Львівська духовна семінарія Святого Духа розпочала новий етап свого життя з новим ректором.
Ним став отець Михайло Плоцідем – священник, який формувався у Львові та Інсбруку, але передусім у тихій школі віри і молитви та щоденній довірі до Бога.
Отець Михайло переконаний: священство починається не з великих слів, а з тихої щоденної вірності Богові і людям, а формація священника – не з програм і дисциплін, а з формування серця.
У нашій розмові – про народження покликання, про людей, які формують священника, досвід міжнародної Церкви і про те, якою має бути семінарія сьогодні, у час війни, травм і великої втоми суспільства.
Людина і покликання
Отче, з яким внутрішнім відчуттям Ви приймаєте служіння ректора?
У моєму серці зараз переплітаються різні почуття. Є радість, є внутрішній трепет і, понад усе, глибокі відчуття вдячності та відповідальності.
Радість – бо відчуваю близькість Бога. Для мене це не просто нове призначення, а можливість бути поруч із братами-семінаристами на їхньому шляху покликання: слухати, підтримувати, разом відкривати Божу присутність і духовно зростати.
Є і трепет, бо добре розумію, що це служіння вимагає великої посвяти, внутрішньої зрілості та чуйності. Усвідомлюю також ту довіру, яку покладає на мене Бог і Церква через владику.
Найбільше відчуваю відповідальність – не як тягар, а як внутрішню потребу бути уважним, чесним і зібраним. З досвіду переконався, що справжнє служіння полягає не в нагляді, а в правдивому супроводі; не лише в слові, а передусім в особистому прикладі.
«Справжнє служіння полягає не в нагляді, а в правдивому супроводі»
Тому це служіння пробуджує в мені також глибоку вдячність. Усвідомлюю, що Бог довіряє мені навіть попри мою людську неміч і кличе бути відповідальним, вірним та відкритим на Його дію.
Особистий шлях
Коли Вам стало зрозуміло, що священство – це не просто думка, а Ваш життєвий шлях?
Вперше я відчув покликання ще тоді, коли спостерігав за своєю бабусею. Її тиха, постійна молитва, жертовність і глибока довіра до Бога непомітно формували моє серце. Я прокидався під її молитву і засинав під неї.
Звичайно, тоді я ще не міг назвати це покликанням, але вже відчував, що Бог у цій тиші дуже близько. У простоті щоденної вірності народжувалося моє перше розуміння покликання.
Мій шлях до священства був водночас і впевненим, і сповненим вагань. Впевненість приходила з глибокого відчуття Божого поклику, який не слабшав з роками. А вагання народжувалися з людської немочі: чи вистачить сил, чи зможу бути вірним до кінця.
З часом я відчув, що цей поклик глибший за всі страхи. І вже йшлося не про вибір, а про вірність і довіру Богові, який веде.
Люди, які формують
Великий вплив на моє життя мав отець Миколай Пристай. Коли я вступив до семінарії, він був директором семінарійної бібліотеки, і вже з першого курсу я почав допомагати йому.
Я бачив його спокій, його тишу і водночас глибоку внутрішню силу. З часом це переросло у щире наставництво.
Отець належав до покоління, яке формувалося в особливий час: навчався у Генеральній семінарії, служив у період ректорства Патріарха-Ісповідника віри Йосифа Сліпого, пережив роки заслання в Сибіру. Усе це не зламало його – навпаки, загартувало і зробило свідком внутрішньої свободи та непохитної віри.
Сім років нашого спілкування стали для мене справжньою школою життя. Його дотепний гумор, простота, поради і приклад дали основу, якої не навчишся з книжок.
Досвід Інсбруку
За який досвід Ви вдячні Інсбруку – місту, яке вже дало Львівській семінарії кількох ректорів?
Навчання у міжнародному колегіумі Канізіанум в Інсбруку стало для мене важливим етапом формування. Майже п’ять років я жив і навчався разом із близько п’ятдесятьма священниками з різних країн.
Там я відчув справжню дружбу, підтримку і міжнародну солідарність. Ми разом молилися, навчалися, ділилися досвідом служіння, і це братерство стало для мене великою опорою.
Особливий вплив мав мій духівник – отець-єзуїт Михаїл Меснер. Через нього я знову відчув, що Бог дбає про моє покликання і посилає людей, які допомагають ставати тим, ким Він хоче мене бачити.
Чи відчуваю я себе продовжувачем певної традиції ректорів, які навчалися в Інсбруку? Так. Але також усвідомлюю, що кожне покоління приносить свій досвід і свою особисту відповідь на Божий поклик. Моє завдання – продовжувати цю традицію, залишаючись вірним її цінностям, і водночас приносити свій погляд і свій досвід, який Бог дав мені через міжнародне братерство, наставників та мій власний шлях.
Інсбрук дав мені широту бачення Церкви – глобальної, багатогранної, але єдиної у своєму покликанні. Там я особливо зрозумів, що формація – це не лише здобування знань, а передусім формування серця. Навчання супроводу, відповідальності за інших, уміння слухати, бути поруч і підтримувати у внутрішній боротьбі стало для мене основою, яка тихо і глибоко готувала до служіння ректора.
Що з досвіду Інсбруку Ви б хотіли «перекласти» мовою Львівської семінарії?
Найперше – це дух справжнього братерства і взаємної підтримки. Щоб кожен брат-семінарист відчував, що він не сам у своєму покликанні, що його життя і навчання відбуваються в спільноті, де можна бути відкритим, довіряти іншим і водночас навчатися відповідальності.
По-друге – поєднання глибокої інтелектуальної формації з внутрішньою духовною дисципліною. Щоб знання завжди формували серце, а серце — розпізнавало волю Божу і допомагало іншим рости у вірі та покликанні.
І нарешті – уміння бачити Церкву ширше, як єдину, але багатогранну, де різні дари й покликання зливаються в спільну місію. Це те, що я прагну принести до Львівської семінарії: зберегти глибину традиції, але водночас дати можливість новому диханню життя і служіння проростати в сучасній спільноті.
Семінарія – це школа серця
Чим для Вас є семінарія?
Передусім школою серця. Це живий простір, де не лише здобувають знання, а формують внутрішнє життя людини – її ставлення до Бога, до себе і до ближніх. Тут духовне і людське ростуть разом, і кожен може чесно запитати себе: хто я перед Богом і чому Він мене кличе?
Я бачу семінарію як живу спільноту братів, де панують довіра, підтримка і повага. Де молитва, навчання і служіння переплітаються, а формація стає справжнім шляхом серця.
Яким має бути священник сьогодні?
Священник має бути людиною внутрішньої свободи і зрілості серця. Тільки той, хто знає себе, свої сильні і слабкі сторони, може бути по-справжньому корисним для інших.
Він має вміти слухати, підтримувати, бути поруч із людьми у їхній радості і труднощах, і водночас залишатися самим собою – зберігати духовну глибину і автентичність.
Покликання у час війни
Сьогодні молоді люди приходять до семінарії зі складним життєвим досвідом: із сумнівами, ранами, тривогами. Часто вони запитують себе: чи вистачить сил, чи зможу бути вірним до кінця?
Завдання семінарії – допомогти їм прийняти себе, навчитися довіряти Богові і зростати у внутрішній свободі.
Формація в умовах війни – це також навчання витривалості, терпінню і здатності бути поруч із тими, хто страждає. Майбутній священник має навчитися співпереживати і служити навіть у найскладніших обставинах.
Ректор і семінаристи
Стосунки між ректором і семінаристами – це поєднання довіри, відкритості і вимогливості.
Ректор має слухати, підтримувати, молитися разом із семінаристами, але водночас допомагати їм зростати і ставити перед собою високі стандарти покликання.
Семінарія має бути простором, де серце кожного може зростати у своєму ритмі, відкриваючи шлях до священства.
Молитва ректора
Моя молитва сьогодні проста: Господи, допоможи мені бути чесним з собою і з братами, зберегти їхні серця відкритими для Тебе, а своє – для них. Хай моє служіння пробуджує вірність, відповідальність і любов, і хай наш спільний шлях у семінарії зростає у відданості та взаємній підтримці, що оживляє кожен день нашої спільноти.
Найважливіше запитання
Найважливіше запитання для людини, яка думає про священство, теж дуже просте: «Чи можу я сьогодні тихо сказати Христові: Господи, я тут. Я йду за Тобою». Бо священство починається не з великих слів, а з тихої щоденної вірності Богові і людям.
Про семінарію
Я хотів би, щоб поза стінами семінарії про нас говорили, що семінарія – це спільнота братів, де серце зростає у святості, де знання живуть разом із молитвою і служінням. А ті, хто пройшов уже шлях семінарії, щоб приходили сюди з радістю і сміливо – як до свого дому.
Розмовляла Юлія Козіброда
Фото – власні, УКУ та надані о. Михайлом
