Патріарша комісія УГКЦ у справах родини і мирян заохочує до проведення всецерковного ТИЖНЯ РОДИНИ з 11 травня до 17 травня 2025 року в рамках святкування Ювілейного року.
Для цього рекомендується щодня виголошувати на парафіях проповіді, що присвячені різним категоріям представників родин. За основу пропонується брати підготовлені тексти згідно такого розкладу:
11 травня – День Матері, неділя
12 травня – Про Батька, понеділок
13 травня – Про дітей, вівторок
14 травня – Про похилих віком, середа
15 травня – Про самотніх, четвер
16 травня – Про розгублених, п’ятниця
17 травня – День родини, субота – З’їзд родин, Проща родин до центральних храмів єпархій та екзархатів.
За цим посиланням подаємо матеріали для проведення Тижня родини 2025.
https://drive.google.com/drive/folders/1c1EWhYo-Rmf2Xb4qx-3itaKaBqDFIriD?usp=drive_link
Проповідь до Дня Матері
11 травня 2025 року Божого
Нинішній день особливий! День, присвячений Матері. Цим святковим днем другої неділі місяця травня ми висловлюємо нашу пошану для любих матусь, дружин, сестер, бабусь, згадуємо хресну маму та дякуємо Богові за ту надзвичайну, жертовну, безмежну любов, яка влита у серце кожної матері. Адже любов матері до своєї дитини – це, мабуть, єдина, найбільш подібна до тієї, що її Сам Господь має до кожної людської особи. Складаємо молитовну прославу нашій Небесній Матері, Пресвятій Богородиці, вшануванню Якої присвячений цілий місяць травень. Підкреслюємо свою любов до нашої держави, Матері України, за яку молимось і боремось.
Кожен із нас, поклавши руку на серце, може визнати, що протягом життя ми мали різне ставлення до матері. Що я маю на увазі? Є час, в якому ми без матері, напевно, просто-таки не вижили б, є час, коли ми слухаємо її та нею захоплюємось, буває й так, що ми її не слухаємо, а може, навіть і противимось її волі. В певний період нам може видаватися, що десь там у світі є хтось, хто любить і розуміє нас більше. Однак минає час – і ми переконуємося, що, якщо хтось дійсно любить мене у цьому світі, то – найперше і найбільше – це наша мама. Ба більше цього: незважаючи на те, який ти маєш вигляд і скільки б ти не зробив помилок, мама завжди пробачить, підтримає і огорне тебе своєю материнською любов’ю. Тож у це свято Матері ми дякуємо Богові за створене Ним таке чуйне та жертовне до нас материнське серце.
Коли когось вітаємо зі святом, то стараємось скласти подарунок. Що ж ми сьогодні можемо подарувати своїй мамі? Може, вартує запитати себе: а що любить мама, що їй подобається, що їй приносить найбільшу радість? Напевно те, що її діти здорові, щасливі, успішні, дають собі раду у цьому світі, є гідними людьми і добрими християнами. Мати завжди гордиться та тішиться, коли її дітей поважають, захоплюються ними… А що ж мамі не подобається, з якої причини болить її материнське серце? Без сумніву, маму дуже болить коли дитина хворіє, коли дитина переживає якісь невдачі, негаразди, коли загубилася у грішному світі і провадить далеке від Бога та моральних цінностей життя. Одним з найбільших болів для матері є, коли її рідні діти не любляться або ворогують між собою.
На жаль, у наших часах дуже часто доводиться матерям відпроваджувати своїх загиблих синів і дочок у останню дорогу. В ці хвилини важко знайти відповідні слова розради та потіхи для їх зажуреної душі. Але дуже важливо бути поряд, разом зі скорботною матір’ю нести цей важкий хрест і молитися…
Розрадою та дороговказом для всіх нас залишається Матір Божа наша Небесна Ненька. Адже Вона, пройшовши через усі материнські випробування, може і хоче допомогти і нам. Прославляючи Пресвяту Богородицю, слухаймо її Сина, Ісуса Христа, та слідуймо за Ним, довіряймо Йому, приймаймо Його. І це буде найкращим дарунком для наших матерів. Амінь.
Тиждень подружжя в Україні Понеділок, 12 травня 2025року
«Бути чоловіком та батьком»
Дорогі брати і сестри, сьогодні, в другий день «Тижня подружжя в Україні», розважмо собі над змістом покликання мужчин бути чоловіками для своїх дружин та батьками для своїх дітей.
В одному із свої листів, ап. Павло звертається до чоловіків такими словами: «Чоловіки, любіть своїх жінок, як і Христос полюбив Церкву й видав себе за неї» (Еф 5,15). Це – перше і найголовніше завдання кожного одруженого мужчини у відношенні до своєї жінки: любити, взоруючись на Христа. Завдяки Божій благодаті, яка уділяється через Таїнство подружжя, таке завдання є цілком можливим до виконання. На практиці, ця любов, до якої закликає апостол народів, означає не лише готовність віддати своє життя за дружину, але і бути здатним у щоденному житті помирати для власних егоїстичних прагнень, заради її правдивого добра. Це добро має проявлятися не у пустих обіцянках чи у високих фразах, але через конкретні видимі вчинки любові.
Рівно ж, у подружжі чоловік покликаний плекати глибоку пошану до гідності своєї дружини, не вимагаючи від неї якоїсь невластивої покори. Як зауважує св. Амвросій: «Ти не є її паном, а чоловіком, ти отримав не служницю, а жінку… Відплати доброзичливістю за доброзичливість, любов винагороди любов’ю». Або, як зазначає Іван Золотоустий: «Хочеш, щоб тобі жінка корилася, як Христові Церква? Турбуйся і ти нею, як Христос – Церквою».
Правдива любов чоловіка до своєї дружини закладає міцну основу у його батьківську любов до своїх нащадків. Важко уявити собі батька, який по-справжньому любить своїх дітей і, в той же час, ненавидить їхню матір. Брак любові батька до матері трактується свідомістю дітей як брак любові до них самих, адже діти несуть у собі частинку їхньої матері. І навпаки, проявляючи любов і пошану до своєї дружини, чоловік, в той же час, наповняє любов’ю серця своїх дітей. Взаємна любов батьків надає дітям відчуття безпеки і краси цього світу та створює сприятливе середовище для їхнього подальшого формування та розвитку. Саме тому діти мають бути плодом любові, а не результатом егоїстичного прагнення власних батьків.
Отож, як вже це видно із попередніх тез, батьківство – це не лише про біологічну функцію чоловіка. Воно є чимось набагато глибшим і прекраснішим. Як показує досвід сімейного життя, місце батька у сім’ї є унікальне і незамінне, а відтак – надзвичайно відповідальне. Відсутність батька у сім’ї невідворотно спричиняє втрату психічної і моральної рівноваги у сімейних стосунках. Рівно ж, до таких результатів може призвести така присутність батька, яка була би радше негативною: коли батько стає або ініціатором напружень і конфліктів, або проявляє повну пасивність щодо своїх обов’язків. Натомість, справжнім завданням батька є своєю присутністю наповняти добром простір власної сім’ї. Це завдання найкраще реалізовується, якщо чоловік прагне наслідувати та появляти своїм дітям батьківство самого Бога. А для цього, як навчає св. Іван Павло ІІ, кожен тато «…покликаний забезпечити всім членам сім’ї однаковий розвиток. Він сповнить це завдання через великодушну відповідальність за життя, зачате під серцем матері, старанне виконання обов’язку виховання – завдання, яке він поділяє з дружиною, працею, яка ніколи не розбиває сім’ю, а утверджує її в єдності й стабільності, даючи свідчення зрілого християнського життя, яке дієво впроваджує дітей у живе досвідчення Христа і Церкви».
Отож, помолімося сьогодні за усіх мужчин, які готуються до сімейного життя чи вже звершують це покликання, щоб Господь Бог благословив їх належно виконати його і бути добрими чоловіками для своїх дружин та люблячими батьками для своїх дітей!
13 травня, вівторок
Проповідь про дітей
Однією із головних цілей подружжя є народження і виховання дітей. Бути батьками не є заслугою тільки чоловіка і жінки, це – безмежний дар Бога. Господь творив Вселенну шість днів, а сьомого Він спочив. Вінцем Божого творіння є людина: «І створив Бог людину на свій образ; на Божий образ сотворив її; чоловіком і жінкою сотворив їх. І благословив їх Бог, і сказав їм будьте плідні і множтеся, і наповняйте землю та підпорядковуйте її собі» (Бут 1, 27-28). З цього уривку відкривається нам, що народження дитини – це участь батьків у творчому процесі Самого Бога. Він усе створив для людини. І дав їй можливість, народжуючи дітей, давати життя майбутньому поколінню. В сьогоднішньому секуляризованому світі молоді пари, які розпочинають спільне подружнє життя, часто відкладають народження дітей «на потім». Кажуть: «Ми ще не готові, потрібно завершити навчання, побудувати кар’єру, придбати квартиру, машину і т.д..», – мовляв, ми ще не готові взяти на себе відповідальність стати батьками. Деякі молоді пари заводять тваринок, до яких упродовж певного часу починають виявляти неначе батьківську турботу. А коли ж настає та готовність стати батьками? Хіба не в момент, коли Господь з’єднує чоловіка і дружину у спільноту подружжя, благословляючи їх на спільне співжиття та народження дітей.
Уже третій рік наша країна бореться на війні за своє існування. Демографічна ситуація в Україні стрімко погіршується. Офіційні джерела повідомляють, що цьогоріч народжуваність скоротилась у 1,5 рази в порівнянні із періодом до повномасштабного вторгнення. За оцінками Інституту Демографії, до 2025 року в Україні може залишитися 25 млн. людей. Отже, за часи незалежності України населення скоротилось більше як на 50 відсотків. Сприяли цьому гріх аборту, економічна криза та закритість подругів на народження дітей. Хто, як не ми, молоді християнські подружжя маємо виправляти цю ситуацію? Якщо запитати у християн, які починають подружнє життя про те, скільки дітей вони бажають народити в подружжі, то їхня відповідь майже завжди обмежиться до одного чи двох нащадків. Відповідно, така тенденція не принесе жодного позитивного впливу на демографічну ситуацію. Часто молоді люди мотивують своє рішення тим, що в Україні війна і що зараз це не на часі. В такому випадку, нам потрібно повернутися в історичну епоху початку 20 століття, в часи першої і другої світових війн та голодомору. В часи, коли жили наші прабабусі і прадідусі. Їхні сім’ї були багатодітні, налічували, щонайменше, 7 дітей. Тож таки варто поставити собі питання: а коли і дійсно були вони – оті сприятливіші часи? Будьмо певні, коли Бог благословляє нас народити дитину, Він також подбає про усі наші потреби і її потреби.
Але мало є народити дитину, важливим є також і належно виховати її. І не просто виростити і дати освіту, а виховати у святості. Це – ціль життя кожного християнина. Ми народилися для того, щоб бути святими, і саме такими нас створив Бог.
Сучасні батьки дбають про те, щоби дитина гралась найкращими іграшками, носила брендовий одяг, вчилась в найкращому садочку, найпрестижнішій школі… Ми хочемо дати для своєї дитини все якнайкраще. Багато з нас чули вислів: я живу за для своєї дитини. Тож якою є мета виховання наших дітей? З однієї сторони, даючи дітям усе (матеріальне), ми не зауважуємо, як вони втрачають найцінніше – втрачають Бога. Отож, найкраща інвестиція у своїх дітей – це навчити їх любити Бога.
Святий Василій Великий говорить: «Неможливо навчити любити дітей, їм треба показати любов». Тож ми як батьки маємо велику відповідальність: своїм прикладом засвідчити любов Бога, щоб вони, дивляючись на нас, хотіли молитися, ходити до церкви, брати участь у святих Таїнствах, читати Святе Письмо, жити за Божими заповідями та робити добро. Коли ми будемо це щоденно практикувати, то тим самим будемо ділитися зі своїми дітьми правдивим досвідом живих відносин із Богом. А дитина, яка від ранніх років матиме міцний стосунок із Живим Богом, матиме гарний старт, щоби вирости їй справжнім християнином і стати гідною дитиною Божою.
До похилих віком (дідусів та бабусь)
14 травня, середа
«Перед лицем сивизни встань, і вшануй лице старого, і будеш боятися Бога
свого» (Левит 19:32)
Однією з базових потреб, які керують людиною, є відчуття власної потрібності. Ми бажаємо бути важливими і затребуваними для тих, хто поруч. І це стає рушійною силою і мотивацією, щоби повноцінно жити.
Господь є Тим, Хто не перестає виявляти нам Своє милосердя на кожному етапі нашого життя, попри те, що насправді людина є всього лиш одним із незліченного числа творінь. Разом з тим, Він запевняє нас, що ніколи нас не покине, навіть тоді, коли ми зістаріємося і опинимося на схилі наших літ. «Не відкидай мене, коли постаріюсь» (Псалом 71:9)
Під час нашої мандрівки земним життям до неба ми часто досвідчуємо різні болі, розчарування, відкинення, тож іноді нам здається, що всі ці перешкоди насправді неможливо подолати. Проте, не можна зупинятися, допоки не досягнемо мети. «Я шукав Господа – і Він почув мене, і звільнив мене від усіх моїх страхів» (Псалом 34:5)
Бог ніколи не залишає Своїх вірних слуг, навіть тоді, коли їм видається, що вони стали «важкою і безкорисною ношею» для інших членів суспільства, родини чи навіть сім’ї. Адже люди похилого віку завжди цінні в очах нашого Творця. «Аж до самої старости і сивини не покидай мене…» (Псалом 71:18)
Життя не раз демонструвало нам істинність твердження про те, що будь-яке сьогоднішнє розчарування може у прийдешньому дні поступитися дорогою неймовірно великій радості, тож її, цю радість, завжди варто чекати. «Господь – мій пай, моя душа говорить: тому й надіюся на Нього. Благий Господь до того, хто Його чекає…» (Плач Єремії 3:24-26)
У кожному відкиненні – чи справжньому, а чи тільки уявному – одночасно криється і Божий прихисток, і Божа розрада. «Господь зміцнює кроки чоловіка… Навіть як і впаде, він не буде лежати, бо Господь підтримує його руку» (Псалом 37:23-24)
У своєму посланні на IV Всесвітній день дідусів, бабусь та людей похилого віку, розвиваючи тему старості «У старості не покинь мене» Папа Франциск сказав: «Бог ніколи не залишає Своїх дітей, навіть коли роки їхнього віку примножуються, а життєві сили занепадають; коли скроні покриває сивина, а соціальна роль зменшується аж до цілковитої незначності, коли життя стає менш продуктивним і виникає загроза вважати його і зовсім безцільним, Бог, Який не дивиться на зовнішню силу і красу (порівняти 1 Сам. 16, 7), не цурається вибирати тих, хто для багатьох вже давно став цілковито емаргінованим. Він не відкидає жодного камінчика, а навпаки, кладе «старе» каміння тією надійною основою, що на неї впевнено можуть спиратися «нові» цеглинки єдиної духовної будівлі (порівняти 1 Пт. 2,5)»
Ісус Христос завжди показував нам приклад турботи про тих, кого суспільство часто залишає поза увагою: про бідних, про хворих, про покинуті душі. Він не проходив повз, коли бачив нужду, і кожен, хто приходив до Нього, знаходив любов і прийняття. І ми, як християни, повинні жити згідно з Його прикладом – любити, допомагати і підтримувати наших старших.
І ось що важливо: старість – це не просто вік, це не просто фізичне відчуття. Старість – це етап, на якому особа може ще більше зростати в духовному сенсі. Згадаймо життя святих старців: ось він – старенький Симеон, який, так довго чекаючи на прихід обітованого Спасителя, на схилі літ таки сподобився великої і благодатної радості вітати маленького Ісуса в храмі, або свята Анна, що і в старості своїй продовжувала ревно служити Богу і стала свідком Його величі. Вони не дозволили рясним рокам власного життя стати перепоною на шляху служіння Богу.
Літні люди, зазвичай, є природно наділені більшою мудрістю, зрілістю і досвідом життя. Тому вони є безцінним даром для всіх нас через їхню молитву, страждання, недуги, труднощі, випробування і свідчення віри.
Тож очевидним є те, що, якщо ми шануємо Бога, то також повинні шанувати і тих, кому Він подарував довгий вік життя на цій землі. Бо це є вірним свідченням про те, що вони є справді дуже цінними в очах нашого Творця, а, отже, і для нас.
Амінь.
Роздуми на тему самотніх (поранених) під час війни
15 травня 2025року Божого
Четвер Тижня родини з нагоди Ювілейного року
“Бо я певний, що ні смерть, ні життя, ні ангели, ні князівства, ні теперішнє, ні майбутнє, ні сили, ні висота, ні глибина, ані інше якесь створіння не зможе нас відлучити від Божої любови, що в Христі Ісусі,
Господі нашім.” (Рим. 8:38-39)
Слава Ісусу Христу!
Дорогі у Христі!
Важкою та болючою, у час війни проти України, стала тема самотності у наших сім’ях та родинах.
Воєнні лихоліття дуже змінили долі і звиклий уклад життя багатьох українців. Упродовж одинадцяти років російської агресії та понад трьох років повномасштабної кровопролитної війни ми щораз частіше стаємо свідками цієї сумної дійсності. За ці роки на полі бою та внаслідок ракетних атак ворога по цивільних містах та селах Україна втратила десятки тисяч своїх найкращих синів і дочок. Важкопоранені воїни відчайдушно борються за життя, перебуваючи у шпиталях по всій країні та за кордоном. Мільйони інших громадян покинули рідні домівки в пошуках безпеки для своїх сімей. Тисячі полонених та безвісті зниклих українців… І сотні тисяч – 0мужніх захисників і захисниць України, що в нерівній боротьбі відстоюють Гідність і Свободу свого народу на лінії фронту, далеко від своїх родин. Час та відстань, а також інші стресові моменти породжують недостатню, а то й повну відсутність спілкування одних з одними. Такі сумні реалії стали для нас великим випробуванням і в духовному житті, тому що як члени Христової Церкви, живого організму, ми постійно потребуємо живого спілкування один з одним. Це є невід’ємною частиною духовного життя кожного християнина. Як нам навчитися не відчувати себе самотніми, зцілити рани втрат, відновити втрачені зв’язки, віднайти сенс свого життя і служіння?
Розглянемо поняття “самотність”: що ж воно означає?
Мабуть, не раз ми чули або читали такі слова зі Святого Письма: «І сказав Господь Бог: не добре бути чоловікові самому» (Буття 2:18). Божий план для Його творіння полягав у тому, щоб людина не була самотньою, бо людина створена за образом і подобою Божою. А Триєдиний Бог не самотній у Своїй сутності. Ми читаємо про це в першому розділі Книги Буття. Творець каже:
«Сотворімо людину на наш образ і на нашу подобу» (Буття 1:26).
Також ми знаємо, що ще до створення людини небеса наповнювали “небожителі” – численне воїнство небесних ангелів, які прославляли свого Творця. З цього робимо висновок, що світ, створений Богом, не є ізольований від Бога, тож і ми не є відділеними одні від одних. Ба більше, ми знаємо, що Бог створив людину для спілкування з Ним, і це є найпіднесеніше спілкування, яке можливе тут, на землі. Про це молився Христос у своїй Архиєрейській молитві:
«…щоб усі були одно, як Ти, Отче, в Мені, а Я – в Тобі, щоб і вони були в Нас об’єднані» (Ів. 17:21).
Звідки ж самотність прийшла у цей світ, так мудро і гармонійно створений Богом? Боже Слово каже, що гріх зруйнував досконалі стосунки людини з Богом, ізолював її і зробив самотньою. «…і сховався чоловік із своєю жінкою від Господа Бога..» (Буття 3:8). А Мудрий Соломон так описує цей стан:
«Чоловік – самотній, і іншого немає; ні сина, ні брата немає у нього;… горе одному, коли впаде, а іншого немає, який підняв би його» (Екл. 4:8-10)
Бог не хоче, щоб ми були самотніми. Як люблячий Батько Він посилає у світ Свого Єдинородного Сина, щоб повернути нам Боже синівство, втрачене через непослух прародичів, відновити живе спілкування з Творцем та між собою. Ісус Христос пригадує нам, що ми не самотні: «Ось Я з вами по всі дні, аж до кінця світу» (Мт. 28:20).
Під час Свого земного перебування Христос теж часто фізично залишався наодинці: коли постив у пустелі, коли ішов на молитву у відлюдне місце, в Оливному городі тощо. Але найбільше Ісус відчув свою самотність на хресті: “Боже Мій, Боже Мій! Чому Ти Мене покинув?” (Мт. 27:46). На хресне дерево Спаситель поніс усі наші гріхи Сам, один. «Він гріхи наші Сам возніс тілом Своїм на дерево» (1Пет. 2:24). Христос наодинці помирав на Хресті, щоб визволити нас від самотності, щоб, навернувшись до Бога, ми ніколи не були залишені самі на себе і ніколи не були самотніми.
Дорогі брати і сестри, ми, що найбільше сьогодні переживаємо досвід самотності, порожнечі, болю, взиваймо в молитві до Всевишнього Бога, щоб Своєю любов’ю огорнув наш народ. У щирому покаянні перепрошуймо Його за наші провини. Відкриваймо свої серця на Божу волю і будьмо Його вірними слугами, котрі готові завжди безкорисливо послужити своєму ближньому у його потребах, спричинених жорстокою війною.
Молитва. “Боже, Ти є наш Утішитель. Тримай нас у своїх обіймах, огорни нас Своєю любов’ю і пригадуй нам, що, втрачаючи своїх рідних та друзів, ми не стаємо самотніми, бо Ти є повсякчасно із нами. Подаруй нам надію Твоєї неустанної любові, зціли рани наших душ і перетвори наш смуток на спокій і радість. Любий Боже, допоможи кожному з нас віднайти свою власну стежину, щоб перейти через горе, відчуваючи Твою спасенну присутність на цьому нашому тернистому шляху. Амінь”.
Цитата: «Горе – як океан: воно приходить на хвилях, що піднімаються вверх і спадають униз. Іноді хвилі спокійні, а іноді – бурхливі. Все, що ми можемо зробити, це навчитися плавати у цьому океані горя, щоб не втопитися, а вижити і стати сильними» Вікі Гаррісон.
Розгублені, що стоять перед вибором
16 травня, п’ятниця Тижня родини
Слава Ісусу Христу!
Кожного дня людина здійснює багато різних виборів. Вибір, буває, стосується цілком простих і банальних речей: що вдягнути сьогодні на роботу, що купити з продуктів додому і що приготувати їсти, але буває і вибір, коли людина розгублена, часто залишена сама, один на один із собою, коли згасло її життєве світло, а світ потемнів, життя втратило сенс… І така людина вже не знає, як їй жити дальше.
Наприклад:
– помирає чоловік, який годував і утримував жінку і дітей, а зараз ця жінка, досі проста домогосподарка, не знає, як дати собі раду, вона розгублена, адже перед нею стоять зовсім незнайомі для неї до цього дня виклики;
– зараз в Україні війна, приходить старенька жінка, яка втратила єдиного сина на війні, заради якого жила. Розповідає, який він був добрий, вчився в УКУ, а зараз не має більше нікого… Як жити їй дальше? Що робити? Хто витре сльози на її обличчі? Хто полікує рани серця, щоб туди знову прийшов втрачений спокій і мир?
– людина втратила роботу, де багато років працювала, її «скоротили», звільнили… В її серці – відчуття розгубленості, непотрібності, несправедливості… Що дальше?
Відповідь на це дає св. Іван Золотоустий, який пише: «Посеред усяких обставин, мої дорогі, ми потребуємо віри, бо віра – це мати чеснот, лік на спасіння…. А ті, що не мають віри, – вони подібні до людей, що хотіли б переплисти море без корабля» (св. Іван Золотоустий, Гомілія 33, на Ів.4:21-28).
В цьому життєвому морі, через яке ми пливемо, бувають дні погожі, гарні, а бувають шторми, так що здається, що це уже все, що прийшов вже кінець!
Однак добре, коли людина має віру в Бога, коли розуміє, що вона – «не сама»! Усвідомлює, що Бог є поряд з нею в цьому «човнику життя», що Бог співчуває їй в її болі і підтримує в тому виборі, що його вона має зробити!
Тож людина, яка стоїть перед вибором, має найперше стати на молитву перед Богом, адже молитва єднає людину з Богом.
Святий Іван Золотоустий вчить: «Бог дав кігті звірятам, крила – птицям, а нам – молитву», – отже: тими «кігтями», які нам допоможуть вижити в складних ситуаціях життя, є молитва; тими крилами, які нас піднесуть від цих земних проблем і упадків, є молитва; отже, щоб зробити правильний вибір в житті, потрібно молитись до Творця – і тоді душа людини отримає крила, вона побачить світло, вона відчує, який подальший крок вона має зробити.
По-друге, коли людина на роздоріжжі вибирає Бога, вибирає виконувати Його волю і йде до храму і приступає до Святої Тайни Покаяння, де відчуває Божу любов і милосердя, Боже прийняття її в особі священника, який проведе її за руку в такий непростий час розгубленості, коли людина найбільш вразлива, то Господь зцілить її рану, або, принаймні, зробить
«перев’язку»;
Така людина зможе тоді доконати і наступного кроку: християнин приймає Тіло і Кров Ісуса в Святій Тайні Євхаристії – і Господь входить в її уста, воплочується в ній, Христос входить в її серце! Господь зцілює людину, і це може відбутись як зразу, так і протягом певного часу, коли людина приходить щомісяця, а за потреби – й частіше до Сповіді і якнайчастішого прийняття Святого Причастя!
Інша річ, коли людина далеко від Бога і не має до Нього довіри… Тоді кожен із нас, християни, повинен пригадати собі, що наше завдання є стати для неї тим, хто має підтримати її, допомогти їй прийти до Бога, як це робили апостоли, адже «віра без діл мертва» (Яків 2.26). Амінь!
День Родини
17 травня 2025 субота
Слава Ісусу Христу!
Зі сторінок Святого Письма ми знаємо, що: «Бог є любов» (І Івана 4, 8). Він все створив з любові та покликав до любові, і людська любов тут, на землі, реалізується через призму сімейного чи богопосвяченого, – але чи в першому, чи другому випадку – спільнотного життя.
Блаженніший Святослав, Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви, якось сказав: «Колись українська сім’я врятувала Церкву, тепер святим обов’язком Церкви є врятувати сім’ю». Тому ці слова є нашим головним завданням та ціллю, і ми маємо підтримати, супроводити та зробити все можливе щоб її зберегти, адже сім’я – це не просто безлична соціальна одиниця, а Божий дар, бо: «Що Бог злучив, людина нехай не розлучає» (Марко 10, 9). Саме родина є тим місцем, де закладаються фундаментальні моральні й духовні цінності. У родині ми вчимося любити, пробачати, допомагати й бути відповідальними. Вона є першою школою християнських чеснот. А тому, якою буде родина, таким буде майбутнє Церкви і України.
В наш час, як ніколи раніше, сім’я стикається з багатьма викликами: розпад сімейних цінностей під впливом матеріалізму та секуляризму; війна, яка забирає життя й розлучає сім’ї; соціальна нестабільність, яка змушує батьків емігрувати в пошуках кращого життя: «Куди підеш ти, туди піду й я, а де житимеш ти, там житиму й я. Народ твій буде мій народ, а Бог твій – мій Бог. Де помреш ти, там помру й я…і тільки смерть розлучить мене з тобою» (Рут 1,16-17). Ця непроста дійсність ставить перед нами важливе завдання: відновити й зміцнити наші сім’ї на основі правдивої християнської любові, яка
«…довготерпелива, лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла…» (І Коринтян 13, 4-5).
Згідно з ученням Другого Ватиканського Собору, сім’я має бути
«домашньою Церквою», місцем, де передають віру й заохочують до духовного розвитку (див. Lumen Gentium, 11).
Коли родина молиться разом, читає Боже Слово, практикує прийняття Святих Таїн, вона стає джерелом духовної сили не лише для своїх членів, але й для суспільства в цілому. Саме це і є тими основами, на яких ми можемо зберегти наші сім’ї. Україна потребує родин, які будуть прикладом взаємної любові, жертовності та глибокої християнської віри.
Майбутнє нашої держави залежить від кожної сім’ї. Якщо ми навчимося будувати свої родини на фундаменті віри, надії й любові, то Україна стане країною сильних і духовно багатих людей. Апостол Павло говорить: «Усе, що тільки чините, робіть від душі, як для Господа, а не для людей» (Колосян 3, 23). Хай ці слова стануть для нас натхненням у вихованні наших дітей, у підтримці наших подружніх відносин, у служінні ближнім.
Тому, пам’ятаючи заклик світлої пам’яті Блаженнішого Любомира:
«Моліться і працюйте…», – молімось, як казав св. Августин, за наші родини до Бога так, неначе б все залежало від Нього, але працюймо над їх святістю та добробутом так, неначе б все залежало тільки від нас.
Амінь.
