13 вересня 2026 року, у Свято-Іванівській Лаврі Студійського Уставу УГКЦ у Шевченківському гаю, єпископ-помічник Львівської Архиєпархії УГКЦ Володимир Груца очолив Архиєрейську Божественну Літургію та виголосив проповідь у Неділю перед Воздвиженням Чесного Хреста.
Роздумуючи над євангельським уривком від Івана про Божу любов до світу та дар Його Єдинородного Сина, владика говорив про зв’язок хреста і воскресіння, про людську відповідь на Божу любов та про те, як ми сприймаємо випробування у власному житті.
Окремо єпископ звернув увагу на храм як місце молитви, культури і пам’яті. Цього дня у Свято-Іванівській Лаврі традиційно відбулася родинна молитва товариства «Бойківщина». Владика пригадав історію бойківської святині, яку Митрополит Андрей Шептицький перевіз із села Кривка до Лаври, а також торкнувся болючої пам’яті про депортації українців.
Завершуючи проповідь, владика Володимир поставив особисте питання, звернене до кожного: «Коли хто хоче йти за мною, нехай зречеться себе самого, візьме на себе свій хрест і йде за мною. Яка ж буде моя відповідь?»
Хрест і воскресіння належать разом
Неділя – особливе спогадування дії Христового Воскресіння у світі. Святкуючи сьогодні літургійно неділю перед Воздвиженням Чесного Хреста, в черговий раз усвідомлюємо собі, що хрест і воскресіння належать разом. Так само є і в житті, де смуток переплетений з радістю. В тиші євхаристійної молитви до нас лине євангельське слово.
Євангелист Іван пригадує нам про старозавітню подію в пустині, де Мойсей з Божого повеління зробив мідяного змія і повісив його на стовпі. Народ, дивлячись на нього, зцілювався від укусу зміїного (Числа 21, 4-9). Вже було замало, недостатньо старозавітніх жертв. Потрібно було жертви Божого Сина, треба було великодньому світлу осіяти хрест. Пасхальна подія не лише є перемогою добра над злом, через це нам відкривається дорога до Царства Небесного, до вічної радості.
Очевидно, ми є немічні і слабі люди, але багато все-таки залежить від нас самих. Найперше, чи ми це запрошення приймаємо. Гірша ситуація, якщо хтось каже або своїми вчинками доводить, що не хоче бути спасенний. Якби свого часу Адам і Єва після гріхопадіння від Бога не втікали, а піднесли до Нього розкаяні серця, напевно, б інша була їхня доля і наша також.
Бог нас перший полюбив
Євангелист Іван також нагадує: «Бог бо так полюбив світ, що Сина свого Єдинородного дав, щоб кожен, хто вірує в нього, не загинув, але жив життям вічним» (Ів 3, 16).
Світ є гарний, це діло рук Творця і плід Його великої любові. Але проблема є в людині, яка відвернулася від Бога через гріх Адама і Єви, вона і надалі відвертається від Нього вже через власні гріхи. Боже, дякуємо Тобі, що Ти не відвертаєшся від нас, від мене конкретно! За те, що послав у світ і до мене свого Сина!
Бог християн є Богом любові, приятелем життя, а не смерті, бо у своєму Сині уподібнився до нас. Бог завжди шукає людину, Він на нас чекає, хоче нам товаришувати на дорозі до вічності. Але Він це робить лише при одній умові, якщо ми Йому на це дозволимо.
Можливо, хтось Бога боїться, але чи тут є логіка. Напевно, така людина ще Бога не знає, тому і має страх.
Людина у моментах випробувань може бачити Божу кару, але Бог нікого не карає, Він людину виховує, формує. Чи я бачу, відчитую цю Божу педагогіку у власному житті?
Ми думаємо собі, а чому Бог інших не карає чи не відімстить за ці чи інші кривди? Бо ми, люди, здатні ображатися, шукати нагоди до помсти. Якби Бог ображався на все, що людство зробило з часу Адама і Єви, тоді ситуація зі світом і нами була б дуже драматична…
Ми нашими людськими категоріями думання чи поведінки формуємо свій образ Бога. Ми часом хочемо Бога зробити подібним до нас. Тоді забуваємо, що ми створені на Його образ і подобу. Він нас перший полюбив! Бог випереджує нас на дорозі любові.
Храм є лікарнею та школою життя
Жодна імперія, навіть наймогутніша, не змогла ліквідувати терпіння та смерть. Такі ідеології були короткозорі, безперспективні. Всіх чекає вічність, до якої прямуємо. Лише питання, якою вона буде для мене.
Ми щасливі, бо маємо можливість будувати святині, осідки культури, навіть якщо ворог їх нищить. Храми завжди гуртували та гуртують людей, вони були і залишаються школою життя. Нас сьогодні збирає ця рідна бойківська святиня, в яку вклали інвестицію наші мудрі предки. А праведний Митрополит Андрей перевіз її з с. Кривка сюди до Лаври, щоб була збережена та служила народу.
Ми себе вважаємо європейцями. В традиційних європейських місцевостях спочатку будували храм, а вже тоді всю логістику довкола, включаючи також традиційні етнічні ресторани. Чому люди так робили? Відповідь одна: Бо вони були мудрі.
Вже стало традицією з ініціативи товариства «Бойківщина» збиратися восени на родинну молитву. Сьогодні ми прийшли знову сюди, немов би до нашого бойківського оазису, дому. Нас об’єднують болючі спогади, коли йдеться про депортації наших предків. Ми прагнемо рани лікувати, не забуваючи історію. З історії важливо виносити урок на життєву дорогу.
Храм є лікарнею та школою життя. Таке розуміння було не лише важливе для наших предків. Воно актуальне і для їхніх нащадків, тобто для нас.
Яка ж буде моя відповідь?
«Коли хто хоче йти за мною, нехай зречеться себе самого, візьме на себе свій хрест і йде за мною» – ці слова Спасителя сьогодні скеровані до мене. Яка ж буде моя відповідь?
