Ввечері, 10 жовтня, Архиєпископ і Митрополит Львівський Ігор разом із єпископом-помічником Львівським владикою Володимиром, єпископом-помічником Сокальсько-Жовківської єпархії владикою Петром у колі редемптористів та вірних парафії Священномученика Миколая Чарнецького згадували отця Ярослава Федуніва, який відійшов до вічності 15 серпня цього року. Сьогодні йому виповнилося би 44 роки.
У своїй проповіді владика Ігор зазначив:
Дякую, дуже дякую усім вам, що прибули сьогоднішнім вечором помолитися за світлий упокій душі отця Ярослава Федуніва, якому сьогодні виповнилося б 44 роки! Я не намагався говорити слова на його похороні, просив владику Петра Лозу, бо великий жаль переслідував мене, не хотів голосно плакати, хоч сам Ісус заплакав, коли помер його друг Лазар. Ісус, тоді сказав до учнів: «… Наш друг Лазар заснув, – піду розбудити його» (Ів 11,11). Коли Ісус підійшов до місця поховання, євангелист Іван написав: «Заплакав Ісус. Загомоніли юдеї: Дивись, як він любив його» (Ів 11,35-36). Тому нічого дивного, що розжалобимося й плачемо за нашими померлими чи заснулими.
Ми знали отця Ярослава: усміхненого, доброзичливого, скромного, простого, люб’язного, готового завжди допомогти. Пам’ятаю, коли їхня група хлопців прибула в монастир редемптористів святого Герарда в Кохавину, він був, подібно, як інші. Правда, Славко добре знав спів, бо навчався у Чорткові в дяківсько-регентській школі, тепер академія, але тим ніколи не хизувався. Був уважним ченцем-початківцем, сумлінно виконував свої обов’язки, йому не потрібно було нагадувати про виконання певного завдання. Згодом, глибоко студіював філософію та богослов’ю, докладав старання до студіювання всіх інших предметів, які викладаються у духовній семінарії. Отримав священицькі свячення, практикував сумлінне та відповідальне ставлення до чернечих, та священицьких обов’язків. У кожному місці, куди його направляли настоятелі, залишав позитивний слід служіння Богові та людям. У Бердянську за його стараннями та зусиллям збудував храм, працюючи своїми руками на будові зранку до вечора. Коли почалася війна, він не щадив свого здоров’я, відвідував воїнів на передній лінії, молився з ними, сповідав та причащав бажаючих, наражався на небезпеку.
Розповідав про одну з вогневих атак, коли стріляли з «градів чи ураганів», а він разом з військовими переховувалися у траншеях; коли закінчився обстріл, всі військові автомобілі були побиті, теж, понівечена інша техніка, – залишився стояти, лиш, березовий хрест.! Отець Ярослав виїжджав не один раз до військових і знав, що таке свист куль, розрив ракет та вибухи інших снарядів… Коротко згадував про Чернігів, коли він залишився у монастирі ще з двома священиками під час бомбардування ворожих літаків. Це було минулого року (2022) в часі великого посту та Великодня, ми з отцем Ярославом коротко і не часто перемовлялися по телефону. Його слова були такими: «Літаки кидають бомби, які падають навколо монастиря, розриваються і вибухають… Ми посідали на сходах, молимося, закриваємо вуха й чекаємо на приліт бомби по монастирю?»
Багато страху пережив він та інші священики, також, люди, які приходили у монастир й перебували у підвальному приміщенні. Так, отці, зокрема, Ярослав, у певний час, виїжджали у місто, щоб привезти людям води та якусь їжу. Це життя на грані смерті дало результат важкої хвороби, з якої він, на жаль, не вийшов. Надіявся на видужання, але воля Бога була іншою: Господь забрав його до себе. Ще минулого року, 2022-го, ченці прийшли були до мене, їхня група колишніх новиків, але отець Ярослав був уже пасивним, мало говорив, мовчав, радо служив іншим, мабуть, відчував біль, але не скаржився, терпів. Він не хотів, щоб його жаліли, відчував, що життя уже не довге, згодом, просив, щоб за ним не плакати, коли помре. Його жертовність закінчилася на лікарняному ліжку в Брюселі.
Всюди, де він появлявся вірні дуже любили його, бо він любив людей і був готовий завжди послужити, та послухати їх. Одного разу я запитав його чи було важко у монастирі в новіціяті? Отець Ярослав відповів: «Так, владико, було дуже важко, але справедливо! Ми маємо тверду основу, коли приземлимося – відповідно піднятися…» До особи, світлої пам’яті, отця Ярослава, можемо застосувати слова з книги Премудрості: «Удосконалившись за короткий період, він виповнив довгі часи. Бо його душа була мила Господеві, через це поспішив (забрати його) з посеред зла…» (Прем Сол 4,13-14). Господь забрав нашого отця Ярослава з-посеред нас, бо він був вже приготовлений до переходу у вічність.
Чи отець Ярослав не чинив помилок? Так, чинив, як кожна інша людина, але сповідався, перепрошував Господа, мирився з ним і Бог усе простив йому. Про помилки сьогодні не говоримо, бо не час про це згадувати.?
Віримо, що милосердний Господь прийняв благородну душу нашого доброго отця Ярослава у свої милосердні руки! Дякуємо, дорогий отче Ярославе, за твоє благородне служіння і за бажання бути з нами у різних моментах нашого життя. Любимо отця Ярослава, бо він живе у іншому вимірі, іншим життям, очікує нас і ми туди незадовго, теж, прибудемо.
Більше фото ― на нашій сторінці у фейсбуці.
