ЗАГАЛЬНА ІНФОРМАЦІЯ ПРО РЕФЕРЕНТУРУ У СПРАВАХ ДУШПАСТИРСТВА ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я
Системний розвиток медичного капеланства в Українській Греко-Католицькій Церкві розпочався у 2004 році, коли декретом Блаженнішого Любомира Гузара, Глави УГКЦ, була створена Комісія у справах охорони здоров’я. Головою Комісії УГКЦ у справах душпастирства охорони здоров’я є сестра Севастіяна Карвацька, ЧСВВ.
У цьому ж році була заснована комісія у справах душпастирства охорони здоров’я Львівської Архиєпархії (сьогодні — референтура). Станом на сьогодні в межах Львівської Архиєпархії служать 33 медичні капелани у 28 медичних закладах.
Медичне капеланство — це спеціалізоване душпастирство Церкви у сфері охорони здоров’я, яке охоплює своєю діяльністю хворих, їхні родини, а також медичних працівників. Праця капелана охоплює життя людини від її народження до смерті.
Мета медичного капелана в лікарні — благовістити присутність люблячого і милосердного Бога. Щодо недужих, капелан уділяє Святі Таїнства Сповіді, Причастя, Єлеопомазання, інколи Хрещення, Миропомазання та навіть Таїнство Подружжя.
Капелан служить богослужіння в лікарняній каплиці, відвідує хворих у відділеннях, веде духовні розмови, молиться молитви на оздоровлення.
У ставленні до медичних працівників роль капелана полягає в тому, щоб бути добрим приятелем, авторитетною особою, яка будує мости любові між лікарем і Богом, а також між медиком та пацієнтом. Він покликаний бути Божим голосом у світі стрімкого розвитку медичних технологій, які мають служити людині, а не знецінювати її.
Основні завдання медичного капелана:
• проголошувати та захищати гідність і безмежну цінність кожної людської особи;
• пригадувати духовний вимір страждань, хвороби та смерті;
• засвідчувати силу віри та молитви, що зцілює, підтримує, провадить і примирює;
• надавати духовну опіку через співчутливе слухання та розуміння;
• забезпечувати уділення Святих Таїнств;
• бути частиною багатопрофільної команди медичної опіки.
ОСОБИСТИЙ ШЛЯХ І МОТИВАЦІЯ о. ТАРАСА ГАДОМСЬКОГО, референта у справах душпастирства охорони здоров’я Львівської Архиєпархії УГКЦ.
Отче, як Ви прийшли до служіння в душпастирстві охорони здоров’я? Що Вас спонукало до цього?
Моя дорога до капеланства здавалася випадковістю, хоча я вірю, що у Бога нічого випадкового не буває. Коли я служив сотрудником у парафії Пресвятої Богородиці Володарки України, парох о. Зіновій Хоркавий одного разу запитав, чи не хочу я стати капеланом у лікарні Князя Лева на вул. Ужгородській, бо на той час там не було капелана. І я погодився. Відтоді я капелан.
Як змінилася Ваша віра та бачення служіння в цій сфері?
Кожен священник зустрічається з хворими, але лікарня — це інше середовище. Тут є люди з різними хворобами й різним уявленням про Бога. Я побачив, що їм важливо, щоб хтось просто побув поруч, вислухав. Це стосується і хворих, і медичних працівників, і родичів пацієнтів.
Звісно, є труднощі й незручності у цьому служінні, але разом із тим — глибока радість, що можеш бути корисним. Тут вчишся співчуття, переживання разом із людьми. Радієш з тими, хто видужує, сумуєш з тими, хто втрачає близьких. А там, де безвихідь — поручаєш усе Богові. Це наближає до Нього.
Як Ви справляєтеся з емоційним навантаженням?
Це дійсно емоційно виснажливе середовище. Деякі історії залишаються в пам’яті на все життя. Врятувати від вигорання допомагає молитва, час із родиною, парафіяльне служіння, яке дозволяє змінити обстановку. Але навіть серед хворих трапляються жарти. Якось я привів маму до травматолога. Вона запитала, чи їй треба міняти суглоби. А лікар з усмішкою відповів: «Поки що ні, але гроші можете вже збирати».
Яка реакція на Вашу присутність в лікарні була найзворушливішою?
Пам’ятаю, як одного вечора зателефонувала медсестра з ковідного відділення. Вона сказала, що старенька бабуся дуже хоче побачити священника. Я прийшов, уділив Святі Таїнства. А вона каже: «Отче, я скоро вмру, хочу до неба. І як буду там — молитимусь за Вас». Ці слова мене глибоко зворушили.
Хоча бувають і випадки, коли люди тікають від свяченої води чи виганяють із палати — але це дуже рідко.
ПОКЛИКАННЯ КАПЕЛАНА
Отче, як стати медичним капеланом?
Бути медичним капеланом — це покликання. Не кожен може чи хоче служити в лікарні. У семінаріях на останньому курсі є курс із медичного капеланства. Пригадую, як до нас приходили семінаристи на практику: я водив їх у палати, реанімацію. Один із братів після цього сказав, що не зміг би там служити, інший — сьогодні прекрасний капелан.
Здебільшого священники самі зголошуються. Інколи хтось порадить — і людина запалюється цим служінням. Також існує спеціальний вишкіл — клінічна душпастирська освіта (КДО), яка допомагає краще зрозуміти себе, хворого і медпрацівника.
Що є найскладнішим у цьому служінні?
Найважче — бути свідком людських страждань, переживати з рідними смерть близьких. І завжди є ризик захворіти, адже ти в середовищі хворих. Але, як ми жартуємо: тут можна захворіти, але тут можуть і полікувати.
Які ситуації найбільше Вас змінили?
Під час епідемії ковіду ми часто служили в ковідних відділеннях. Було дуже важко дихати в респіраторах, люди задихалися. І в якийсь момент я подумав: чи є взагалі сенс у моїй присутності? Нічого ж не змінюється — одні страждання. Зателефонував знайомому священнику. А він відповів: «Ти думаєш, що все залежить від тебе. Але Бог зціляє, не ти. Роби своє, а Бог діятиме через тебе». Ці слова мене заспокоїли.
Чи трапляються випадки навернення завдяки спілкуванню з капеланом?
Так, буває. Лікарня змінює людину. Страждання мають силу, якщо людину правильно скерувати. Часто достатньо просто бути поруч, слухати. Людина починає переглядати своє життя і приходить до Бога. Тоді капелан стає знаряддям Божого прощення та єднання з Ним.
ВИКЛИКИ ТА МОЖЛИВОСТІ
Які головні виклики стоять перед медичним душпастирством?
Перший виклик — присутність кваліфікованого капелана у кожній медустанові, а ще краще — кількох. І місце для молитви.
Другий — обов’язкова КДО. Згідно з наказом МОЗ № 346, до 1 січня 2026 року всі капелани повинні здобути спеціальність «Капелан в охороні здоров’я». Патріарша комісія УГКЦ та Український католицький університет працюють над забезпеченням якісної підготовки.
Це важливо, адже капелани служать людям, які мають не лише тілесні, а й глибокі душевні рани. Це сучасне місіонерство: в одній палаті — віруючі, невіруючі, представники різних конфесій і релігій.
Як пандемія та війна вплинули на роль капеланів?
Роль не змінилася — звіщати присутність милосердного Бога. Але зросла потреба в капеланах як духовних провідниках. Там, де безпорадність, де немає ліків — залишається надія на Бога.
Чи є труднощі у сприйнятті капеланів серед медперсоналу?
Загалом — ні. Нас поважають і адміністрація, і працівники. Буває, хтось пройде мовчки, не привітавшись, але ми на це не зважаємо — це особистий вибір.
Чи звертаються лікарі за порадами в етичних питаннях?
Так, часом звертаються. Був випадок, пов’язаний із позаматковою вагітністю. Якщо потрібно — скеровуємо до компетентних людей.
Як на капеланів реагують люди, які не цікавляться релігією?
Хтось просто вітається «Добрий день», хтось нічого не каже. Під час Йордану дехто просить не кропити його. Але здебільшого не конфліктують.
ДУШПАСТИРСТВО ДЛЯ МЕДИКІВ
Медичні працівники часто виснажені, емоційно спустошені. Як їм допомагає душпастирство?
У більшості лікарень, де служать наші капелани, є каплиці. Це особливі місця тиші та молитви, де медичні працівники можуть зупинитися, відпочити й побути з Богом. Час від часу вони звертаються до капеланів за духовною розмовою. Окрім того, референтура у справах охорони здоров’я ЛА УГКЦ організовує протягом року різні заходи для медиків: День медичного працівника, прощу, коляду, Хресну дорогу. В архикатедральному соборі святого Юра у Львові кожен перший понеділок місяця відбуваються Духовні вечори віднови для медичних працівників, які ініціював і провадить владика Володимир. Ці події не лише збагачують духовно, а й допомагають на мить вийти з напруженого середовища.
Та найважливіше — це постійна молитва за медиків і хворих у самій лікарні та доступність священика. Це щоденна присутність і підтримка.
Як інтегрувати духовний вимір у медицину так, щоб він сприймався як природна частина, а не щось окреме?
Передусім — через постійну присутність капелана в лікарні, його відкритість до працівників і пацієнтів. Коли всі знають, що «це наш капелан», що його можна покликати в будь-який момент, — духовний вимір стає частиною повсякденного життя медзакладу.
ВІРА І ЗЦІЛЕННЯ
Чи бували випадки, коли молитва чи духовна підтримка стали вирішальними для одужання людини?
Я не пригадую явних чудес, але буває, що люди, які просили про молитву, згодом дякують і кажуть: «Молитва мені допомогла». Пам’ятаю одну жінку, яка довго не могла виносити дитину. Завагітнівши, вона лежала на збереженні. Ми познайомилися під час мого обходу, я молився за неї. Вона тоді народила свою першу дитину.
Зрештою, у лікарні молитва й медицина мають доповнювати одна одну. Часто саме хвороба стає ліками для душі. І це спостерігається дуже часто.
Як допомогти людям приймати складні медичні рішення з вірою?
Найперше — бути відкритим до людини, уважно її слухати, а тоді вже висловити свою думку чи порадитись із тим, хто більш компетентний, особливо якщо йдеться про моральний вибір.
Чи є різниця в тому, як віруючі й невіруючі переживають важку хворобу?
Різниця як між небом і землею. Свідомі християни сприймають хворобу як співстраждання з Христом. Страждаючи, вони покладають надію лише на Бога. Так, їх теж болить. Але вони терплять у надії.
Невіруючі часто замикаються в собі, впадають у відчай — або, навпаки, навертаються. Священики кажуть, що хвороба — нагода зловити «велику рибу», тобто навернути людину до Бога.
ВАЖКІ ПИТАННЯ ЖИТТЯ І СМЕРТІ
Як ви реагуєте на біль і розпач пацієнтів, особливо тих, хто втрачає надію?
Стараюся підтримати. Передусім — молюся.
Що відчуває капелан, коли знає, що не може змінити ситуацію, але повинен бути поруч?
Це передусім співпережиття, бути поруч, молитися за людину.
Як говорити з тими, хто стоїть на межі життя і смерті? Чи маєте свій підхід до спілкування з невиліковно хворими?
Так. Треба бути правдивим. Не можна ігнорувати біль людини, знецінювати його чи переводити розмову в жарт. Часто родичі чи друзі кажуть: «Усе буде добре», хоча всі, і хворий зокрема, розуміють, що добре не буде.
Ми часто використовуємо метод віддзеркалення: наприклад, якщо пацієнт каже: «Отче, мені дуже болить», — я відповідаю: «Так, я бачу, що вам дуже важко». Людина тоді відчуває, що її розуміють, і більше відкривається.
Інший важливий метод — віднаходити сильні сторони людини: «Бачу, ви молитесь — це дуже добре…», «Як добре, що у вас є діти, які про вас дбають…»
Це все має вести до поєднання з Богом у Святих Таїнствах — Покаяння, Євхаристії, Єлеопомазання. Сила Таїнств дає змогу перейти один із найважчих відрізків життя.
Як підтримати родичів, які втратили близьку людину й втратили віру?
Молитися з ними. Іноді достатньо просто бути поруч — мовчати, обійняти, плакати разом.
Чи змінюється ставлення молодих людей до релігії, коли вони стикаються з хворобами чи кризами?
Так. Кожна криза змінює людину в той чи інший бік. Молодь починає шукати Бога, ставить запитання: «Хто Він для мене? Для чого мені Бог?» Часто питають: «Якщо Бог мене любить, то чому це допустив?»
Одна з помилок капелана — почати одразу «захищати» Бога. Кажемо: «Бог добрий, це не Він зробив… давай я за тебе помолюся…»
Натомість під час першої зустрічі важливо слухати. Потім можна запитати: «Чи можу я ще до тебе прийти?» І далі — просити в Бога мудрості для себе й допомоги для цієї людини.
Що ви радите тим, хто шукає сенс у житті, але боїться говорити про смерть і страждання?
Молитись. Молитва — добрий учитель.
МАЙБУТНЄ ДУШПАСТИРСТВА ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я
Яким ви бачите розвиток медичного капеланства у найближчі роки?
Мрію, щоб у Львівській Архиєпархії медичне капеланство зросло як структура:
– осередок комісії медичного капеланства з секретарем, відповідальним за проєкти, волонтерами;
– кваліфіковані медичні капелани, офіційно працевлаштовані в лікарнях, з чіткою системою служіння: чергування, обходи, зустрічі з персоналом;
– активна співпраця з церковними, державними та громадськими структурами, які працюють у сфері охорони життя і здоров’я.
Що потрібно, аби ця місія розвивалась краще — як з боку Церкви, так і держави?
Можливо, це звучить сміливо, але потрібно вивести медичне капеланство з рівня «факультативу» на рівень основного служіння. Часто священик має багато обов’язків, а ще й сім’ю. Через таку багатовекторність страждає якість духовного служіння.
Які навчання, проєкти вже проводилися чи плануються для формування капеланів і розвитку референтури?
Періодично організовуємо навчальні зустрічі з фахівцями з медицини. Наші капелани зараз проходять клінічну душпастирську освіту в Львівському медуніверситеті під патронатом Патріаршої комісії охорони здоров’я УГКЦ. Також фахову підготовку проводить УКУ.
Минулого року ми мали стратегічний тренінг для розвитку референтури — вірю, що це зерно дасть плід.
Також проводимо зустрічі капеланів для обговорення поточних справ і планів.
Матеріал підготувала Юлія Козіброда
