«У кожній непростій ситуації є моменти, в яких я бачу, що Бог робить щось важливе через мене, або бачу дію Бога в інших людях», каже отець Віталій Байда. Під час нашої розмови відзначаю для себе скромність о. Віталія – одну з тих рис характеру, про яку згодом постійно згадуватимуть його близькі та рідні люди.
Цей текст – про виклики у житті молодого військового капелана, отця Віталія Байди. Про те, що єдиним можливим рішенням для нього є бути самим собою як людина і вірним своєму служінню як капелан.
Виклик розпізнати покликання
Віталій Байда виростав у великій родині. Такій, де спільно живуть з бабусею і дідусем, а в неділю всі разом ходять до церкви. Тато – сантехнік, інженер систем опалення. Мама – кравчиня і за сумісництвом викладачка в училищі. Віталій ріс спокійною, доброю дитиною. Хлопцем, який поступово, неспішно відкриватиме для себе світ.
Віталій пригадує, як у дитинстві захоплювався пригодницькими світами в історіях Джоан Роулінг:
«Любов до читання у мене зародилася від історії про Гаррі Поттера. Пам’ятаю, як у дворі бавилися у квідич. Зробили з каміння кільця, а замість снича був м’ячик-стрибунець».
Зі всіх іграшок, які були в хлопця, найбільше любив лего. Пригадує, що радість, яку отримував від конструювання, була абсолютно щирою і непідробною. Серед найцікавішого, що з’являлося з різнокольорових деталей лего у кімнаті хлопчака, – церква.
У духовному вихованні найбільший вплив на хлопця мала бабуся. Отець Віталій повертається думками в той час:
«Бабуся хотіла, щоб я прислуговував у храмі. Я довго не погоджувався, але потім таки пішов. У Вівтарній дружині мені спочатку доводилося складно, бо я був спокійний, закритий, носив довге волосся, мав сережку у вусі, й дехто з того сміявся. Я не хотів через те ходити туди, навіть думав перейти в інший храм. Але в особистому спілкуванні з Богом черпав ресурс і знаходив відповіді на складні запитання. Так зрозумів, що Церква не завжди дорівнює Бог. Церква – це також люди, які можуть помилятися».
Після шостого класу Віталій захотів навчатись у гімназії Шептицьких. Бажання з’явилося ніби нізвідки і було настільки великим, що в розмовах з батьками хлопець рішуче наполягав, щоб його туди перевели. Тоді він ще не міг знати, що це рішення змінить його життя.
«Саме там я познайомився із салезіянами. Зокрема – з отцем Петром Майбою, який у майбутньому повпливав на моє покликання. Гімназійні роки я згадую з радістю і приємністю. Це були справжні стосунки із живим Богом».
Отець Петро Майба пригадує про той період так:
«Я тоді був директором гімназії Шептицьких. Майже кожного з учнів знав особисто, старався для кожного знайти час. Віталій мені запам’ятався скромним хлопчиною, який добре вчився і завжди мав гарне ставлення до своїх товаришів. Одного разу я зауважив, що, попри свою скромність, Віталій має великий авторитет у хлопців, які на відміну від нього були амбітними лідерами. Мене в ньому завжди вражала його виваженість, відповідальність, старанність і доброта. Це ті риси, які роблять людину гідною поваги і захоплення. На мою думку, такі люди, як Віталій, – велика рідкість».
Салезіяни справили на хлопця настільки сильне враження, що й сам задумався, чи не стати ченцем. Однак вагався щодо такого важливого кроку. Згодом зрозумів причину – глибоко в серці хлопцю хотілося стосунків і власної сім’ї. Були й думки про священництво, але й тут відчував невпевненість. Зате батьки підтримували такий вибір сина:
«Батьки жодним чином не наполягали на тому, щоб я ставав священником, але я внутрішньо відчував, що це була їхня мрія, бо коли роздумував над іншими професіями, вони трішки засмучувались. Були й розмови про монаше життя, але батьки просили не поспішати з таким серйозним рішенням. Сьогодні я вдячний їм за це. Не думаю, що дитина шкільного віку розуміє всю відповідальність за такий фундаментальний вибір».
Отож Віталій прислухався до батьків і після завершення гімназії вступив у семінарію. Вдумливість, як риса характеру, має не тільки переваги. Одним із її недоліків може бути дещо більша потреба в часі для ухвалення рішень або ж сумнів у правильності вибору. Якщо вдумливість поєднується із сумлінністю, як у о. Віталія, – це проявляється у надмірному почутті відповідальності за вибір, який треба зробити. Тож у семінарії хлопець мав 7 років для того, щоб краще збагнути своє покликання.
«Буду відвертим: навіть до моменту дияконських свячень, а потім священничих, я постійно сумнівався щодо свого вибору. Навіть зараз інколи сумніваюсь».
Виклик стати священником
Часи спільного навчання у семінарії пригадує однокурсник Віталія – Олексій. За його словами, той був завжди людиною, яка всім допомагає. Семінарист Байда швидше завершував свої завдання і брався допомагати іншим. Це забирало в нього багато часу й ресурсу, але він ніколи не відмовляв. Олексій також виділяє в характері Віталія таку рису, як скромність. На його думку, це риса, яка дуже личить капелану. Бо налаштовує на сприйняття і діалог, а не на агресію і відторгнення. Олексій пригадує історію зі семінарійних часів:
«У студентські роки о. Віталій захоплювався спортом. Завжди зранку бігав, а потім займався на перекладині. Одного разу до нього підбігла зграя бродячих псів. Вони його обнюхували, а потім один вкусив за ногу. Реакція Віталія була несподіваною: йому стало шкода собаку. Він навіть не думав про те, щоби вдарити тварину. Витерпів свій біль і не зробив боляче тварині, яка його вкусила. Це свідчить про його внутрішню доброту і вміння приймати інших».
Під час студій молодий семінарист схилявся до того, що якщо й стане священником, то не буде одружуватися. При тім не обмежував власну свободу – допускав думку, що якщо зустріне свою людину й відчує, що вона подарована йому Богом, то не пручатиметься. Віталій усміхається, розповідаючи, що було далі:
«З Тетяною ми бачились на парафії Різдва Пресвятої Богородиці на Сихові. Ми були серед молоді, яка організовувала дитячі парафіяльні табори, тому часто там зустрічались. Вона мені дуже подобалась, але я ніколи не припускав, що ми колись будемо разом. Вона здавалася мені недосяжною. Котрогось року ми разом були в літному таборі. Там багато спілкувалися, а після завершення стали друзями. Ділилися переживаннями, підтримували одне одного. І от, одного разу на Різдво я сказав їй, що вона мені подобається. Дуже хвилювався, чи Тетяна сприйняла мої слова серйозно, шукав її, аби запевнити у щирості сказаного. Вона тоді витримала паузу і… таки погодилась зі мною зустрічатися!».
Через кілька років вони побралися. Сьогодні у Віталія з Тетяною вже є чотирирічна донечка і дворічний син. Тетяна розповідає про свого обранця:
«Відповідальний. Я б сказала, навіть надміру. Буває, що він від того страждає, бо така сумлінність у певних, не дуже важливих справах, викликає необґрунтоване відчуття провини й тривоги. Ще він дуже емпатійний, приємний в комунікації і завжди привітний до інших. Але також – скромний інтроверт».
Священниче служіння отця Віталія почалося у Винниках. Молодий, щиросердний священник є улюбленцем багатьох парафіян. Отець Ростислав Пендюк, настоятель храму Різдва Івана Хрестителя, розповідає:
«Якось на церковному подвір’ї зібралася спільнота «Апостольства молитви». Я сів біля них поспілкуватися. І от ми собі щось говоримо, аж тут йде отець Віталій. І я чую, як люди між собою говорять: «О, наш любимчик йде!». Він відкритий до людей, уважний, дається любити».
Отець Ростислав каже, що під час служіння на парафії побачив, що за зовнішнім спокоєм і скромністю отця Віталія криється його багате, наповнене внутрішнє життя. А відкритість і уважність особливо стали в нагоді молодому священнику.
Після повномасштабного вторгнення росії в Україну отець Віталій втратив спокій. Крім цілком природного страху за сім’ю, болю через жорстокі злочини ворога, він переживав ще й постійні сум’яття. Ділиться:
«Мені було сумно і важко – інші чоловіки пішли у військо, а я ні. Ці думки мене весь час переслідували. Незважаючи на те, що я на парафії намагався робити все, що міг для допомоги військовим та їхнім сім’ям. Тоді ми вже мали маленьку донечку, дружина була вагітна сином. І це стримувало від емоційних та кардинальних дій».
Однак роздуми щодо капеланства не полишали священника. І якогось вечора у чаті, де Віталій з однокурсниками ділилися актуальними новинами, він побачив оголошення про потребу в капеланах. Це стало зерном, посадженим у вже удобрений ґрунт. Наступні оголошення про пошук капеланів, які трапилися через якийсь час, стали вже водою, якою полили те зерно. Тож плоди не забарилися.
«Я таки наважився. Перед тим поговорив зі своїм парохом, бо не хотів робити це без його відома. Він був сумний, але прийняв мій вибір. Сказав, що це важливо і що цінує моє рішення. Я дотепер відчуваю його підтримку».
Виклик бути капеланом
Тетяна, дружина отця Віталія, підтримала рішення чоловіка не одразу. Боялася, що це вплине на сім’ю. Однак зізнається, що за рік Віталієвого служіння багато переосмислила. Навчилася зосереджувати увагу на позитивних моментах у військовому капеланстві. Каже:
«Я завжди вважала і вважаю, що це правильний і гідний вчинок. Знаючи свого чоловіка, як йому важливо бути чесним із собою, справедливим, я розумію, що по-іншому він не зміг би вчинити».
«Якогось особливого переходу від парафіяльного служіння до капеланства немає», – каже отець Віталій. І додає, що служіння людям всюди однакове. Водночас це два різні світи. Наприклад, якщо на парафії є черги до сповіді, то коли сповідатися приходить військовий – в капелана цілий день відчуття піднесення і радості. З’являються, звичайно, й нові обмеження, правила, обов’язки. Як і виклики. Один із них – капелана сприймають не всі військовослужбовці. Отець Байда пояснює:
«На парафію до тебе приходять люди, які знають, чому вони прийшли. А от з військовими доводиться будувати все спочатку, наново відкривати Бога для людей. І зрозуміло, що часом бувають різкі ситуації, в яких проявляється неприйняття. Таке трапляється через недостатнє знання про Бога або особисті розчарування чи зранення. У цих випадках капелана сприймають як особу, яка не надає реальної допомоги, а просто розповідає казки».
Отець Віталій каже, що найперше в таких кризових комунікаціях старається зрозуміти людину. Без осуду чи намагання з’ясувати, чому вона так діє. Натомість прагне прийняти з усім її досвідом. Часом, коли особливо важко, телефонує до своїх друзів-капеланів, які завжди готові прийти на допомогу.
Зі самого початку у відносинах із військовими капелан Віталій Байда поводився інтуїтивно. Робив звичні речі: вітався, запитував, як справи, просто спілкувався на різні теми. Таким чином ламав стереотипи про священника й Церкву як щось складне і незрозуміле. Інтуїція отця Віталія не підвела. Сьогодні, через рік свого капеланства, каже, що відчуває відкритість, довіру й прийняття.
Один із військовослужбовців частини, в якій отець Віталій служить капеланом, є солдат Микола Дзьоник. Каже, що спостерігає в отця чітко виражене бажання щось робити для людей і для Бога. Розповідає про вайбер-групу, яку створив отець для інформування про Літургію. Крім щоденної молитви священник майже щотижня проводить зустрічі з військовослужбовцями, на яких вони спільно обговорюють цікаві та актуальні теми. Микола ділиться:
«Коли людей на Літургії мало, відчувається смуток отця, бо він справді старається. Справжній капелан, на мою думку, відкритий до людей, готовий ділитися своїм часом, вміє вислухати – усе це про отця Віталія. Цінуємо його вміння бути щирим, не вивищуватись. Коли він чогось не знає, то про це щиро говорить, а водночас – шукає відповіді на ті питання, щоб пояснити і відповісти наступного разу».
Отець Віталій пригадує день, коли прийшов у військову частину. Мав тоді познайомитися з командуванням. І першим був заступник командира з роботи з особовим складом. Чоловік тоді сказав йому: «Отче, можливо, це буде помилка всього вашого життя…».
«Мені ці слова часом згадуються і відгукуються так по-людськи, бо направду є багато різних незручних моментів, викликів, які непросто долати».
Виклик пережити досвід передової
«На Сході я мав добрий приклад налагодження комунікації. Якось мене привели до одного із будинків. Там на подвір’ї був військовий, який запитав мого супутника, хто я. Той йому відповів, що капелан. Тоді той військовий просто вказав пальцем на вихід, дав зрозуміти, що не хоче мене тут бачити. Я одразу ж вийшов за хвіртку. Але він також вийшов за мною. Ми сіли на траву й почали говорити. Він розповів про свою сім’ю. Про маму, яка є побожною жінкою, і про молитву, яка йому не допомагає під час ворожих прильотів. Я розумів, що в той момент не можу заглиблюватись у богослов’я, тому говорив про те, що молитва теж потребує часу і що мої молитви, як і його, не спрацьовують одразу».
Отець Віталій каже, що до того, як став капеланом, не надто глибоко розумів суть гасла «Бути поруч». Вже коли вперше поїхав на Схід, поспілкувався з військовими, побачив реалії, в яких вони перебувають – тоді все й стало на свої місця. Бо все, що там можеш – це бути поруч, слухати і чути їх.
Перше відчуття передової лінії на війні – це страх. Отець Віталій пригадує, як під’їжджали до Покровська. То був липень 2024 року. Тоді він думав, що в місті немає жодних ознак життя. Але побачив на вулицях людей. Працювали крамниці, Нова пошта, дорослі поспішали у справах, а діти бігали, гралися. Це додавало спокою. Вже потім, коли військовий з його частини відвозив капелана назад, у дорозі отець Віталій розглядав місто й тоді помітив зруйновані будівлі, дороги і мости. Каже:
«Практично всі, кого я зустрів на Сході, – це люди з великої літери. Вони жертвують своїм життям заради нас. Навіть якщо враховувати той факт, що не всі вважають себе християнами, вони все одно роблять те, що заповів Христос».
Після повернення зі Сходу о. Віталію довелося певний час адаптовуватися до Львова. Було важко розуміти й приймати те, що одні люди переживають пекло, а інші живуть безтурботно. Каже, що не очікував відповіді на онтологічні запитання. Просто роздумував про те, чим може бути корисним, яким буде його внесок.
Запитую про ресурси отця – що йому допомагає відновлюватися.
«З останнього – це серія книг «Гра престолів». Раджу звернути особливу увагу на внутрішні монологи головних героїв. Там гарно розкривається бачення світу, те, який він складний. Особливо в часі різних потрясінь, зокрема війни. Ти розумієш, що кожна людина має свої мотиви, що не можна ділити життя лише на чорне і біле. Дуже часто добра людина може помилятися і несвідомо робити зло іншій людині. Або ж навпаки, може робити добро, але з поганими мотивами, які є свідченням зла. Це все співзвучне принципам морального богослов’я і дає можливість глибше розуміти ті чи інші життєві ситуації».
Життєвий досвід капелана Віталія Байди засвідчує, наскільки важливо приймати з гідністю виклики, які ставить перед нами життя і смерть. І наскільки цінно бути чесним самим із собою перед цими викликами. Не ховатися від дійсності. Мати відвагу, попри все, бути справжнім.
У дитинстві він старанно припасовував один до одного елементи лего, будуючи храм посеред кімнати. Сьогодні він так само терпеливо вибудовує комунікацію з військовими, будуючи Церкву у війську.
Авторка проєкту: Юлія Лапанюк
Світлини: Назарій Підгребельний
