Тарас Жеплинський, який тоді ще не був священником, і пан Зенон Боровець на парах говорили нам про Бога. Для мене це було дуже цікаво. Пам’ятаю, ми писали самостійну, а пан Тарас натомість розповідав нам про Бога.
А вже коли я вступив до семінарії, дізнався, що пан Тарас теж отримав покликання. Сьогодні він священник і, якщо не помиляюся, капелан у Політехніці. Тому ці спогади для мене особливі.
— А коли у Вас з’явилося бажання стати священником?
— Це було дуже пізнє покликання. Я ніколи не планував, що піду цією непростою дорогою. Все сталося несподівано. Був один випадок на заводі, який дуже сильно на мене вплинув. Я рідко про нього розповідаю — хіба у вузькому колі. Навіть моя мама, Царство їй небесне, про це не знала.
На заводі у нас був складний графік, могли працювати допізна. Тоді запускали нове виробництво пляшки, тому того вечора затрималися десь до пів на десяту. Після роботи нас, керівництво цеху — нас було троє, — водій відвозив до центру Львова.
Ми приїхали до Порохової вежі, навпроти церкви святого Архистратига Михаїла. Я сидів за водієм. Коли вийшов із машини й зачинив двері, навіть не зрозумів, що сталося. Лише відчув, що щось втиснуло мене в машину. Автобус розвертався, бо це була кінцева, і його понесло — було дуже слизько, бруківка… Водій гальмував, але автобус, як на лижах, влетів у нашу машину. Я цього не бачив, бо був повернутий спиною до автобуса. Лише відчув удар у спину і побачив перелякані очі тих, хто вийшов із машини.
Коли автобус відіпхали, я просто пішов, як нічого не сталось. Мені казали: «Стоп, треба швидку!» А я відповідав: «Ні, у мене все нормально, нічого не болить».
Дякувати Богу, у мене нічого не було пошкоджено. А коли наступного дня побачив цю автівку на прохідній, то не міг повірити, що після такого зіткнення я вийшов звідти неушкодженим.
Коли я почав над цим роздумувати, то зрозумів, що Бог мене дуже любить. Вийти з такої ситуації неушкодженим, здавалося, було неможливо. Я почав більше про це думати і зрештою замислився про вступ у семінарію.
Спочатку вступив до Інституту вищої релігійної культури — філії Люблінського університету. Три роки там навчався, закінчив його, а вже потім вступив до семінарії.
— Скільки Вам тоді було років?
— 29. Це було, як я кажу, пізнє покликання. Тоді навіть казали: якщо до 30 років не вступив, то вже все, після тридцяти не беруть. Але я думав: треба пробувати. І, дякувати Богу, вступив.
У семінарії навчався сім років. Зараз уже, слава Богу, маю 16 років священства.
— Як батьки сприйняли Ваше рішення? Ви вже закінчили університет, мали роботу, а тут раптом вирішили змінити свій шлях.
— Це був уже 2000 рік. Моя мама була дуже побожною людиною. Вона колись казала мені: «Я би дуже тішилася, якби ти був священником». Вона мріяла, щоб ми з братом, Царство йому небесне, пішли в монастир. Тому мама нічого мені не забороняла і не відмовляла. Вона розуміла, що це мій вибір, і раділа йому.
Я також старався не бути «на шиї» у батьків. У семінарії нам давали можливість працювати на будові, і працював підсобником у «Галбуді», виконував різну роботу. Тому влітку я старався працювати й сам заробляти на свої потреби.
— А перехід від світської технічної професії до духовного служіння, від скла до роботи з людською душею — наскільки він був складним?
— Я вважаю, що це був поступовий перехід. На виробництві в мене було багато контактів із людьми: я мусів комунікувати з майстрами, відповідати за продукцію, за виробничий процес. Тобто і спілкування, і відповідальності було достатньо.
Але тут просто інший рівень. Семінарія стала таким своєрідним затишшям після напруженого, буденного життя на виробництві. Тому для мене це був поступовий перехід до чогось нового, до чого кличе Бог.
— Якими були Ваші перші кроки у священничому служінні?
— Мене святили на Миколая — це були дияконські свячення. Я став дияконом у храмі Вознесіння Господнього у Львові (вул. Володимира Великого), де служив рік і місяць. А вже на свято первомученика і архидиякона Степана отримав священичі свячення.
Дияконське служіння багато в чому залежить від того, що доручає парох. Водночас я тривалий час був волонтером у спільноті «Віра і Світло». Така спільнота діяла і при парафії Вознесіння і називалась – «Вознесіння сердець».
Після священичих свячень мене перевели на Наукову, де тоді була капличка парафії Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста, а сам храм проектувався і починалось будівництво. Там я служив 14 років.
З листопада 2024 року, мене призначили адміністратором парафії Йосафати Гордашевської (вул. Промислова), а також сотрудником храму Пресвятої Богородиці Володарки України (вул. Новознесенська).
— У Вас є ще одна важлива місія — підготовка людей до подружжя. Як Референт у справах родини, що найперше прагнете донести молодим людям?
— Є гарна українська приказка: «Без Бога ні до порога». Це найперше, що я кажу нареченим. Пояснюю, що Бог має бути в їхньому житті на першому місці, як це каже свяий Августин. Не варто будувати подружжя лише на власних силах, тобто без Бога.
Ми говоримо про Божі заповіді, святі Таїнства, важливість молитви в житті християнина. Це основа. Я часто наводжу притчу Ісуса Христа про двох будівничих: один будує на піску, а другий — на міцному фундаменті. Якщо немає фундаменту, будинок не встоїть.
Так само пояснюю і через простий приклад. Кажу: «Ось у вас є сімейний автомобіль. Спочатку вас двоє, потім буде троє, четверо… у цьому авто. Як водій має керувати ним, щоб щасливо доїхати з точки А в точку Б? І як правило, наречені відповідають – «та за правилами дорожнього руху». Так само і в подружжі. Наш сімейний «автомобіль» має рухатися з Богом. Бог дає людині 10 Заповідей, щоб людина дотримуючись цих «правил »була благословенною, тобто щасливою, як в особистому житті так і сімейному.
— А чи трапляється, що люди приходять на передподружні науки, усвідомлюють рівень відповідальності й після цього вирішують не одружуватися?
— Так, трапляється. Ми про це говоримо. Навіть Митрополит Ігор наголошував, що, одружуючись, ми беремо на себе велику відповідальність. Тому стараємося пояснити людям, що подружжя — це серйозний крок. Ми всі розуміємо, що сім’я — це майбутнє Церкви й України. Міцна сім’я — міцна Церква, сильна Україна.
— Чи достатньо Церква приділяє уваги тому, щоб люди свідомо входили у сімейне життя, окрім самих передшлюбних наук?
— Думаю, що це складне питання, а точніше комплексне. Дитина народжується в сім’ї, виховується в ній і йде у самостійне життя.
Народна мудрість каже: «Яблуко від яблуні, недалеко падає». Діти вчаться від батьків. Святий Іван Золотоустий казав: «Батьки є книгами, з яких діти читають». Батько і мама для дитини є прикладом.
Наприклад, звертаю інколи увагу як батьки з дітьми йдуть до Причастя. Як правило, діти йдуть перед батьками, і коли дитина запричащалася, вона відходить, обертається і спостерігає чи причащаються її мама або тато. Якщо батьки також приступають до Причастя, дитина бачить цей приклад і вона з радістю і дальше буде приходити і до храму, і до Святого Причастя. Якщо батьки тільки приводять дитину до Причастя, а самі не приймають Євхаристії, то дитина з часом може перестати приступати до Причастя, бо батьки цього не роблять.
Є гарна приказка: «Дерево гнеться молодим, а старе зламаєш — не зігнеш». Тому вчити треба змалечку. Спочатку везеш дитину до церкви в колясці, потім ведеш за руку, а потім вона вже сама йде. А коли приходить критичний період і дитина перестає ходити до церкви, це означає, що є проблема, яку, можливо, треба було вирішувати раніше — у сім’ї.
Тому завдання Церкви є виховувати і батьків, і дітей. Тобто, треба працювати і з сім’ями, і з дітьми, і з молоддю.
— Якщо говорити про сучасні виклики, хто має зробити більший крок назустріч — священник чи сім’я?
— Ми до людей, умовно кажучи, приходимо раз на рік — з йорданською водою, якщо вони відкриють двері свого дому. Тоді спілкуємося, благословляємо домівку і фактично все. Ще може бути посвята дому, або інші потреби, але це є зрідка.
Я завжди наголошую, що важливою є готовність самої людини прийняти допомогу. Якщо хтось потребує духовної підтримки, має певні труднощі чи просто хоче поговорити, достатньо прийти до храму або зателефонувати священнику. Ми можемо домовитися про зручний час, зустрітися, поспілкуватися, разом пошукати відповіді на питання, які турбують людину. Але якщо вона замикається в собі, не хоче йти на контакт, тоді допомогти значно складніше.
Саме тому я вважаю дуже важливим, щоб при парафіях діяли різні спільноти. Це можуть бути молитовні групи, зокрема «Матері в молитві», спільноти молитви на вервиці, родинні чи молодіжні спільноти. Коли є такий вибір, кожна людина може знайти середовище, у якому почуватиметься комфортно, матиме можливість спілкуватися, ділитися своїми переживаннями, отримувати молитовну та людську підтримку. Адже дуже часто саме через спільноту людина поступово відкривається, знаходить довіру й відчуває, що вона не сама зі своїми труднощами.
При Референтурі родини Львівської архиєпархії УГКЦ ми також маємо постійні програми, спрямовані на підтримку подружжів і сімей. Передусім це передподружні навчання для наречених, які відбуваються протягом року за визначеним графіком. Ми прагнемо допомогти молодим людям усвідомлено підготуватися до подружнього життя, краще зрозуміти відповідальність, яку вони беруть на себе, створюючи сім’ю.
Ще один важливий напрям нашої праці — програма духовно-психологічного супроводу сім’ї. Вона призначена для подружжів, які переживають кризові періоди, стикаються з труднощами у стосунках або просто відчувають потребу в духовній підтримці. Щомісяця, у суботу, ми організовуємо зустрічі, під час яких родини мають можливість спільно помолитися, взяти участь у Божественній Літургії, поспілкуватися зі священником та попрацювати з психологом. Програма передбачає тематичні лекції й практичні вправи, які допомагають подружжям краще розуміти одне одного та працювати над своїми стосунками.
Тому користуюся нагодою, щоб запросити наречених на передподружні навчання, а сім’ї — до участі в наших зустрічах. Не обов’язково чекати, поки у стосунках виникне серйозна криза. Варто знаходити час одне для одного, вчитися слухати й розуміти, поглиблювати свій духовний зв’язок із Богом і зміцнювати подружні стосунки. Адже сім’я потребує постійної уваги, турботи та спільної праці.
Підготувала Наталія Павлишин
