Знайомтеся – це Михайло Бонис. Михайло до початку великої війни працював у нашому Центрі Шептицького, у підрозділі, який займався культурними проєктами та в Деканат студентського життя. Випускник Філософсько-богословський факультет УКУ і UCU Business School. Батько двох дітей.
З початком великої війни воював у 125-й бригаді Територіальної оборони у складі роти контрдиверсійної боротьби.
Пройшов багато гарячих точок війни, брав участь у обороні Бахмута, вже понад рік з побратимами працює саме на бахмутському напрямку. Займається аеророзвідкою, керівник підрозділу, який практично весь час перебуває на нулі. Туди зазвичай не доїжджають капелани чи психологи.
У відпустці Михайло буває вкрай рідко. Нещодавно випала нагода на тиждень приїхати до Львова і завітати до нас.
Більшість нашої розмови не для запису, але кількома тезами Михайло дозволив поділитися:
На передовій бракує військових капеланів та психологів. Як військові мають почути про Бога, почути Добру новину? Як на мене, найкращу відповідь тут дав свого часу владика Юліан Вороновський – це проповідь поставою. Церква має свідчити, бути з людьми, бути там, де є потреба. Військові потребую Слова Божого. Мої побратими приходять до мене з філософськими питаннями про життя, але в результаті ми приходимо до розмови про Бога, про вічне. Коли людина постійно перебуває під загрозою смерті, вона живе сьогоднішнім днем. Тому завдання Церкви – давати надію.
Смерть побратимів на війні – це найважче. Учора ви сміялися разом, мріяли, планували. А нині треба зібрати його речі і надіслати рідним. Богословська освіта допомагає мені, коли говоримо про це у підрозділі. Смерть – не кінець. Ми ще зустрінемося.
У моєму підрозділі ми маємо певні ритуали, аби тримати себе у формі, як фізичній, так і духовній – усі займаються щодня спортом, це добре дисциплінує. Багато читаємо. Присутність духівника та психолога, які хоча б раз на тиждень могли поговорити з нами, дуже потрібна. Зараз ці функції зазвичай виконує командир.
Якщо я залишуся цілим і повернуся до цивільного життя, то не знаю, чи зможу реалізувати себе. Деякі з моїх побратимів демобілізувалися, і вони загублені, не впевнені в собі, не знають, що робити, мають панічні атаки, не бачать можливостей для самореалізації. На війні все чорно-біле, у цивільному житті ти маєш вчитися всього заново. Як суспільство зараз допомагає ветеранам? Єдине, що робить різницю, та робитиме згодом – це культура, віра та освіта. Тому ми б мали зараз дуже активно працювати та розвивати ці, бо за цим – глобальна перемога. І тут мав би своє слово сказати Український католицький університет, місія якого виховувати провідників суспільства, професіоналів, для служіння в Україні та за її межами – в ім’я слави Божої, спільного блага й людської гідності.
Дякуємо Михайлові за службу та захист. Хай Бог оберігає усіх наших воїнів
P.S. Завдяки нашій нещодавній з Уляною Креховець Виставка Уляни Креховець «Війна. Начерки. Сакральність Щоденності» нам вдалося підтримати побратимів Михайла
Впродовж виставки, завдяки вашим благодійним внескам, було зібрано 18 000 грн. Ці кошти Ulyana Krekhovets вже передала нашим захисникам.
Якщо ви також хоче долучитися безпосередньо до підтримки нашого Михайла – залишаємо посилання на банку
Дякуємо за текст та фото: Український католицький університет UCuniversity та Уляні Креховець.
