Життя людини – не фантазійна пригода чи романтична історія. Зазвичай людський шлях складається з непередбачуваностей, обставин і ситуацій, які не спрогнозуєш. Інколи вони гарні й добрі, інколи – складні й заплутані. Однак кожна з них – це частинка великого Дива, яким, без сумніву, є кожне життя. Цей текст про маленькі й великі Божі дива в житті військового капелана, отця Олега Кришталя. Про відвагу йти за покликом серця і бути поруч там, де тебе чекають
Доросле дитинство
Улюбленою справою дитинства Олега було заховатися з ліхтарем під ковдрою і читати. Читалося хлопцеві все: від класичних художніх текстів і до фантастики й детективів. Любов до усамітнення за книжкою незвичним чином поєднувалася з любов’ю до розваг із друзями. Тож хлопець або годинами просиджував у бібліотеці, або допізна бігав на вулиці. Каже, що друзів у його житті ніколи не бракувало. Навіть сьогодні черпає енергію від зустрічей зі своїми людьми.
У ранньому віці Олег залишився без тата. Батьки розлучилися. Тож хлопець був змушений швидко дорослішати, аби допомагати матері піклуватися про молодшого на 12 років брата. Мама й бабуся все зробили для того, щоб хлопці росли й формувалися у сприятливому й дружньому середовищі, мали добрий християнський приклад. Отець Олег пояснює:
«Наша сім’я завжди берегла християнські цінності. Скільки пам’ятаю, ми регулярно, у неділі й свята відвідували храм».
Олексій, молодший брат отця Олега, пішов слідами старшого – сьогодні навчається в духовній семінарії в Любліні.
Дорослішаючи, Олег думав про навчання на факультеті журналістики ЛНУ імені Івана Франка. Однак вирішив стати священником. Якогось конкретного моменту, коли відчув покликання, не пригадує. Каже, що пізнав його радше в процесі навчання. Бо семінарія дала можливість розпізнати покликання через формаційний процес, а вже завершення формування відбулося безпосередньо у священстві.
«На мій вибір своїм прикладом служіння вплинув отець Сергій Швагла, парох храму Христового Воскресіння УГКЦ. Він відіграв ключову роль у становленні мого щирого бажання і мотивації до пізнання власного покликання. Додатковими ресурсами стали навчання у колегіумі святого Йосафата в Бучачі й молодіжні спільноти та християнські табори».
Сім’я підтримала вибір стати священником. На підтвердження цього отець Олег пригадує слова мами: «Вибір лише за тобою. Будь-яке твоє рішення приймається». Наступним етапом стала семінарія – спільнота побратимів і однодумців. Отець розповідає пригоду, яка трапилась на підготовчому курсі у Львівській духовній семінарії Святого Духа:
«Нам було по 16 років і ми вирішили піти в ліс покурити. Отець нас тоді впіймав і каже: «Або розмова з ректором, або три дні додаткової практики». Ми тоді обрали практику, але якби знали, що за тиждень змінять ректора, то б точно зробили інший вибір».
Добрим свідченням справедливости отець Олег називає інший спогад з тих років. На 4 курсі семінаристи здавали тести з іноземної мови. Була вимога здати на рівень В2 і С1. Позитивний результат мав стати автоматичним зарахуванням на магістратуру. Всі хлопці тоді колективно списали. Однак їх викрили, і після пояснювальних записок довелося здавати тести вже чесним шляхом.
Дружба в житті отця Олега завжди відігравала важливу роль. Завдяки щирості та добрим комунікативним здібностям спільнота творилась не лише в семінарії, а й поза нею. Юлія, подруга о. Олега Кришталя, каже:
«Це людина, на яку завжди можна покладатися. Я можу будь-коли звернутись до нього, і Олег обов’язково знайде час, щоб зарадити або підтримати. Якось ми з подругою повертались увечері додому. Коли підійшли до під’їзду, то боялися зайти, бо там були незнайомі чоловіки в стані алкогольного сп’яніння. Ми зателефонували Олегу, і він одразу прийшов нам на допомогу».
Запрошення до дружби
Якось Олег гуляв у парку культури зі своїми подругами дитинства. Раптом його телефон просигналізував про нове сповіщення. То був запит дружби у фейсбуці. Дівчина, яка додалася до друзів, хлопцю одразу сподобалася. Вочевидь, тоді він навіть не припускав, що згодом вона стане його дружиною. Отець пригадує:
«Я одразу написав: «Добрий день! Чи ми з вами знайомі?», на що вона відповіла: «Христос Воскрес! Ні, не знайомі». Пам’ятаю, як присоромився, що не привітався християнським вітанням. Так розпочалося наше знайомство, яке стало основою доброї дружби, потім переросло в романтичні стосунки, а згодом у сім’ю».
Тож коли мова заходить про ресурси, отець перелічує дружні зустрічі, подорожі, однак передусім наголошує на Літургії та сім’ї:
«У мене два найбільших ресурси – Літургія і моя сім’я. Я не є прихильником довгих богослужінь, бо, на мою думку, головне – не часовий вимір, а якість молитви. Щодо сім’ї – то це велике щастя знати, що тебе чекають вдома».
Мужність, цілеспрямованість і працелюбність – такі риси насамперед виділяє в чоловікові Світлана. Каже, що він з тих людей, які не зупиняються на одному місці, а коли ставлять собі мету, то докладають максимум зусиль для її реалізації.
«Він турботливий і люблячий чоловік для мене й чудовий батько для дітей. З дітьми в нього особливий стосунок, який збудований на любові й дружбі».
«Олежик завжди вмів знаходити спільну мову з людьми, бо в ньому абсолютно немає фальші. Щирий не лише у словах, а й у вчинках», – а так характеризує отця Олега Кришталя його хрещена мама Галина. І розповідає про те, як ще під час навчання Олег сказав рідним, що їде в Київ на екскурсію, а сам подався у Донецьку область до військових на Водохреща.
«Ми про це дізналися випадково, з телевізійних новин. Олег нічого не сказав, щоб не тривожити нас, оберегти від переживань маму. Вже тоді він знав, що буде військовим капеланом».
Второпність у всьому
Отець Олег Кришталь вважає, що гасло «Бути поруч» – це один із найкращих та найбільш влучних висловів, який ідеально віддзеркалює суть військового капеланства. Особливо це актуально тепер, у контексті становлення закону «Про Службу військового капеланства». Відповідно до нього, капелан – це той, хто наполовину є священнослужителем і наполовину військовослужбовцем. Тобто постійно перебуває поруч із тими, до кого покликав Бог.
«Якщо глибше аналізувати саму суть, то я вважаю, що це гасло пригадує самому капелану, що він є тим, хто показує християнство і Бога для людей у війську».
Зацікавлення військовим капеланством у отця Олега почалося ще в семінарійні роки. З першого курсу він долучився до Центру душпастирювання військовослужбовців, де допомагав військовим капеланам у їхньому служінні в різних військових частинах. А після завершення семінарії, у 2019 році, пішов у Центр військового капеланства Львівської архиєпархії і одразу потрапив у бригаду. Спочатку як брат і волонтер, а згодом і як військовослужбовець, поєднуючи священниче служіння і офіцерський чин.
Світлана підтверджує, що військове капеланство надихало чоловіка ще в часи навчання.
«Коли він мені про це розповідав, то я вже тоді хвилювалась за нього. Але приймала і приймаю його вибір. Та з кожним днем все більше переконуюсь, що це його покликання».
Своїм взірцем військового капеланства отець Олег називає блаженного священномученика отця Андрія Іщака.
«Життя блаженного священномученика Андрія Іщака – це взагалі моя тема. На основі досліджень з різних архівних джерел я укладав його біографію. Для мене його постать дуже знакова. Він був викладачем семінарії, капеланом. Він є новомучеником нашої Церкви».
Із сучасників отець Олег не виокремлює нікого. Він вважає, що весь Центр військового капеланства Львівської архиєпархії УГКЦ вартий бути взірцевим прикладом капеланства. Адже всі військові капелани, незважаючи на вік, мають досвід практичного служіння.
Запитую отця Олега, що робить, коли відчуває опір чи супротив у військових. Каже, що в таких випадках пам’ятає про місію капелана.
«Капелан є не тим, хто прийшов навернути людей, а тим, хто власним прикладом свідчить Бога і християнство, залишаючись при цьому собою. Я зіштовхувався з різними людьми, багато з них вважають себе невіруючими, але є моїми добрими друзями, з якими ми можемо випити кави. В цьому допомагає християнська второпність. Бо якщо ти приходиш і одразу диктуєш свої правила, то людина навряд чи сприйме тебе позитивно. В таких випадках потрібно шукати підхід, розпочинати з дружньої бесіди, а тоді поступово переходити до розмов на духовні теми».
Сьогодні діяльність отця Олега Кришталя як військового капелана – це душпастирська опіка, консультування командування з релігійних питань, соціально-доброчинна й просвітницька діяльність. Усе це він намагається послідовно і впорядковано виконувати.
«Я не прихильник того, щоб сидіти на одному місці. Моє командування це поділяє. Отож є змога налагоджувати ширше коло комунікацій і активно залучати нові ресурси для допомоги ЗСУ».
Спільна мова
У військовому капеланстві отцю Олегу найкраще вдається знаходити спільну мову з різними людьми. Каже, що першочергово потрібно налагодити зв’язок із командуванням частини. Це дозволить отримати доступ до особового складу й можливість здійснювати капеланське служіння. Командир у бригаді отця Кришталя є практикуючим християнином, тому вони одразу знайшли спільну мову. Хоча траплялися у капелана різні випадки.
«У 2013 році я прийшов в одну із частин. Там один із військових запитав мене, хто я такий, і одразу ж спровадив нецензурною лексикою. У 2021 році ми знову зустрілися. І він сам підійшов, привітавшись «Слава Ісусу Христу!». Це свідчення того, що людські шляхи непередбачувані й будь-коли може відбутись момент навернення».
Отець Кришталь старається будувати стосунок з військовими на відкритості й присутності. Чи це духовні питання, чи розмова про життєві турботи – завжди докладає максимум зусиль, щоб бути на зв’язку. Каже, що інколи буває достатньо вислухати, а інколи треба разом порозмірковувати над тим чи іншим питанням. Врешті висновує, що військовий капелан – це про цілодобову присутність.
Ставлю запитання, яке є одним із ключових у моєму циклі портретних інтерв’ю: чи може військовий капелан стати побратимом для військового?
«Я переконаний, що так. Особливо, якщо ти є поруч і маєш досвід перебування з ними в зоні бойових дій. Всіх військових, з якими я ділив побут і випробування на передовій, я вважаю своїми побратимами і сподіваюсь, що вони мене також. Побратимство – це про спільну мету, підтримку один одного. Бувають випадки, що побратими стають такими ж дорогими, як сім’я».
Досвід на передовій
«Я ніколи не міг подумати, що буду офіцером, а тим більше – стану учасником бойових дій», – зізнається о. Олег Кришталь. За його словами, все почалося з того, що виконував завдання духовного супроводу військовослужбовців на позиціях. Працював з різними бригадами, але знаковим став Запорізький напрямок.
«Щоб краще зрозуміти, як все відбувалось, розповім про тактику, яку обрав для себе. Військовослужбовців зазвичай розквартировують по різних хатах. Я розумів, що приїжджати вечері, коли хлопці приходять із бойових завдань, – це не дуже добра ідея. Вони втомлені, виснажені. Тому я вирішив виїжджати щодня з іншою хатою на позицію і в силу можливостей бути з ними. Допомагав у їхньому служінні й паралельно старався з кожним поспілкуватись».
Запорізький напрямок отець вважає найскладнішим з тих, на яких довелося побувати. Працювали там на нульових позиціях.
Питаю, чи такі виїзди додають авторитету військовому капелану. Отець відповідає, що тільки в тому разі, якщо священник не забуває, що він військовий капелан, а не військовослужбовець. Важливо пам’ятати, що навіть тоді, коли є виїзди на позиції, капелан не має ставати військовим, бо покликаний надавати духовну підтримку і супровід. І навіть задля налагодження комунікації капелан не може брати на себе обов’язок військового, дозволяти собою маніпулювати.
Війна змінює людей. По-різному, але завжди. Чи відчуває отець Олег Кришталь це на собі? Каже, що так. Проте не впевнений, що ці зміни не стануть остаточними. Як особистий приклад переживання війни наводить втрату емоційности.
«З початком повномасштабного вторгнення я втратив здатність яскраво проявляти емоції. Тепер відчуваю, що більше керуюся логікою і практичним мисленням, а не емоціями. Тобто, коли до мене приходять з якоюсь проблемною чи кризовою ситуацією, то я не проявляю емоційного співпереживання, а стараюся свідомо й чітко оцінити проблему, щоб якісно допомогти в її вирішенні».
На завершення розпитую отця про сім’ю і бачу, як на його обличчі з’являється тепла усмішка. Він піднесено розповідає про своїх синів – Івана, якому 4 роки, і дворічного Михайла. Про те, як хлопці зустрічають його після довгих і коротких розлук, про їхні емоції і дитячу безпосередність.
Спогади про дітей – це те, що згладжує найгостріші внутрішні кути, перетворює серйозність на м’якість і з маленького родинного дива переростає у диво велике, яке здатне змінювати життя на краще.
Авторка проєкту: Юлія Лапанюк
Світлини: Назарій Підгребельний
