Дякуймо Богові за кохавинську святиню, яка була освячена 130 років тому. 100 вважається червоним ювілеєм, а червоний колір – це колір любові. 30 – перлиний ювілей. В цей храм, як і у відпустове місце, вкладемо багато перлин, які змішані любов’ю.
Про це сказав єпископ-помічник Львівської архиєпархії владика Володимир під час проповіді у 10-у Неділю після Зіслання Святого Духа у Кохавині, з нагоди ювілейного святкування 130-ліття храму, 1 вересня 2024 року. Архиєрейську Літургію очолив єпарх Стрийський владика Тарас Сеньків.
Цікаво, про що ви зараз думаєте? Напевно відповіді будуть різні, бо кожна людина є особлива. Ми можемо навіть Бога переконувати, що наша ситуація така складна, що Він не може нам допомогти. Тоді ми не дозволяємо Богові бути Богом. Хоча руками Бога у світі є люди, зокрема ми.
Дуже доречно є вслухатися в слово Євангелії,Мт 17, 14-23. де є мова про поміч Ісуса людям, які до Нього звертаються про допомогу в своїх труднощах. Євангельське слово сьогодні провадить нас під гору, яку ми називаємо Тавор. Євангелист Матей розповідає нам, що коли Ісус зійшов з учнями після Переображення до народу, сталася велика подія.
Був юнак з хворобою епілепсії. Про симптоми цієї хвороби детальніше описує Марко. Цей вид епілепсії був на межі з лунатизмом, де йдеться про залежність від фаз місяця. Його кидало в дві крайнощі, у вогонь або воду. Згодом євангелист порушує тему біснуватості цього юнака, що стає вирішальним в діагностиці. Можемо собі лише уявити терпіння цієї особи і тих, хто поруч. Коли юнака привели до Ісуса, то біс вийшов з Нього. Апостоли не могли собі з ним порадити. Напевно апостоли хотіли вигнати цього біса, бо бачили і знали як Ісус робить чуда, вони хотіли наслідувати Вчителя.
Ісус наголошує, в чому причина: Слаба віра. Віра в свою чергу живиться постом та молитвою.
Молитва. Напевно учні забули як Ісус молився на самоті, на горі. Він це завжди робив перед важливими рішеннями, перед вибором апостолів, перед чудами. Він не робив чуда для себе, для особистого рейтингу, а завжди думав про інших. Молитва є саме розмова з Богом, розмова двох великих приятелів. Цього Ісус хотів від апостолів, цього очікує і від нас.
Піст. Ми не постимо для якогось обов’язку чи припису. Для кожного християнина піст є часом духовної боротьби і зросту, в чому беруть участь тіло і душа. Душа бере участь через роздуми, через опановування думок, практикування чеснот і добрих діл. Цей внутрішній стан відображається назовні через покутні практики нашого тіла. Піст – відмова від чогось матеріального, бо одного Бога достатньо, лише Він може мені допомогти. Ісус теж постив в пустині, про потребу посту говорить також людині, тобто нам.
Людина не завжди хоче або може чи не має відваги відкрити свої життєві проблеми. А їх не бракує.
Так, сьогодні є немало людей, які мають проблеми в родинному житті, в праці, є різні узалежнення, депресивні стани… Чимало лиха принесла сучасна війна.
Але вони не довіряють ні людям ні Богові, закриваються в собі. І настає такий момент, коли вже нема сили, а це може мати драматичні наслідки. Незалежно від того, яка б людина на перший погляд не була сильна. Можливо і ми належимо до тих людей, які не шукають допомоги для вирішення своїх труднощів. Бо соромно показатися перед якоюсь людиною чи людьми в іншому світлі. Або страх стоїть на перешкоді. Довірити комусь – означає також відкрити свої болючі місця, рани. Це вимагає відваги і покори.
Хто згідно Євангелії просив за юнака в Ісуса? Батько. Можливо йому було неприємно визнати проблему сина. Але він зрозумів, що нема іншої можливості, якщо хоче допомогти дитині. Додому він повертався вже радісний з сином, який був зцілений. Такий стан є в кожної людини, яка приходить до Бога. Прикро, коли батьки не ведуть дітей до Бога, або, ще гірше, відвертають від Бога, бо нажаль є і такі випадки.
Багато зусиль доклав для розвитку Кохавини свого часу о. Ян Тшопінський, який по-батьківськи заопікувався людьми в цій околиці. В час Радянського Союзу тут був склад льону. Але в храмі жила віра. Кілька десятиліть тут душпастирюють, проявляють батьківство ченці-редемптористи . Це місце притягає, надихає. Про це говорю з власного досвіду.
Будьмо нині, у перший день вересня вдячні за це родинне свято, яким є Євхаристія. Дякуймо Богородиці за її материнський дотик, за обійми. Ці відчуття візьмімо з собою додому, з цими почуттями будемо писати подальшу історію нашого життя. А це і є дорога віри.
