Сьогодні свято братів Макавейських, свято старозавітнє, яке не перестає бути завжди актуальним, бо ставить у центрі борців за віру в єдиного Бога і моральну основу народу. Подивогідною є постать їхньої матері Соломії, яка заохочує своїх синів міцно стояти у вірі навіть перед обличчям смерті.
Водночас саме сьогодні московити в черговий раз вдарили по Києву, забравши життя невинних людей. Все це наводить на думку про роль віри в часи випробувань. І перед моїми очима постають миряни, священики і єпископи УГКЦ, які не зламалися у часи випробувань. Їхній приклад залишається до сих пір мало вивченим та проаналізованим.
Водночас, мені як монаху, а останніми роками і Синкелу монашества Львівська Архиєпархія УГКЦ доводиться дедалі частіше осмислювати ідеал монашого життя і його актуальність у наші дні. Часто замислююся над тим, у якому напрямку розвивається монаше життя в Українській Греко-Католицькій Церкві. Ці роздуми не є критикою конкретних осіб чи спільнот. Вони народилися зі спостереження за багатьма людськими історіями, які довелося побачити й пережити протягом років монашого життя.
Одні монахині і монахи зростали, відкриваючи в собі дивовижну свободу дітей Божих, інші втрачали внутрішній мир, здоров’я або навіть залишали монастир. Це змушує поставити собі непросте, але необхідне питання: чи не настав час уважніше придивитися до самої педагогії монашого виховання?
Сьогодні складається враження, що формація дедалі більше переходить у площину канонічного регулювання. Конституції, Типікони, внутрішні приписи, формаційні програми, правила та інструкції стають основним інструментом виховання. Безперечно, вони є необхідними. Жодна спільнота не може існувати без порядку, так само як людський організм не може жити без скелета. Проте скелет сам по собі ще не є живою людиною. Так само і канонічне право не здатне замінити живих міжособових стосунків, духовного батьківства та мудрості, яка формується через особистий приклад.
Саме тут, як мені видається, прихована одна з найбільших небезпек сучасної формації. Канон завжди описує ідеал. Він говорить, яким повинен бути монах, але майже ніколи не говорить про те, яким він приходить до монастиря. А приходить він не ангелом. Він приносить із собою характер, темперамент, поранення дитинства, страхи, комплекси, нерозв’язані внутрішні конфлікти, а водночас — величезне бажання знайти Бога. Якщо формація бачить лише норму, але перестає бачити людину, тоді виникає небезпечний розрив між законом і життям.
Особливо болісно це проявляється тоді, коли керівництво спільнотою отримує людина, яка ще сама не досягла внутрішньої зрілості. Історія Церкви знає чимало прикладів святих настоятелів, але знає також і приклади людей, які, не подолавши власних комплексів, намагалися компенсувати їх владою. Тоді канон перестає бути дорогою до свободи і стає засобом контролю. Формально все відбувається правильно, але братерська атмосфера поступово наповнюється страхом. Люди починають більше думати про те, як не помилитися, ніж про те, як любити Бога. Одні втрачають здоров’я, інші — довіру до спільноти, а хтось залишає монастир, хоча, можливо, ніколи не втрачав самого покликання.
У відповідь на ці труднощі останніми роками дедалі голосніше звучить заклик до психологічної допомоги. Це також є важливим знаком часу. Ми нарешті починаємо визнавати, що людська психіка потребує уваги так само, як і людське тіло. Добрий психолог здатний допомогти людині зрозуміти власні переживання, побачити причини внутрішніх реакцій, навчитися здорових взаємин. Проте існує й інша небезпека — поступова психологізація всього духовного життя.
У сучасній культурі людина дедалі частіше оцінює будь-яку ситуацію винятково через призму власного комфорту. Якщо важко — треба змінити середовище. Якщо боляче — потрібно уникнути джерела болю. Якщо виникає конфлікт — краще піти, ніж навчитися його пережити. Але саме тут педагогія Євангелія істотно відрізняється від педагогії сучасного світу.
Священне Писання і традиція монашества взагалі не знає педагогіки комфорту. Бог виховує своїх вибраних людей не шляхом усунення труднощів, а через поступове дозрівання їхньої довіри. Авраам залишає свою землю, не знаючи, куди йде. Йосиф проходить через зраду власних братів, рабство і в’язницю, перш ніж стає рятівником Єгипту. Мойсей сорок років проводить у пустелі ще до того, як Бог довіряє йому визволення Ізраїля. Давид формується не в царському палаці, а серед переслідувань. Пророки неодноразово переживають самотність, нерозуміння і навіть бажання залишити своє служіння.
У всіх цих історіях Бог ніби повторює одну й ту саму істину: людина стає зрілою не тоді, коли життя стає легким, а тоді, коли вона навчається залишатися вірною серед труднощів.
Найповніше ця педагогія відкривається в особі Ісуса Христа. Христос не створив школи у сучасному розумінні цього слова. Він покликав дванадцятьох людей і протягом трьох років просто жив поруч із ними. Вони вчилися не стільки з Його проповідей, скільки з Його життя. Вони бачили, як Він молиться, як мовчить, як працює, як плаче над Лазарем, як терпить нерозуміння найближчих, як прощає ворогам і як до кінця залишається вірним Отцеві. Саме тому справжня педагогія Христа була педагогією наслідування. Він не лише навчав істини — Він Сам був дорогою.
Цю євангельську традицію перейняли Отці пустелі. Коли читаємо «Апофегми», то швидко помічаємо цікаву особливість: молоді монахи приходили до старця не по готові рецепти, а щоб навчитися життя. Вони просили: «Авво, скажи слово». І це слово не було наказом чи юридичною нормою. Воно народжувалося з особистого духовного досвіду. Авва Антоній, авва Макарій, авва Пімен чи авва Арсеній виховували насамперед власним життям. Біля них молоді монахи вчилися терпеливості, мовчанню, розсудливості, покаянню та любові до братів. Недаремно саме чесноту διάκρισις — духовного розсудження — Отці пустелі називали «матір’ю всіх чеснот». Бо без розсудливості навіть найкраще правило може завдати шкоди.
Святий Василій Великий, якого справедливо вважають творцем східного спільнотного монашества, також не писав юридичного кодексу в сучасному розумінні. Його «Правила» побудовані у формі запитань і відповідей. Це радше духовний діалог, ніж збірник законів. Василій чудово розумів, що головною школою монаха є братерська спільнота, у якій кожен щодня вчиться смирення, служіння, взаємної відповідальності та любові. Закон допомагає цій спільноті існувати, але він ніколи не може стати її душею.
Саме тому мені здається, що сучасне монаше виховання потребує не стільки нових документів, скільки повернення до духовного батьківства. Молодій людині сьогодні потрібен не лише настоятель, який добре знає Конституції. Вона потребує людини, яка сама живе Євангелієм і здатна провести іншого дорогою духовного дозрівання. Лише така особа може одночасно бути вимогливою і милосердною, принциповою і людяною, вірною правилам і уважною до конкретної людини.
Україна входить у нову історичну добу. Війна залишить глибокий слід у кількох поколіннях. До монастирів приходитимуть молоді люди, які пережили втрату дому, смерть друзів, фронт, евакуацію, тривогу, невизначеність. Вони вже не будуть такими, як кандидати двадцять років тому. Але це не означає, що вони менш здатні до покликання. Навпаки, війна показала, що українська молодь здатна на жертовність, відповідальність і героїзм. Вона лише потребуватиме іншої мови виховання — мови правди, довіри, особистого свідчення і глибоких людських взаємин.
До цього додаються нові виклики цифрової цивілізації. Соціальні мережі змінюють спосіб мислення, а штучний інтелект уже сьогодні виконує багато інтелектуальних завдань, які ще недавно вимагали багаторічного навчання. Це означає, що знання перестає бути найбільшою цінністю. Натомість дедалі більшого значення набувають мудрість, здатність до любові, моральна відповідальність, духовне розпізнання та вміння будувати справжні стосунки. Саме цього не здатен замінити жоден алгоритм.
Часом можна почути, що час покликань минув. Особисто я так не думаю. Минув лише той час, коли покликання народжувалися в одному культурному середовищі й виховувалися одними й тими самими методами. Христос не перестав кликати. Людське серце також не перестало шукати сенсу. Змінився лише світ, у якому ця зустріч відбувається.
Тому справжнє завдання Церкви полягає не в тому, щоб змінити Євангеліє, а в тому, щоб заново відкрити його педагогію. Нам потрібно берегти канонічний порядок, але не дозволити йому витіснити духовне батьківство. Нам потрібно користуватися досягненнями психології, але не втратити євангельського розуміння хреста і духовного зростання. Нам потрібно навчитися використовувати новітні технології, але не забути, що жодна технологія не здатна замінити живого свідка Христа.
Майбутнє монашого життя вирішуватиметься не кількістю правил і навіть не кількістю психологічних консультацій. Воно вирішуватиметься тим, чи зможемо ми знову виховувати людей так, як виховував Христос: особистою присутністю, довірою, правдою, любов’ю, терпеливістю і власним прикладом. Адже саме так народжується не лише добрий монах, а й зріла людина, здатна в будь-яку епоху відповісти на незмінний заклик Спасителя: «Іди за Мною».
Синкл у справах монашества Львівської Архиєпархії отець Юстин Бойко
