Про цих людей не надто люблять говорити в суспільстві. Хтось ставиться до них з острахом, хтось відкрито засуджує, а ще комусь простіше вдавати, що їх взагалі не існує. І лише небагатьом вдається насамперед побачити в них Божі творіння, зранені душі та серця, які також прагнуть любові.
Наша сьогоднішня історія про в’язнів з їхніми викликами, сумнівами та складними життєвими дорогами, а також про капелана, який вже багато років жертовно та віддано служить їм.
З в’язничним капеланом о. Олегом Нестором ми поговорили про його шлях до священства, сучасні виклики в служінні, ключові потреби в’язнів, а головне – про Бога, який живе та діє навіть у найтемніших тюремних камерах.
Про шлях до священства та капеланського служіння
Сьогодні о. Олег є капеланом Львівської установи виконання покарань №19, сотрудником храму Пресвятого Серця Христового. А 28 серпня 2024 року, він отримав декрет від Блаженнішого Патріарха Святослава та очолив Відділ у справах душпастирства в пенітенціарній системі України. Цьому передували роки служіння у тюрмах та СІЗО, робота психологом з в’язнями, тисячі розмов та вислуханих історій.
Почався цей шлях з доброго прикладу місцевого священника, з яким о. Олег познайомився ще в дитинстві. Саме отець Петро Герилюк-Купчинський суттєво вплинув на формування молодого хлопця. Він пережив ув’язнення, репресії, але залишився вірним Греко-Католицькій Церкві.
«Коли у дитинстві мене питали ким я хочу бути, а я ще не знав хто такі священники, то просто відповідав – хочу бути, як отець Петро. Він справді був дуже добрим священником, історичною, непересічною особистістю», – поділився о. Олег.
На першому курсі семінарії тодішній владика-помічник Венедикт попросив когось зі студентів допомогти капеланам у в’язниці. Потрібно було співати Літургії у неділю та на свята. Отець Олег разом зі ще одним однокурсником погодилися.
«Пригадую, коли на моїй парафії були збірки для ув’язнених, мені завжди ставало їх шкода. Хотілося піти до них, поспілкуватися. Тому, коли запропонували допомагати у в’язниці, – я не вагався. Перед першим візитом туди – майже не спав, дуже хвилювався», – сказав о. Олег.
Ще семінаристом він відвідував Львівську виправну колонію №48, що на Хуторівці. Зараз вона закрита, але у той час там відбували покарання рецидивісти, тобто люди, які вже не вперше «сиділи».
«Там був страшенний сморід, такий, що мій підрясник не можливо було відіпрати. Навколо все старе, радянське, люди дуже бідні. Але чомусь на душі мені було тепло. Я поспілкувався з ними й твердо вирішив, що хочу приїхати сюди знову», – додав отець.
У тюрмі були прості люди, які прагнули спілкування, звичайної розмови, дуже хотіли до сповіді та Причастя. Отець зізнається, що навіть у храмах не завжди можна побачити парафіян, які настільки щиро хочуть приступити до Святих Тайн, як ті люди, яких він побачив у в’язницях.
«В’язні йдуть на Літургії, бо усвідомлюють, що це їхня підтримка. Вони потребують Божої допомоги. А ті, хто твердо вирішили стати на шлях виправлення, розуміють, що виправлення без покаяння неможливе», – наголосив отець.
Доводиться постійно балансувати: яким є служіння в’язничного капелана
За час служіння отець встиг побувати «по обидва боки барикад», адже спершу приходив у тюрми та СІЗО виключно як капелан. Згодом, через виклики коронавірусу, довелося перейти на штатну посаду психолога, щоб попри обмеження, мати доступ до в’язнів.
Через репресії, які переживали українці, склалося так, що у багатьох людей викликає жаль ув’язнена людина, а негатив – працівник тюрми. Насправді це не так, бо багато з них є добрими та відповідальними. Вони віддано служать державі та нам, мають чимало викликів.
«Я служив у СІЗО, а також 5 років працював капеланом-психологом, тому на своїй шкірі відчув, що це таке – бути кожен день у тюрмі, коли ув’язнені проти тебе, бо нічого доброго від тебе не чекають. Але ж ти намагаєшся зробити для них щось хороше. Це своєрідна лінія зіткнення», – поділився капелан.
Щодо інших викликів, то вони з’являються постійно. Наприклад служіння капелана у виправній колонії та СІЗО відрізняються через зовнішні фактори. Якщо на Літургію у колонії може прийти хто захоче, то у СІЗО вже ні. Адже, якщо вийдуть двоє людей з різних камер, це вважається порушенням ізоляції. Тут вже не люди йдуть до капелана, а він до них.
«Є понад 200 камер, близько тисячі людей, і кожен хоче тебе почути. Ми намагалися внести певні зміни у служіння, щоб бути ефективнішими. Наприклад встановили гучномовці, щоб навіть у камерах людина могла слухати Літургію, якщо цього хоче. Доносили в’язням, що я не тільки психолог, але й священник, – додав отець.
Щотижня у СІЗО відбуваються короткі зустрічі, що мають назву «5 хвилин з капеланом». У цей час офіцери та інші працівники установи отримують благословення на робочий тиждень та обговорюють певну тему, слухають історію чи розважають над чеснотами. Усі так звикли до зустрічей, що самі про них нагадують, бо не хочуть пропускати.
Отець Олег наголошує, що часто можна подумати нібито всі в’язні є поганими, бо вчинили злочини. Насправді, багато з них переживають великі трагедії, потребують підтримки. Людям дуже важко не засуджувати, але в такі моменти треба пам’ятати, що Бог є милосердний і чекає на навернення кожного.
«У нас був чоловік, який вбив свою дочку і дружину, а після цього влучив собі в голову. Він дивом вижив. Коли я до нього прийшов, то побачив дірку в голові. Нікому незрозуміло, як він досі живий. Але в цей момент я подумав, що Бог чомусь тримає цю людину на світі. Можливо, дає йому шанс на покаяння?», –сказав отець.
Тому варто пам’ятати, що є різні люди та різні злочини. Навіть вбивство може трапитися через необережність, самозахист, алкоголь. Отець пригадав історію ще одного чоловіка, який посперечався з жінкою. Він був нетверезий, тому взяв і підпалив будинок. Жінка загинула. Наступного дня чоловік прийшов до тями, усвідомив, що зробив.
Він втратив близьку людину, яку справді любив, а тепер ще й сидітиме за вбивство в тюрмі. Випадки є дуже різні.
-І таких людей ви не засуджуєте?, – запитую в отця.
– Хто я такий, щоб їх судити, – чую у відповідь.
Отець наголошує, що в спілкуванні з в’язнями має бути розуміння, що ти йдеш не від себе, а від імені Бога. Звісно, є певні особисті моменти: злість, відраза, ненависть, особливо до людей, які поводяться неадекватно, провокують. Але варто пам’ятати, що судити їх може тільки Господь.
Звідки черпає сили
У такій великій концентрації негативу, капелан зізнається, що його рятує молитва. Служіння справді виснажує фізично та морально, тому відрадою є Літургія. Після неї відкривається нове дихання. Отець називає можливість поєднувати капеланське та парафіяльне служіння дуже важливою.
«Якщо залишити капелана лише в тюрмі, то йому просто не буде звідки черпати ресурс. Він лише його віддаватиме. А брати його можна з молитви, з розуміння того, що ти не сам», – наголосив о. Олег.
Буває, що для багатьох людей сповідь, Причастя, молитва на Літургії перетворюються на буденні речі. Для ув’язнених – це все є особливим. Капелан ділиться, що найбільшу радість відчуває від того, коли бачить дію Бога. Саме у в’язниці її видно дуже яскраво.
Як суспільство має реагувати на в’язнів
На жаль, в Україні досі зберігається думка, що людина, яка вийшла з тюрми, залишається злочинцем і від неї треба триматися осторонь. У цьому контексті отець наводить приклад Ізраїлю. Там в’язні перебувають у повній ізоляції, їх ніхто не провідує, але коли вони виходять з тюрми – суспільство їх приймає.
Є розуміння, що засуджений вже поніс покарання за свій злочин. Відтак у нього є такі самі права, як у всіх інших.
«Я знаю чоловіка, який вийшов з в’язниці. Якось він подзвонив до мене і плаче. Сказав, що просився на роботу, щоб заробити гроші хоча б на перший час, але там його обізвали «зеком», сказали, що він щось вкраде й просто вигнали. Часто ми самі добиваємо людину, яка хотіла виправитися», – наголосив капелан.
Є багато випадків, коли колишні засуджені знову вчиняють злочини лише через те, що не знайшли себе в соціумі, бо суспільство їх відкинуло. Вони вирішують повернутися в тюрму, де для них все знайоме, є їжа, дах над головою.
Для того, щоб це виправити має бути системна робота. Україна поволі рухається у цьому напрямку, змінюється виховання у школах. Дітей вчать не толерувати гріхи в’язнів але й наголошують на тому, що кожна людина має можливість помилитися.
Приїжджають дуже налякані: про досвід спілкування з російськими полоненими
Капелани мають можливість відвідувати табори, де утримують полонених росіян. Відповідно до Женевської конвенції, вони мають право на задоволення своїх духовних потреб.
На початку повномасштабного вторгнення візити капеланів були регулярними. Потім Координаційний штаб вніс певні зміни. Тепер священники можуть мати доступ до таборів тільки після погодження. Наприклад, якщо полонений потребує сповіді, Літургії – капелан має змогу до нього приїхати.
«Насамперед важливо пам’ятати, що ти йдеш туди, щоб сіяти Слово Боже. У мене були різні моменти, емоції брали гору. Але тоді я згадував пророка Йону, який потрапив у черево кита, бо не хотів проповідувати у язичницькому місті Ніневії, адже там були вороги Ізраїлю», – поділився отець.
Згодом Йона зрозумів, що все-таки має піти й став знаряддям порятунку для тих людей. Також дуже гарно писав апостол Павло до римлян. У його посланні мовилось, що не варто мститися самим, але дати місце гніву Божому, бо тільки Йому належить помста. Господь обіцяє відплатити грішникам за їхні провини.
«Коли я зараз, маючи нагоду, зробити щось погане російському військовополоненому, – зроблю це, то що воно мені дасть? Чи йому? Нічого. Можливо, я відчую якесь полегшення, але не факт. Ми любимо свою Батьківщину, маємо злість на ворогів, але її можна виразити в інший спосіб», – пояснив о. Олег.
У більшості випадків полонені росіяни приїжджають дуже налякані. Вони мислять категорією того, як поводяться у Росії з нашими військовими, тому бояться і готові на все, щоб з ними нічого не робили.
Згодом вони розуміють, що в Україні немає жорстокого поводження. Ми діємо згідно з усіма міжнародними документами, дотримуємось Женевської конвенції, тим самим показуємо свої християнські цінності.
– Чи змінюється щось у головах росіян, які були в нашому полоні?
– Тут важко сказати. Треба жити в їхній голові… Багато хто каже, що так…
«Полонений пілот казав, що йому сняться вбиті діти»
Російські полонені часто розповідають, що були змушені йти воювати. Багато з них не хочуть повертатися додому, бо розуміють, що їх знову кинуть у бій.
«Одного разу в полоні був пілот, який бомбив Харків. Він розповідав, що служив багато років, нагороджений орденами, медалями, має сім’ю, дітей. Йому до пенсії залишалося дуже мало часу. І коли постав вибір: обстрілювати Україну чи сісти в тюрму – він вибрав перше. Казав, що він негідник, вбивця, що йому сняться вбиті діти, але по-іншому не міг. Вибір був між його життям та життям чужих людей», – поділився капелан.
Отже, можна багато говорити про ставлення до російських полонених, доцільність їхніх відвідин на Різдво чи інші свята. Отець визнає, що такі дії священників не завжди співзвучні з думкою суспільства. Але їх насамперед варто розглядати як діла милосердя, підтвердження того, що ми не уподібнюємося до ворога.
Ув’язнені хотіли воювати ще з першого дня повномасштабного вторгнення
Сьогодні на фронті воює понад 9 тисяч ув’язнених. Отець пригадав, що 24 лютого більшість чоловіків у тюрмах просили відпустити їх воювати. Звісно, таких повноважень на місцях ніхто не мав. Лише у травні 2025 року був підписаний закон про мобілізацію засуджених і вони отримали можливість служити у війську.
Загалом в Україні є 42 тисячі ув’язнених, з них майже 10 тисяч на фронті. Якщо не враховувати жінок, неповнолітніх і тих, хто не може воювати, – більшість все-таки обрала військову службу.
«У всіх різні мотивації, але для більшості – це можливість реабілітуватися. Вони думають про суспільний осуд. Якось до мене підійшов хлопець, якому залишався місяць до звільнення. Він сказав, що піде воювати, бо коли вийде з тюрми, то всі бачитимуть у ньому злочинця. А на фронті зможе принести користь, навіть якщо загине, то вже як герой…», – розповів капелан.
Про цілі та виклики на новій посаді
Сьогодні о. Олег відповідає за душпастирство у Пенітенціарній системі всієї УГКЦ. Одним з ключових завдань називає пошук кадрів. В Україні є близько 70 установ, а в’язничних капеланів УГКЦ лише 20. Найбільшу потребу відчувають Донецький та Харківський екзархати. Саме на них припадає 15 – 20 установ та, на жаль, жодного капелана.
Щодо Львівської Архиєпархії, то тут служать 3 в’язничні капелани. Вони опікуються двома установами.
Для того, щоб виправити цю ситуацію потрібна система робота й вона вже ведеться. Наприклад, для семінаристів випускних курсів проводять лекції про пенітенціарне душпастирство. Вони відбуваються у Львівській та Київській семінаріях.
«Моїм першим кроком на посаді було звернення до ректорів усіх семінарій щодо викладання таких лекцій. Деякі погодились, від когось чекаю відповідь. Хтось з семінаристів вже вибрав для себе таке служіння», – сказав отець.
Другий крок – інформаційна робота всередині нашої Церкви. Потрібно розповідати священникам про це душпастирство, бо в’язничні капелани здійснюють служіння не від себе, а від цілої Церкви.
«У СІЗО, де я служу, є парафіяни майже всіх львівських парафій. Є навіть активні парафіяни, які ходили до церкви, знають наших священників. Тобто йдеться про наше спільне служіння для людей, для спасіння їхніх душ, а не моє особисте», – наголосив капелан.
Історії, які торкаються душі
За роки служіння капелану не раз доводилося бачити, як у дивний спосіб Бог творить свої чуда. Він поділився історією ув’язненого чоловіка, який писав ікону для всеукраїнського конкурсу. Засуджений мав створити триптих – Ісус Христос, Богородиця і Миколай Чудотворець. Але до дня подання робіт встиг намалювати лише Ісуса та Богородицю.
Спершу він знеохотився, адже не втілив свій першочерговий задум. Втім отець переконав його домалювати Миколая, сказав, що він дуже добрий, творить чуда. Чоловік погодився.
«На наступний день після того, як він домалював ікону Миколая, я прийшов до нього в камеру, а його там немає. Мені сказали, що вчора був суд і йому змінили запобіжний захід на домашній арешт. Для ув’язнених за такою статтею – це унікальний випадок. Святий Миколай справді зробив для нього чудо», – поділився капелан.
Ще одна історія про чоловіка, який двічі сидів за вбивство. Він вийшов на волю у 2017 році й переживав складні кризи. Якось подзвонив до отця і розповів, що дружина його покинула, пішла до сусіда. Чоловік перебував у стані сп’яніння, погрожував завдати шкоди дружині та сусіду.
«Я розумів, що він може позбавити життя двох людей, а за це сяде довічно. Тому просто говорив з ним по телефону до 2 ночі, аж поки він не заснув. Вранці чоловік передзвонив і сказав, що емоції стихли й нікому шкодити він не хоче. Після цього я довго думав над тим, що одна розмова могла врятувати 2 життя», – додав капелан.
Історій про Божу силу, захист та милосердя отець Олег знає безліч. Він щиро вірить у невичерпну Господню любов і несе цю віру іншим. Передає її туди, де страшно, темно й дуже непросто, але там, де її найбільше потребують.
До кінця розмови я не переставала дивуватися його вмінню не судити, бачити в кожному щось хороше, не розчаровуватися та не нарікати. Очі капелана справді горять, коли він говорить про своє служіння. Мабуть, саме тому за зачиненими дверима тюремних камер його так чекають та потребують.
Підгоувала Наталія Бельзецька
