«Бути певним у непевному завтра» – цикл духовних роздумів ієромонаха-студита Іллі (Мамчака), про те, що є близьким для серця й потрібним для внутрішньої постави та у діалозі з Богом. Про підсвідоме бажання мати опору та шукати Бога, про людські страхи та мужність, про надію та її значення у життєвій дорозі. Духовні роздуми будуть корисними для розуміння себе, а для когось, можливо, стануть орієнтиром у пошуках відповідей на внутрішні запитання.
Сьогодні у повітрі застиг час непевності, який відчувається скрізь. Як не піддаватися страхам і зберігати здоровий погляд на все?
Коли подивитися на час, яку він має певність? Ми знаємо час минулий, час теперішній і час майбутній. Ми навіть бачимо у часі біг і постійний рух. Він не зупиняється. Навіть у нашій природі, у цьому світі ми можемо побачити, що нічого немає постійного, воно все змінюється. Сама природа на зиму завмирає, а на весну вона пробуджується, і починає все цвісти, опісля родяться плоди, потім настають жнива. Хіба є стабільність у перемінах тих стихій, які Господь сотворив. На землі ми можемо побачити, що людина також міняється. Найперше фізіологічно: з маленької дитини вона виростає у дорослу особу. Приходить час, коли в неї починається процес старіння. У книзі Еклезіаста, главі III можна знайти такі рядки: «Усьому час-пора, і на все слушна хвилина під небом: час народитись і час померти, час садити і час посаджене виривати. Час убивати й час лікувати, час руйнувати і час будувати. Час плакати і час сміятись, час сумувати і час танцювати. Час розкидати каміння і час його збирати, час обіймати і час обіймів уникати. Час шукати і час губити, час зберігати і час розкидати. Час роздирати і час зшивати, час мовчати і час говорити. Час любити і час ненавидіти, час на війну і час на мир». Знаєте, цікавою є характеристика часу у Святому Писанні. На все є свій час, своя пора. І ми бачимо, що завжди у суспільстві щось змінювалось.
Серед тієї постійної зміни людина очікує якоїсь певності, стабільності. Щоб ця стабільність завжди їй давала силу, якусь гарантію. Але постає питання: якої стабільності людина шукає, і що вона хоче знайти? Глибокими є рядки у слові Василія Великого, а саме святий пояснює, що означає прислухатися до себе: «Отже, прислухайся до себе, тобто прислухайся не до того, що твоє, що навкруги тебе, а лише до себе самого». Він цікаво розділює: твоє і те, що навкруги тебе, а є ще щось таке, де є ти сам по собі – «оскільки одне – ми самі, інше – те, що нам належить, і зовсім інше – те, що нас оточує». Ось він далі говорить: «Душа і розум – от чим ми є, оскільки створені за образом Творця».
Що для людини є найважливішим? Те, що людина пізнала: хто вона є, де вона бере свій початок. Тоді вона починає усвідомлювати і відкривати для себе правду. Якщо людина є образом і подобою Божою, то Василій Великий каже, що сутність людини – то є душа і розум. Ми можемо побачити наші почуття. Ми маємо тіло, а тіло має почуття, які мають п’ять чуттів. Ми тими почуттями постійно спілкуємося з видимим матеріальним світом, ми його пізнаємо. Ми отримуємо від нього враження, ми смакуємо його, відчуваємо холод чи тепло. Ті чуття містяться у тілі.
Василій Великий говорить: «Тіло і чуття, які завдяки Йому отримуємо, – це те, що нам належить. Майно, ремесла та інші життєві зручності – це те, що нас оточує». Людина найбільше для чого трудиться? Для зручностей. Вона ж так багато трудиться для того, щоб смачно поїсти, щоб мати будинок, де зручно примоститися. Для того, щоб їй було зручно жити, людина для цього дуже багато трудиться. І тепер треба поставити питання: що людина шукає? Що вона вважає правдивим благом для себе? В житті, коли людина може помилятися, вона може вважати за благо те, що не є благом, а на те, що є правдивим благом, вона може не звертати увагу. В теперішній час подивімся, як людина приділяє увагу для своєї душі. Душа – це те, чим людина є. Вона не дуже так над цим замислюється, над своєю душею. Але вона радше замислюється над чуттями своїми. І тому, якщо людина має такий хибний погляд, і вона в цьому хибному погляді живе, і вважає його за правдивий погляд, тоді вона підпадає під постійну переміну. Вона буде завше хитатися. У неї не буде постійності, на що вона б могла опертися. Земні достатки не є надійною опорою, особливо у часі пандемії людина не може опертися на них. Багато людей, які насправді були здорові, кремезні, захворіли на ковід, і через певний час відійшли до вічності. А на перший погляд людина була такою міцною. Навіть здоров’я не є гарантією.
Людина має ті самі бажання, що мала колись. Адже у неї почуття не змінилися. Тому все залежить від того, що людина вважає для себе благом. Її стабільність є тоді, коли вона шукає свого Творця. Людина навіть підсвідомо шукає Бога. Головне, щоб вона хотіла Його шукати.
Розмовляла Христина Нищей
Спеціально для пресслужби Курії Львівської Архиєпархії
