Найважливіше завдання Церкви – бути з людьми, особливо в часи найбільшої потреби. Наша Церква є важливим пристановищем у цій війні. І не тільки тому, що забезпечує багато похоронів, а насамперед тому, що пропонує духовний супровід. На цьому наголосив єпископ-помічник Львівської Архиєпархії владика Володимир під час розмови про повномасштабну війну росії проти України з кореспондентом німецького радіо DOMRADIO.DE.
Текстову версію розмови мовою оригіналу можна переглянути –DOMRADIO.DE
Про будівництво реабілітаційного центру Львівської архиєпархії, яким Церква хоче запропонувати цілісну терапію у зціленні ран війни
DOMRADIO.DE: Востаннє ви були в Німеччині вже більше як сім місяців тому. Ви докладали зусиль, щоб зібрати пожертви на духовний реабілітаційний центр у вашій архиєпархії. Який стан речей зараз?
Владика Володимир Груца (єпископ-помічник у Львові, Україна):
Вже є зовнішня прибудова старшого приміщення. Поточна мета – встановити систему опалення, яке ще не є повністю профінансоване. Це важливо зробити цілісно. Метою тут є створити можливість у майбутньому запропонувати духовний супровід для мирян, а також спеціальні навчальні програми для священиків і катехитів, а також психологічну та фізичну реабілітацію у співпраці з медичними установами, щоб допомогти людям зцілити свої рани війни, які також мають всі можливі форми духовного зранення. Також з цього процесу ми не виключаємо лікарів.
Ми створюємо близько 100 додаткових терапевтичних місць, для яких загалом планується понад 60 кабінетів. Це означає, що будь-хто, хто потребує відпочинку та бажає духовно відновитися, може скористатися цією можливістю, яка розрахована на більш тривалий період часу.
Подібні заклади вже існують, які пропонують варіанти відпочинку на вихідні, цілий тиждень або навіть довше. Концепція полягає в тому, що Церква хоче запропонувати цілісну терапію. Наприклад забезпечення постраждалих протезами – це важливе завдання держави, тобто спеціальних медичних клінік. Проте ми вважаємо себе відповідальними за надання духовного супроводц – наприклад, родинам загиблих солдатів і взагалі питання духовних зранень є нашою відповідальністю.
DOMRADIO.DE: Чи підтримує ваш проект архідієцезія Кельна?
Владика Володимир Груца: Зараз ми представили проект Відділу глобальної Церкви в Генеральному ординаріаті та подали заявку на фінансову підтримку. Наше прохання зараз розглядається, а ми сподіваємось і молимося, що буде підтримка Львова з Кельна в цьому питанні.
Про становище людей та гуманітарну ситуацію в Україні
DOMRADIO.DE: Світ звик до війни, яка триває вже понад два роки до затяжної війни. Як почуваються люди у вашій країні? Ми знову і знову чуємо про втому від війни. Яка гуманітарна ситуація у Львові?
Владика Володимир Груца: Можна сказати, що ситуація стабільна, хоча стабільна в цьому контексті означає, що Україна ще існує і ще не зникла з карти світу. Але, звичайно, люди тотально виснажені та травмовані. Коли я говорю про стабільність, я також маю на увазі, що люди в нашій країні не мають альтернативи і не бачать шляху назад.. Тому вони боряться, наскільки мають силу. Вони мотивуються тим, що іншого вибору просто немає. У Львові у нас багато внутрішньо переміщених осіб та родини загиблих солдатів.
Крім того, на жаль, такі похорони відбуваються майже щодня. Загалом лише у Львові нині нараховуємо понад 1000 могил молоді, яка загинула на війні. Впродовж цілого дня на цвинтарі можна зустріти родини загиблих – у тому числі й багатьох дітей ще зовсім молодих загиблих батьків. Нещодавно я хрестив дитину, яку назвали іменем загиблого батька – Романом, який помер ще до його народження. Такі випадки переживаємо неодноразово.
DOMRADIO.DE: Як ви справляєтеся з тим, що щодня переживаєте такі трагедії, молодих людей несуть у домовинах вулицями міста. Як потішити жінок і дітей, які залишилися?
Владика Володимир Груца: У таких ситуаціях не йдеться про те, щоб сказати багато слів – цього навіть не очікується. Ми як душпастирі є поруч і стараємося нести цей біль втрати разом з людьми. Це найважливіше. Часто зустрічаю родини на цвинтарі і зазвичай запитую, чи можна разом помолитися на могилі близької людини, яку оплакують. І тоді вже нав’язується розмова, в якій ці родини самі накреслюють напрямок. Нещодавно я зустрів маму, яка втратила одного сина під час пандемії, а другого на війні. Вона сказала мені, що ніколи не думала, що залишиться самотньою. Інша мені сказала, що для неї цвинтар — найспокійніше місце в світі. Щовечора після роботи вона приходить на могили сина і зятя. Тоді я просто стою з цими людьми, можу їх обійняти та побути в тиші. Часто більше нічого не можна зробити.
Іншого разу я зустрів на могилі свого нареченого молоду жінку, яка постійно говорила про його присутність, ніби він ще живий. Тоді я й для себе зрозумів, що разом зі смертю не закінчується любов. Навпаки вона бачить це як ласку, що є могила і вона може прийти, щоб помолитися. Найстрашніше для рідних, коли вони не мають звісток про те, чи ще є живими і де можуть знаходитися військові з їхніх родин. У цьому контексті гріб стає місцем підтримки, “потіхи”, такою є реальність. Хоч звичайно це також місце смутку, але зцілення. Тому на наших цвинтарях є багато життя, на які приходять відвідувачі, які хочуть бути ближче до своїх рідних і – як би дивно це не звучало – вони не перестають ділитися своїм життям одне з одним, навіть коли іншої людини більше немає.
Про те, яку роль відіграє Українська Греко-Католицька Церква під час війни
DOMRADIO.DE: Яку роль відіграють Церкви у війні? Чи можуть вони потішити людей, які складають найбільшу жертву – життя своїх рідних?
Владика Володимир Груца: Церква робить те, що робила до війни: служить, втішає, молиться з людьми, уділяє Святі Таїнства. Багато людей щодня приходять на церковні Богослужіння – не з почуття обов’язку, а тому, що відчувають глибоку потребу причаститися та отримати зцілення.
Найважливіше завдання – бути з людьми, особливо в часи найбільшої потреби. Вона є важливим пристановищем у цій війні. І не тільки тому, що проводить багато похоронів, а насамперед тому, що вона пропонує духовний супровід. З нашими військовими капеланами ми регулярно присутні на цвинтарях, де нас часто чекають з нетерпінням. Вражаючим для мене був останній Великдень, коли зазвичай всі святкують вдома в родині з рідними. Однак цього разу родини зібралися біля могил своїх близьких в обідню пору. Як Церква ми організовуємо такі зустрічі зі спільними молитвами. Люди приймають такі пропозиції з вдячністю. Куди ще їм піти на таке свято? Це їхня форма сімейного святкування — побути з найріднішими на Великдень.
Під час війни Церква, безперечно, набула ще більшого значення – ще й тому, що місцеві храми стали справжніми соціальними центрами.
DOMRADIO.DE: Напад росії на Україну, який порушує міжнародне право, постійно викликає питання про те, які засоби опору є етично дозволеними, яку зброю можна використовувати та як далеко може поширюватися її радіус дії? В першу чергу це стосується тих, хто постачає системи озброєння. Наприклад Німеччина. Ви як Церква чи можете мати свою думку з цього приводу?
Владика Володимир Груца: Люди мають природнє право на самозахист. І людям дозволено захищатися тими ж засобами, якими на них нападають, щоб вони захистити своє життя та свої родини. Тому що життя — це дар від Бога, який нам доручено захищати. Я завжди люблю говорити, що ми не воюємо проти тих, хто перед нами, а захищаємо тих, хто за нами. Я не політик і не військовий експерт, а радше душпастир. Тим не менш, я вірю, що ми можемо себе захистити.
DOMRADIO.DE: Це означає, що ви сподіваєтесь, що Німеччина та весь ЄС продовжать постачати зброю в Україну, щоб ваша країна могла захистити себе?
Владика Володимир Груца: Так, звичайно, щоб ми могли існувати далі.
Про ненависть у час війни
DOMRADIO.DE: Любіть своїх ворогів і моліться за тих, хто вас переслідує! Чи не звучить для вас це прохання Ісуса цинічно, коли ворог – у цьому випадку російська влада – хоче знищити цілий народ?
Владика Володимир Груца: Ненависть ніколи не є рішенням. Я також кажу це на похоронах, коли біль є найгострішим, і тому природно ненавидіти особу, відповідальну за ці неймовірні страждання. Але якщо ми живемо в постійній ненависті, ми зрештою знищуємо себе. Саме нашого знищення прагне ворог, а тут ми знищуємо самі себе.
В такому стані нам буде щораз важче. Прощення не обов’язково означає забути, але це означає бути вільним від ненависті. А самознищення через ненависть – це, безумовно, найменше чого б хотіли жінки та чоловіки, які загинули на цій війні. Натомість ми повинні перетворити ненависть на мужність. Тому що нам потрібна мужність як сила, перетворена на позитивну енергію для нашого самозахисту.
Про проблиск надії на закінчення війни
DOMRADIO.DE: Чи бачите ви десь проблиск надії, що ця війна може бути закінчена?
Владика Володимир Груца: Як християни, ми живемо надією. Український народ не може здаватися просто через велику кількість жертв. Укладення псевдомиру зараз викликало б запитання, чому всі ці багато людей втратили життя. Я бачу іскру надії в підтримці світової спільноти. Бо кінцево весь світовий порядок є в небезпеці. Коли світова родина займає спільну позицію, це велика допомога. Бог точно щось з цим зробить, навіть якщо ми цього ще не бачимо. Але залишається надія, що ця війна призведе до переосмислення суспільства в цілому. Йдеться не про те, щоб бути за чи проти однієї країни, а про те, щоб перемогти зло.
DOMRADIO.DE: Якщо би зараз відбулося припинення вогню, Україні бракуватиме цілого покоління, яке загинуло на фронті. Ви продовжуєте ховати молодих солдатів у віці від 20 років. Що ви говорите їхнім родинам?
Владика Володимир Груца: Ми вже зараз відчуваємо величезну нестачу працівників. Тому що багато молодих чоловіків мобілізовано. Повторюється ситуація, яка була після Другої світової війни, коли жінки не могли вийти заміж, бо не було чоловіків. Я часто втішаю дітей біля домовини батьків, кажучи, що щонайменше вони не будуть мати за кого соромитися усе життя. Навпаки: ці діти завжди можуть пишатися своїми батьками, тому що вони герої. Тому що наші улюблені покійні віддали своє життя за інших і засвідчили мужність, надію та витривалість.
Але на фронті гинуть не тільки чоловіки. Лише у понеділок із великим співчуттям населення поховали 26-річну лікарку, яка також загинула на передовій. Тож вона знала, на що йде, чим готова пожертвувати, і ризикувала своїм життям. Як згодом стало відомо вона написала заповіт, тобто планувала свій похорон у випадку смерті. У такому контексті біль цієї війни також означає велику любов. Це може бути малою потіхою, але це потіха.
Підготувала Христина Потерейко
