Історія нашої перемоги щоденно пишеться в холодних окопах та військових частинах, у госпіталях та волонтерських штабах, у великих соборах та маленьких капличках. Її пишемо ми з вами – одинокими реченнями чи цілими абзацами. Але є люди, які своїм служінням склали для неї великі томи, бо вміють завжди бути поруч, бо не бояться йти туди, де біль і страх.
Наша перша історія із циклу «Місія – бути поруч: історії військових капеланів» про військового капелана – священника, друга, брата, настоятеля Гарнізонного храму, керівника Центру військового капеланства Львівської Архиєпархії – о. Тараса Михальчука. Уже 20-ть років він крокує поруч з українським військом, а сьогодні розповість нам про те, як бути настоятелем військового храму у часі повномасштабної війни, що зробить насамперед після перемоги та які уроки вже сьогодні маємо для себе винести– Отче, поділіться, як це бути настоятелем Гарнізонного храму у період повномасштабної війни. Відчуваєте велику відповідальність чи, перш за все, можливість творити великі справи?
– Насправді, це двоякі відчуття, але я знаю, що так провадить Господь і немає нічого випадкового. Бути настоятелем – це велика відповідальність і серйозний виклик. Бо посеред усього, що ми, як капелани, сьогодні бачимо, також мусимо залишитися морально стійкими, цілісними, бути підтримкою для парафіян. До прикладу, на наших проповідях хочемо, щоб завжди лунали слова віри і надії, а не відчаю чи страху. Важливий фактор, який допомагає нам у цьому, і мені зокрема – підтримка наших воїнів. Завдяки їй можемо бачити ситуацію більш реально, не впадати у паніку і в такий спосіб підтримувати інших. Спілкування з ними ізольовує від певних надуманих страхів, бо найчастіше люди бояться того, що самі собі придумали. А наша реальність у тому, що українське військо міцне і воно мужньо дає відсіч ворогу. Тому спілкування з ними породжує такий внутрішній стержень, який допомагає ніколи не сумніватися у нашій перемозі.
– Розкажіть про ваше 24 лютого. Яким воно було?
Цей день я напевно буду пам’ятати все життя, бо в пам’яті він закарбувався дуже чітко. Усе почалося з того, що посеред ночі мені подзвонив військовослужбовець з Києва і попросив прийняти кілька їхніх сімей. Я спитав, чому все так раптово, на що мені відповіли: «Подивіться новини і все зрозумієте». Цікаво, що на 25 лютого у мене був квиток на літак, адже вирушав у відрядження до США. Але вже тиждень перед тим я мав таку внутрішню тривогу, відчував, що не варто нікуди летіти. Навіть говорив нашим капеланам, що нікуди не полечу, бо відбувається щось недобре. Власне так і сталося.
24 лютого ми вже отримували прохання від військових. Нас попросили про великий автомобіль чи бус для перевезення особового складу на кордон. Автомобіль вдалося знайти упродовж години і я особисто поїхав, щоб його передати. Найбільше, за що тоді переживав, аби не було паніки, бо черги на заправках, в магазинах натякали на те, що люди у неї впадають. Проте через кілька днів картина стала ясніша, ми розуміли, що справи не такі погані, як би хотів наш ворог. Ще наголошу на тому, що у перший день ми прийняли чітке рішення нічого не змінювати у розпорядку храму – молитва мала тривати як і раніше, про зменшення Літургій не йшлося. Допомога війську, молитва, підтримка, спілкування з воїнами – так ми прожили ці перші дні і по факту так триває досі. Єдине, що змінилося – це кількість телефонних дзвінків. Якщо у перші 2 місяці мені в середньому дзвонили 150 разів у день, то зараз цифра стала трохи меншою.
– Напевно, вам доводилось чути сотні, якщо не тисячі історій наших військовослужбовців. А яка з них торкнула вас найбільше, була найемоційнішою?
– Напевно, найбільш емоційний, але водночас дуже потрібен особисто мені момент, стався на Великдень. Як настоятель храму, тоді я прийняв не зовсім стандартне рішення. Знаючи, що нічне Богослужіння у нас користується особливою популярністю і тоді приходить найбільше парафіян, я розумів, що мені не вистачить жодних слів, аби заспокоїти людей, донести до їхніх душ це світло Христового Воскресіння. Зрештою, я сам відчував що моїх людських сил для цього недостатньо. Тому за кілька днів до свята звернувся до трьох своїх друзів-офіцерів, які були на фронті й активно виконували бойові задачі. Описав їм ситуацію та попросив підготувати Пасхальне звернення до парафіян Гарнізонного храму. Вони погодились і під час Великодньої Літургії я це зачитав.
Скажу відверто, що кожне їхнє слово було сповнене надії, віри, підтримки – це було так щиро, що навіть чоловіки у храмі не стримували сліз. Це було щось неймовірне – у великому соборі пасхальна проповідь була проповіддю не священника, а наших захисників. Такий вчинок був для мене чимось нестандартним, але водночас дуже потрібним. Досі ми зберігаємо у храмі ці слова і думаю, що колись хтось із нас напише книгу, в яку це обов’язково має увійти. Адже ця історія – лакмусовий папірець, який показав, наскільки українці величні, наскільки сильні і як, незважаючи на пекло війни, залишаються людьми, в чиїх серцях любов і доброта.
– Як змінилися запити військових за ці 7 місяців?
– Насамперед, цих запитів тепер значно, відповідно різноманітних прохань, викликів, потреб також побільшало. По-друге, у всі попередні роки на війні не було так багато моїх друзів, рідних, до прикладу, сьогодні на фронті мій молодший брат, чимало наших друзів у полоні, дехто зниклий безвісті – все це малює картину дуже важкої, справді масштабної війни.
Поза тим ми чітко бачимо успіхи нашого війська і це нас дуже тішить. А особисто для мене, мабуть, найважливіше, що мої друзів, багато з яких офіцери, і вони працюють на важливих посадах, виконують відповідальні обов’язки – живі. Це мене дуже підтримує упродовж всіх місяців. Також наших захисників ми завжди запевняємо у молитві, стараємось бути для них підтримкою у багатьох питаннях, допомагаємо від дрібних речей до справді дуже дороговартісних. Впевнений, навіть якщо десять захисників відчувають, що не самі у цій війні – це буде великою лептою, яку ми внесли.
– Коли закінчиться війна, що хочете зробити насамперед? А також, які уроки, як нація, ми повинні для себе винести?
– Особисто мені насамперед хотілося б зустрітися з тими, з ким зараз не можу, побачити усіх своїх друзів-військовослужбовців. Багато з них сьогодні далеко і не до кожного є можливість потрапити, навіть якщо вирушаємо у зону бойових дій. Це важлива мрія, бо дружба, яка зародилася між нами – братська і я її дуже ціную.
А для України я вже сьогодні бачу потребу у нових підходах до освіти. Маємо виховувати патріотів, формуватися, як освічена, культурна нація, тому дуже хочу, щоб ми звернули особливу увагу на майбутнє покоління, щоб наші діти почували себе потрібними країні і могли взяти за неї відповідальність. Також мрію, щоб молодь не хотіла виїжджати закордон, бо попереду чекає багато роботи. Але знову ж таки, цінності, які виплекала ще Революція Гідності, які намагався донести Майдан – справжній, відданість, справедливість – після перемоги ми не маємо цього загубити, а навпаки – реалізувати в найкоротшому часі, не розтягувати на роки. І, звісно, хочеться, щоб всі ми зростали інтелігентними, моральними, духовними, освіченими, поставили головний акцент на вихованні майбутнього покоління. А під особливу опіку взяли дітей, наших загиблих героїв.
– Що у капеланстві для вас найважче?
Я розумію, що війна – це щось страшне і неприродне, але усвідомлюю, що у ній ми гартуємося, здобуваємо силу, якою зрештою виженемо ворога. Бо, інколи, мені здавалося, що чимало українців жили дуже інертно, надміру розслабилися, думали, що війна, або АТО/ООС, як ми це називали – щось дуже ситуативне, локальне. Насправді, ворог завжди зазіхав на Україну, нашу історію, культуру, пам’ять про предків, просто тепер ми побачили його в обличчя.
Найважче для мене – це почути звістку про загибель когось із моїх друзів. А як капелан, який присутній на дуже багатьох похованнях, емоційно найважче – бачити сльози дітей, їхнє прощання з батьками. Треба мати велику віру, щоб підійти до цієї дитинки, обійняти її і сказати, що твій тато – Герой. Для священника, який вже має немалий досвід служіння – це досі виклик. Але, поза тим, час показує, що Бог завжди дає сили і Він ніколи не залишає ні ці родини, ні цих дітей.
– Що дає вам сили, після всього побаченого, не занепадати духом?
– Дар віри, яку Господь дає християнину, дозволяє жити «життя тепер». А життя тепер – це бачити красу, навіть посеред війни, помічати цінне, відчувати дружбу, любов, моменти, які, незважаючи на ні що, говорять нам про велич людини. Коли твої друзі-військові, навіть у тому пеклі, де зараз перебувають, зберегли в собі віру, живуть із Богом, вміють дякувати, радіти життю, знаходять час для молитви – ти розумієш, що це Бог дозволяє тобі бачити велич і красу людей, навіть, коли здається, що це неможливо. Воїн-десантник, який сказав мені, що на війні знайшов Бога – свого найкращого друга – і якби не Він, то сьогодні б зі мною не говорив, бо в житті було стільки небезпечних ситуацій. Ці історії неймовірні і всі вони про віру.
– У чому наша перемога?
– Я вважаю, що ми уже перемогли, питання в тому, коли остаточно виженемо окупанта з нашої землі. А перемогли ми своєю волею, внутрішнім бажанням перемогти. «Воля або смерть» – це гасло нас характеризує, ми бачимо його у наших захисниках. А також – віра, надія і любов – чесноти, які дуже їм притаманні. Бо вони справді вірять, навіть в окопах мають маленькі храми, вони щиро надіються на Бога і вони люблять свою країну, свої сім’ї, своїх людей. Це мотивує їх боротися мужньо і безстрашно, навіть віддаючи за це свої життя. А якщо в людей така мотивація, то цю країну ніхто не зможе перемогти.
Сьогодні історія нашої перемоги пишеться сльозами дітей і болем матерів, хвилинами прощань та радістю зустрічей. Наші захисники пишуть її своєю кров’ю, ти ж пишеш її на своєму місці: сплетеною сіткою, теплими обіймами, щирим «Господи помилуй». Не зупиняйся, бо невдовзі всі вони повернуться додому, бо ось-ось вони запитають: «А що в цій історії написано тобою?»
Наступна історія – інтерв’ю з капеланом Національної академії сухопутних військ, синкелом у справах капеланства ЛА о. Андрієм Хомишиним буде опублікована на ресурсах Львівської Архиєпархії 26.10. 2022 р. Б. о 10:00.
Розмовляла Наталя Бельзецька
