7 червня 2025 року 120 учасників молодіжної прощі Львівської Архиєпархії УГКЦ вирушили пішим маршрутом із території Філософсько-богословського факультету УКУ до Новосілки. Дорога пролягала через села: Зубра, Жирівка, Кугаїв, Підтемне, Раковець. Понад 35 кілометрів шляху віри, започаткованого ще у 2014 році.
Один із організаторів, о. Анатолій Гецянин, відповідальний за молодіжне душпастирство салезіян, розповів:
«Ця проща бере свій початок з 2014-го року, коли о. Андрій Платуш організовував перші невеличкі паломництва. На прохання митрополита Ігоря, через шість років формат зробили молодіжним — разом із Львівською Архиєпархією, додали молодіжні спільноти, оптимізували маршрут.
Тож тепер ця, вже одинадцята проща, є інтенсивною і дуже гарною. Вона збирає волонтерів, аніматорів, учасників молодіжних спільнот і згромаджень, а також людей, які просто люблять ходити з Богом. 35 кілометрів пішки — важко, але молодь любить виклики. Паломництво вартує того. Це гарна нагода помолитися, побути біля святого джерела, зрештою — пройти цей шлях».
Старт: сонце, роздуми, очікування
О 7:00 розпочалась реєстрація. Молодь трохи сонна, заглиблена в роздуми про день, який їх очікує попереду. Хтось тримає рюкзак із запасом води, хтось — канапки із сиром, іконки чи хрести. В очах заряд, готовність іти, молитися. Серед учасників і Бородата Софія, яка крізь натовп вловлює миті цієї прощі. (Серед учасників і я, вловлюю миті цієї прощі – пропоную зробити так)
О 7:30 — спільна молитва і формування колони. Перші кроки і проща розпочинається.
Зупинка на Сихові (костел святого Архангела Михаїла)
На початку дороги паломники зупинилися для молитви та духовної науки біля костелу святого Архангела Михаїла на Сихові. До прочан звернувся голова Комісії у справах молоді о. Орест Єлізаров:
«Надія — це якір. Вона тримає нас, коли навколо шторм. У нашому житті щоразу, коли ми маємо надію, ми твердо стоїмо на двох ногах. І тоді можемо сказати собі: “Все буде добре”. Може не зараз, може пізніше — але обов’язково буде. Надія дає нам орієнтири, показує маршрут як жити і як рухатись далі», — сказав у своєму зверненні до молоді о. Орест Єлізаров.
Священник звернув увагу й на те, як у щоденних дрібницях ми, самі того не помічаючи, покладаємось на надію:
«Сьогодні ви взяли з собою воду, сподіваючись, що її вистачить. Ви зарядили телефони, взяли павербанки, бо сподівалися, що буде зв’язок. Одягли зручне взуття з надією, що не натрете ноги. Ви йшли сюди з надією, що дійдете до кінця. І якби забрати цю надію — не було б цієї дороги, і нас би тут не було».
Наука о. Ореста Єлізарова стала потужним стартом прощі — духовною настановою, яку кожен учасник взяв із собою в дорогу. Його слова про надію як якір, укріпили в серцях упевненість: ми йдемо недаремно.
Перші кроки ще свіжі, сповнені енергії. Та серця прочан уже налаштовані на молитву. Колона згуртовано вирушає із Зубри. Тут не чути зайвих слів — лише зосереджена тиша й молитва: за воїнів, за тих, хто не має змоги бути тут, бо стоїть на варті нашого спокою. Звучить ім’я за ім’ям… У серці кожного — свій герой і своє прохання.
Наступна зупинка — село Жирівка. Тут усе змінюється: до паломників приєднуються місцеві жителі. Серед сільської вулиці лунає спів. Молитва стає спільною, зростає в голосах та кроках. Люди виходять на подвір’я, хрестяться, споглядають на хлопців і дівчат, які несуть хрест і промовляють молитви.
Це зупинка за мир. І мир відчутний у злагодженості голосів, у відкритих серцях, у простому погляді тих, хто стоїть із складеними руками в молитві до Пресвятої Богородиці.
Дорога від Жирівки до Кугаєва — вузька стежка між полями. Молодь іде щільною колоною: іноді в розмовах, іноді в мовчанні, часом з піснею чи молитвою. Цей шлях ніби замикає простір, але відкриває серце — для тиші, для внутрішньої розмови з Богом.
Наступна зупинка в Кугаєві стала місцем глибокого духовного осмислення. До молоді звернувся о. Володимир Битюга з другою наукою — про надію, яка створює простір для Божої присутності в житті людини.
«Ми часто кажемо, що не чуємо Бога. Але питання — чи створили ми для Нього можливість промовити?» — розпочав отець.
Далі він відрефлексував повсякденну реальність на прикладі одного діалогу:
— А ти читав сьогодні Біблію?
— Ні, ну може десь на тижні…
— То ти й не хотів, щоб Бог промовляв до тебе? Якби справді хотів — тебе б нічого не зупинило.
Отець Володимир наголосив, що в основі справжнього духовного життя лежить не обов’язок, а любов. Не страх щось втратити, а надія — тиха, впевнена присутність Бога поруч.
«Коли ти хочеш зустрічі з Богом — ти дієш. Не з обов’язку, а з любові. Даєш Йому простір. Бо як із дитиною: важко щось сказати, коли вона не слухає. Але все змінюється, коли дитина сама приходить, просить дати пораду чи бути присутньою в її житті. Так і Бог: Він завжди поруч, але ми маємо запросити Його», — підкреслив отець.
«І тоді надія не буде абстракцією. Вона стане живою дією. Коли маєш надію в серці — відкриваєш Біблію, береш вервицю, читаєш акафіст. І не обов’язково чекати гучних слів. Іноді вистачить однієї думки, однієї Божої думки, щоб серце пробудилось».
Це була наука про надію, яка не пасивно чекає, а діє: слухає, шукає, вірить. І саме тоді, як наголосив отець, Бог обов’язково промовляє.
Після зупинки в Кугаєві, підкріплені словами науки, паломники рушили далі. Дорога під сонцем не проста, але спільними кроками та молитвами труднощі долаються легше. Попереду нові роздуми, нові виклики. Та серця вже відкритіші до слухання.
Сонце розігріває шлях, дорогою жодної тіні. Молодь ховається під капелюхами, спорожнює пляшки з водою. Стопи втомлені, але серця наповнені. Один із прочан ділиться:
«Мрію про джерело та завершення шляху… Ще залишилося зовсім трохи і стане легше. Бо вперед і вгору — це і є наша мета!»
У Підтемному звучить молитва за справедливий мир і перемогу. Та ця молитва не стихає і на наступній зупинці — в Раковці. Хоч це лише коротка зупинка, але саме тут пролунали слова, які надовго закарбувалися в серцях прочан.
До присутніх звернувся о. Анатолій Гецянин. Його промова лаконічна, щира й болісна:
«Якось мені сказали, що я дуже багато говорю про війну… Я вважаю це на совісті тих людей. Ми живемо у Львові і, можливо, нам здається, що війни нема. Але вона є. Люди помирають. Місце на Марсовому полі закінчується, бо війна триває. Можливо у вас в голові її нема, але в Україні вона є. Наше завдання тут і зараз — молитись. Багато молитись».
Після цих слів настала тиша: глибока, важка, промовиста. Вона тривала довше, ніж будь-яка проповідь. Це був не просто заклик, а жорстка правда, яка проникла в кожне серце.
Після довгої дороги, мокрих футболок і втомлених ніг, паломники нарешті дісталися Новосілки. Під вечір, коли спека відступила, всі зібралися у лісі біля каплиці на головну подію прощі — Архиєрейську Божественну Літургію.
Під відкритим небом, серед співу пташок і шелесту дерев, молодь стоїть у молитві. Тут усе спільне: дорога, втома, дяка, Євхаристія.
Літургію очолив Архиєпископ і Митрополит Львівський Ігор (Возьняк) у співслужінні численних священників, які супроводжували молодь протягом усієї дороги. Молитва переходить у спів, спів — у мовчання, а мовчання — у погляд. І коли Свята Літургія звершується, усе стає ближчим: Бог, Його Слово, ближні.
Літургія стала кульмінацією не лише паломництва, а й внутрішньої дороги кожного, хто пройшов цей шлях. Спільна Чаша, молитва під відкритим небом, святе Причастя, усе це — джерело сили, що залишиться з прочанами надовго після повернення додому.
У момент Євхаристії втома відступає. На зміну їй приходить спокій, глибока тиша, яка не потребує слів. Цей день — не просто подолані кілометри. Це шлях віри, надії, спільноти. Шлях, який закарбовується в пам’яті не як подія, а як досвід зустрічі з Богом.
Ця проща — не лише кроки. Це 35 кілометрів довіри, єдності й молитви. Коли колона йде зі Львова до Новосілки, стає зрозуміло: кожне коліно, кожен хрест, кожна зупинка — це свідчення надії. Не абстрактної надії, а живої сили. Вона тримає втомлене тіло, підіймає з молитвою серце й дає зміст кожному кроку.
Як зазначив о. Орест Єлізаров:
«Якби забрати цю надію, нас би тут не було».
Проща стала дійством надії — справжньої, присутньої, вкоріненої в глибокій вірі. Саме тому вона варта того, щоб іти, молитися, втомлюватися, дочекатися вечора і впевнено сказати:
«Ми змогли».
Підготувала Софія Бородата, студентка факультету журналістики ЛНУ
