Першого червня в Україні традиційно відзначали Міжнародний день захисту дітей. Проте, згідно з новим Указом Президента України, відтепер щорічно це свято відзначатиметься 20 листопада. Така зміна запропонована для того, щоб синхронізувати українську практику із Всесвітнім днем дитини. Проте, актуальність теми захисту дитинства залишається незмінною, особливо в сучасних українських реаліях, де війна продовжує приносити біль і втрати.
Сьогодні говоримо про найцінніше – наших дітей. Однак, крім прав, які є фундаментальними, ми не завжди приділяємо достатньо уваги темі гідності дитини. Що означає захищати дитину в найширшому, духовному сенсі?
Про це та багато іншого ми поспілкувалися з отцем Романом Прокопцем, головою Центру опіки сиріт УГКЦ та настоятелем храму Матері Божої Неустанної Помочі. Цей храм не даремно є особливим – тут щодня лунає молитва за сиріт, які чи не найбільше потребують любові та підтримки. Отець Роман поділився своїм розумінням служіння дітям, розповів про системну роботу Центру та про те, як Церква допомагає дітям знаходити свій шлях у житті, зцілюючи рани та даруючи надію. Цьогоріч Центр Опіки сиріт відзначає своє 16-ліття.
У міжнародний день захисту дітей часто говорять про права дитини але не завжди про її гідність. Як Ви, як священник і керівник Центру опіки сиріт, розумієте поняття “захист дитини” у ширшому, духовному сенсі?
У контексті змін, зміст не втрачається. Основна ціль – звернути увагу суспільства на проблеми, яких зазнають діти. Тому, неважливо коли відзначатиметься цей день в нашій державі. Попри будь-які зміни, він залишатиметься важливим і актуальним.
У християнському розумінні, захист дитини — це насамперед захист її гідності як Божої дитини. Кожна людина створена на образ і подобу Божу, і Церква навчає, що людське життя є святим від моменту зачаття. Дитина — це не просто об’єкт турботи, а суб’єкт спасіння, носій особливого особистого покликання у цьому світі. Захищати цей дар, означає не лише забезпечувати базові потреби дитини, а й підкреслювати її унікальну цінність у цьому світі як Божої дитини.
Важливо наголошувати суспільству на неприпустимості дій, що несуть небезпеку для дітей, їхнього здоров’я чи життя. Особливо гостро це питання стоїть у часі війни, коли, на жаль, багато дітей постраждали: втратили здоров’я, були насильно вивезені до Росії чи Білорусі, або ж загинули.
Як зазначив святий Іван Павло ІІ у “Листі до сімей” (1994): “Людина покликана жити в правді й любові…”. Це означає, що дитина має право не лише бути народженою, але й мати можливості для духовного та морального зростання. Як Церква, ми доповнюємо це розуміння: дитина має право знати, що її люблять, що вона безцінна в очах Божих, і що призначена для великої мети — здійснити свою особисту місію у світі.
Саме цими принципами керується Центр опіки сиріт. Ми не просто дбаємо про дітей, а прагнемо будувати з ними здорові стосунки, щоб вони відчували нашу постійну підтримку. Це допомагає їм зростати у вірі, зцілювати рани, завдані дорослими. Адже йдеться не лише про тіло, а й про душу.
Центр опіки сиріт УГКЦ не обмежується допомогою “на свята”, а веде постійну системну роботу. З чого починалася ця місія і які головні напрямки роботи Ви визначаєте як пріоритетні для захисту дітей?
Місія Центру опіки сиріт розпочалася у 2009 році. Під час душпастирської практики на шостому курсі семінарії, я вперше відвідав школи-інтернати та познайомився з цим середовищем. Саме тоді, будучи одним із студентів, у мене та ще одного колеги зародилося бажання систематизувати цю працю, створивши центр, який би координував роботу та опіку над дітьми-сиротами в інституційних закладах.
Наша діяльність ґрунтується на трьох основних напрямах:
• Скласти руки до молитви: ми молимося за дітей, за батьків, які роздумують над усиновленням, і за сім’ї, які мають труднощі у виконанні батьківських обов’язків.
• Простягнути руку допомоги: ми забезпечуємо базові потреби дітей-сиріт, а також сприяємо їхньому інтелектуальному та духовному розвитку.
• Взяти за руку: це означає стати наставником, людиною, яка супроводжує дитину, особливо у складні моменти її життя, під час вибору професії чи перед прийняттям важливих рішень. Бути тим, хто завжди поруч.
Пріоритетом нашої роботи є супровід дітей від інституційних закладів до сімейних форм виховання. Ми допомагаємо дітям не просто виживати, а знаходити родину. Також ми прагнемо підтримувати ці родини через патронат, усиновлення, розмови про різні форми опіки та піклування. Наша парафія Матері Божої Неустанної Помочі та соціальні проєкти, такі як нещодавній “УсиновиТи”, допомагають достукатися до багатьох сердець, які готові подарувати дитині-сироті сім’ю.
Ви також душпастирюєте в дитячих будинках сімейного типу. У чому особливість цього служіння? З якими викликами приходите до цих родин? Що є найважчим для дитини, яка нібито “в сім’ї”, але ще не відчуває себе захищеною?
Коли дитина-сирота потрапляє до дитячого будинку сімейного типу, ми працюємо як з дітьми, так і з батьками та вихователями, аби створити сприятливе середовище для розвитку та доповнити те, чого бракує.
Часто звернення до нас надходять у форматі запиту на спільну молитву чи відпочинок. Це важливо, адже діти та батьки вчаться приймати одне одного, вчаться довіряти та любити. Один із найважливіших моментів — дати дитині розуміння, що у цій сім’ї її люблять і приймають незалежно від її минулого досвіду.
Ми прагнемо бути містком та мотивацією для того, щоб діти і батьки дійсно стали справжньою сім’єю. Це одна з ключових форм переходу дитини від інституційного закладу до повноцінного життя.
Необхідною є постійність нашої присутності. Центр опіки сиріт працює не від події до події чи від акції до акції. Ми постійно на зв’язку, моніторимо їхні потреби, і вони знають, що можуть зателефонувати до капеланів, щоб отримати духовний супровід чи добру пораду.
Чи є у Вас конкретна історія дитини, яку вдалося змінити завдяки довгій присутності, довірі, спільноті?
Історія Насті – це один з багатьох прикладів, що підтверджує ефективність капеланської роботи. Колись Настя була нашою підопічною в дитячому будинку сімейного типу, брала участь у різних програмах і таборах. Сьогодні вона є однією з ключових волонтерок нашої спільноти “Руки допомоги”, яка активно допомагає дітям-сиротам. Деякий час Настя навіть працювала вихователькою у нашому дитячому садочку “Ангелики”. Це чудовий приклад навчання дитини, формування її як молодої особистості та успішної адаптації випускниці дитячого будинку сімейного типу.
Звісно є сотні таких прикладів — як позитивних, так і тих, що не виправдали очікувань. Проте, наша участь та вплив Бога — це зерно, яке ми сіємо сьогодні. Воно, можливо, не дасть плодів одразу, але точно глибоко розвиватиметься у серці цих дітей і неодмінно рано чи пізно принесе свої плоди.
Що ця історія навчила Вас особисто — як священника і як вихователя?
Ця історія мотивує, додає сил рухатися далі, незважаючи на виклики, та працювати для потреб сиріт. Результатом нашої праці є те, що, вкладаючи зусилля в маленьку дитину та будуючи довіру, ми бачимо, як вона зростає, маючи приклад та можливість черпати добрі речі. Сьогодні я бачу особистість, яка знає, чого вона хоче, шукає найкращі способи вирішення питань, не боїться просити поради та прагне приймати правильні рішення.
Ваша команда працює не лише з дітьми, а й з молоддю та волонтерами. Як виховується культура допомоги один одному? Чи бачите Ви зміни у ставленні молоді до дітей-сиріт?
Однозначно, молоді люди змінюються. Коли вони глибше занурюються у цю тематику, то помічають, що їхні проблеми часами мізерні у порівнянні з проблемами дітей, які перебували у скрутних життєвих обставинах. І взагалі, вони мають набагато більше ресурсів для того, щоб вносити зміни у своє життя. Вони спілкуються та діляться цим досвідом з дітьми.
У рамках нашої волонтерської спільноти ми проводимо навчання — “Школа нового волонтера”. Туди запрошуємо спеціалістів, які діляться своїм досвідом у конкретних галузях. Так ми розвиваємо світогляд наших волонтерів, які сьогодні є для нас важливими не просто своєю присутністю, а якісною допомогою та опікою.
Наступний крок для волонтерів — наставництво, яке відбувається у співпраці з різними громадськими і державними установами, що надають навчання та скеровують до потребуючих дітей.
Ідея створення спільноти “Руки допомоги” виникла з потреби у помічниках. Бракувало рук для допомоги, тож звідси і зародилася назва спільноти. Волонтери допомагають нам розширювати сферу праці та покращувати її. Нашим гаслом є “Завжди поруч”, а волонтери допомагають у реалізації проєктів, проведенні катехизації, приготуванні до першої Сповіді та Причастя, навчанні молитви, участі в різних таборах, а також у відвідуваннях дітей-сиріт у дитячих будинках чи школах-інтернатах.
Один із головних викликів для дітей-сиріт — це адаптація до самостійного життя. Чи відчувають себе діти захищеними після випуску з інтернатів? Які можливості їм дає ваш центр?
Ми прагнемо діяти на випередження, тому запускаємо різні програми для дітей дев’ятих, десятих та одинадцятих класів. Це дозволяє їм мати певний багаж знань та навичок перед випуском. Наприклад, ми організовуємо навчальні програми з кулінарії та іконопису. Це формує певні особистісні якості, навчає та допомагає пізніше в комунікації з навколишнім середовищем.
Коли діти приходять до нашого Дому милосердя Святого Миколая – це місце, відкрите для всіх. Тут є діти як з повноцінних сімей, так і діти наших героїв-військовослужбовців, внутрішньо переміщених осіб (ВПО), вихованці дитячих будинків сімейного типу (ДБСТ) та інших інституційних закладів. Ми створюємо особливе середовище та атмосферу, де кожен зростає у взаємній довірі та любові. Це допомагає їм легше адаптуватися до зовнішнього світу. Крім того, ці діти розуміють, що у своїх особистих труднощах вони завжди мають капеланів, з якими можуть спокійно зв’язатися та отримати пораду чи підтримку.
Яким Ви бачите головний виклик для Церкви в захисті дитини в Україні? І що Ви хотіли б сказати кожному українцю в День захисту дітей?
Головний виклик стоїть не лише перед Церквою, а й перед усім нашим суспільством. І цей виклик – прийняття. Ми звикли робити обмеження та вішати ярлики, нібито дитина-сирота в чомусь обмежена або її права є меншими. Насправді ж, це не так.
Моїм великим бажанням є донести кожному цю правду: незалежно від того, де народилася дитина і ким вона виховується, вона гідна шанування своєї особистої гідності і гідна визнаватися дитиною Божою, маючи право на повне прийняття у суспільстві. Це те, на чому ми наголошуємо у своїй громаді.
Ми також постійно працюємо над власним вдосконаленням, щоб якомога краще надавати допомогу сиротам. Говоримо про різні форми опіки та піклування, де кожен має можливість дізнатися те, що його цікавить, а найважливіше — зробити крок, щоб реалізувати свою мрію. Ми надаємо інформацію, підтримуємо на цьому шляху, а також прагнемо показати всій громаді приклади, де хтось із нашої Церкви наважився на крок усиновлення дитини і зробив це. Якщо ви ще не готові до такого кроку, ми точно зможемо вас підтримати, не засуджуючи і не звинувачуючи.
Також важливо, незалежно від того, яка людина перед вами, приймати її. Ми мусимо боротися з парадигмою, яка була насаджена радянським режимом, коли дітей-сиріт забирали з вулиці та поміщали в інтернати за межами міста, щоб вони “не муляли очі” іншим громадянам. Це робилось для того, аби створювати враження, що в нашому суспільстві все добре. Нам важливо почути голос цих дітей, для того щоб реагувати на “бурі”, які є сьогодні у нашому суспільстві. Якщо сьогодні ми будемо закривати на це очі, то завтра матимемо набагато більші проблеми. Ми маємо навчитися приймати і любити тих, хто потребує нашої опіки.
Народження місії та покликання Церкви
Коли я переступив поріг інтернатного закладу, мене вразило, як дітям бракувало спілкування – того, щоб хтось прийшов і був серед них, з їхніми викликами. Це був, мабуть, один із ключових моментів. Ми, коли ставили собі мету, як мав би розвиватися наш центр, вважали доцільним, що присутність капелана в інституційному закладі є помножувачем. Ми прагнули вийти за межі одного закладу, за межі Львівської області та мати будинок, де випускники могли б проходити адаптацію до самостійного життя. Це теж мене вразило, адже випускники часто були неготові до самостійного життя. Тому ми шукали різні можливості та способи, щоб надолужити це і запобігти проблемам. Завдяки підтримці різних організацій і бізнесу були створені навчальні проєкти та програми, які й до сьогодні дають цим дітям “квитки в майбутнє”.
Ми, як Церква, покликані до того, щоб відновлювати простір довіри, бути поруч, допомагати, мотивувати, передавати модель доброї сім’ї, створювати середовище для позитивного розвитку кожної дитини. Також дати можливість вірити в унікальність кожної дитини, в її особисте покликання до життя у цьому світі. І як зазначено в нашому катехизмі, Церква має бути місцем прийняття, захисту і зцілення для всіх дітей, особливо тих, які є скривджені.
Нагадуємо, 4 червня молитовно вшановують дітей, які загинули внаслідок війни росії проти України.
Підготувала матеріал Софія Бородата, студентка факультету журналістики ЛНУ ім. І.Франка
