Слово над могилою Ірини Фаріон

-
Post font size
+

Дорогі рідні, друзі, знайомі, усі присутні!

Коли споруджується храм, найперше закладається і освячується камінь, що зветься наріжним. А опісля на тому камені закладається престіл, на якому звершуватиметься Євхаристія – Служба Божа. І ось коли той престіл освячує єпископ, весь чин розпочинається з закладання у нього мощей святого. У перших століттях християнства майже усі храми споруджувалися на могилах мучеників за віру, себто тих, які проявили найвищу форму любові до Бога.

Колись один з наших священників, який хотів збудувати в одному селі храм, поїхав до Риму, щоби попросити у Конгрегації у справах святих мощей якогось мученика. Коли кардинал, який його приймав, почув, що він з України, сказав до нього: «Отче, Ваша земля просякнута кров’ю мучеників за віру. Візьміть української землі, закладіть у престіл і можете бути певні, що та земля є святою як мощі». Це був кардинал, що особисто знав патріарха Йосифа Сліпого – ісповідника віри, який 18 років ніс хрест Христової Церкви і України в радянських концтаборах. Саме від нього згаданий кардинал чув слова, що Україна за вірність Христові «поклала гори трупів і пролила море крові».

Сьогодні ми відпроваджуємо у вічність дорогу паню Ірину Фаріон – українку, матір, бабцю, вірну Христової Церкви, високого рівня професорку, викладачку, політика, громадського діяча. Це була особистість, як вчора слушно підкреслив в часі Парастасу владика Венедикт Алексійчук. Особою людина народжується, але особистістю вона стає. І для того, щоби стати особистістю треба великого труду над собою, треба бути подібним до корабля, який чітко бачить свою пристань і світло маяка, що йому світить. Корабля, який мчить до цілі, незважаючи на шторми життя.

У переддень свята великого пророка Іллі, який, згідно слів Христа, прийде перед його славним пришестям, щоб розбудити людство зі сплячки невіри, Ірина Фаріон загинула. Вона загинула за любов до України! Як же ж сьогодні саме до неї можна віднести слова відомої пісні, присвяченої свого часу пам’яті Назарія Яремчука:

«Я любив вас усіх, та найбільше любив Україну,
Певно, в цьому і є та найважча провина моя».

Однак, як підкреслювала неодноразово сама Ірина «світ – це три дієслова: народитися, полюбити і померти. Страшно. Тепер уявіть собі якесь інше слово, яке можна помістити між народитися і померти. Воно не вкладеться туди, ніяке інше слово».

Ми знаходимося як народ наприкінці кілька столітньої боротьби з ворогом, який постійно нищить наш Народ. Історія нам є свідком, що підставою розстрілу наших відомих політичних і церковних діячів було те, що вони були українці. Наш ворог є настільки страшним, що його боїться цілий світ. І тільки Україна стала на боротьбу з російським Голіафом. І ми неодмінно його переможемо. Але, під однією умовою: коли навчимося любити! Любити Бога і Україну! Саме на цьому будується перемога української ідеї!

І свого часу це дуже чітко зрозуміла Ірина Фаріон.

Любов до Бога як основу основ національної ідеї вона винесла з сім’ї, у якій регулярно служилися Служби Божі, коли УГКЦ радянський режим загнав у підпілля. А опісля вона поглиблювала її через твори провідника ідеї українського націоналізму, сина греко-католицького священника Андрія Бандери – Степана. Коли у 2014 році розпочалася війна з Московією, пані Ірина Фаріон писала, що це є бій за душу українського народу, яку живить віра. «Найпевніші ліки для виснаженої душі – це віра. Саме вона “найбільше скріплює сили душі. Через правдиву й глибоку віру в Бога, Спасителя, кожна людина й цілий народ мають змогу безупинно черпати з вічно живого джерела стільки сили, скільки їхня душа спроможна сприйняти».

З любові до Бога народжується любов до України, бо це є заповідь. Адже у четвертій заповіді «Любитимеш батька свого і матір» криється заповідь любові до землі, яку дав тобі Господь. Виконуючи цю заповідь, пані Ірина зосередилася цілковито на боротьбі за нашу рідну мова. Колись праведний митрополит Андрей запитував себе і своїх сучасників: «Що ж робить якесь число людей одним народом?» І відразу відповів: «Передовсім мова. Всі, що по-українськи говорять або, що вважають українську мову за рідну, будуть складати український народ». Ці слова дуже добре наша героїня засвоїла до глибини душі. Вона з любові до України і Українського Народу фанатично захищала рідну мову! І то так, щоби почули навіть найбільш глухі! Бо мова – це не просто засіб спілкування, але код душі Народу!

Протягом останніх років ми вже звикли до похоронів. Їх дуже багато, але за кожним похороном криється ціла історія унікальної боротьби за Україну. Ми також навчилися дуже гарно хоронити покійних героїв. Але, на превеликий жаль, ми ще маємо багато зробити для того, щоби підхопити їхній чин і понести далі, наступним поколінням.

Свого часу Іван Франко у одному зі своїх віршів про «Цехмістра Купер’яна» звертає нам увагу саме на цей великий недолік нашого народу, який є невміння поцінувати героя за життя, підхопити його ідею і понести далі. Описуючи Купер’яна як героя, що здолав ворогів і врятував місто від загибелі, він звертає увагу на майдан, на якому зібралися мешканці міста і думали, якби то його вшанувати. Їхнє рішення Іван Франка передав словами, які не можна переказати:

«Зараз тут його убиймо,
На паль посадімо,
По смерті ж його оплачмо
І святим зробімо.

І насиплемо над тілом
Могилу високу,
Будем поминки справляти
Два рази до року».

Цими днями у соціальних мережах кишить схвальними відгуками про блаженної пам’я’ті загиблу Ірину Фаріон. Але слід сьогодні багатьом із нас вдарити себе в груди і усвідомити, що у багатьох моментах боротьби за рідну мову, вона залишалася самотньою. Мабуть, такою є доля героїв України, яких починають розуміти щойно після смерті.

Але, не сумною нотою, але заохотою хоче завершити моє слово над могилою Ірини Фаріон. І ця заохота до молоді! Дорога українська молоде, на Твої плечі лягло нелегке завдання довершити діло побудови України, омріяної цілими поколіннями! України, за яку проливали і проливають кров! Нехай у цій боротьбі не похитнеться ваша віра і ваш дух! Знайте, що Бог є з тими, хто любить! А любов вимагає нелегкої боротьби і великої жертви! Але вона вартує того!

Минулого року у серпні місяці одна з журналісток запитала паню Ірину Фаріон про те, що її надихає і дає енергію у час війни. Ось, що вона відповіла:

«Перше – це служіння. Друге – відповідальність. Третє – крихкість і тимчасовість життя. Служба у Збройних силах. Мене ця словосполука дуже надихає, бо вони служать Батьківщині, рідній землі. Служба Божа. Кому служимо? Тому, завдяки світ є життям. Я християнка. А що таке християнство? Це віддавати. Ми всі зараз жертвуємо армії. Ось ця форма служіння найбільше надихає, у ній найбільший смисл.

Крихкість життя. Ми так мало перебуваємо на цій Землі! Якихось 70-80 років. Я не розумію, як можна це марнувати? Як можна не використати той час, щоб віддати все, що маєш? Я маю знання – я ділюся ними. Якщо маю гроші – також їх віддаю на армію, на свій проєкт чи ще на щось. Це і дає найбільшу силу. А ще найбільша сила в тому, що кожна людина має усвідомити своє покликання. Моє покликання – нести людям правду про нас самих, про українців, щоб вони стали сильні через видатні українські постаті».

Нехай ці її слова надихають нас сьогодні! А їй, нехай Господь прийме у свої обійми і сотворить їй «Вічную пам’ять!»

Львів (Личаківський цвинтар), 22 липня 2024 року Божого

Єрм. Юстин Бойко, студит

Синкел у справах монашества
Львівської Архиєпархії УГКЦ

Останні новини

7 вересня 2024 року, о 17:30, в Архикатедральний Собор св. Юрія, до 40 річчя відходу у вічність Блаженнішого...
У п’ятницю, 6 вересня 2024 року, у Гарнізонному храмі свв. апп. Петра і Павла єпископ-помічник Львівської архиєпархії Владика...
У кожної спільноти є власні вкрай важливі спогади минувшини, власний поколіннєвий контекст. Але минуле — це не просто...
5 вересня 2024 року в Національному університеті «Львівська політехніка», за участі єпископа-помічника Львівської архиєпархії Владики Володимира, відбулася презентація...
У середу, 4 вересня 2024 року, у приміщенні курії Львівської Архиєпархії Протосинкел Владика Володимир представив п. Оресту Чемерису,...