Чергова програма «Історій з історії УГКЦ» присвячена темі, яка по сьогодні залишається контроверсійною і не до кінця осмисленою українським суспільством — Берестейській унії 1596 року. Чим була ця унія, які її історичні передумови й наслідки? Як її сприймало суспільство в наступні століття? І чому ідеї відновлення єдності християнських Церков стали нині такими актуальними?
У жовтні минулого року виповнилося 425 років відтоді, як на церковному соборі в Бересті більша частина ієрархів Київської митрополії проголосила відновлення сопричастя з Римським Апостольським престолом. До цієї дати УГКЦ провела низку заходів — зокрема науковий симпозіум за участю істориків Церкви та духовних осіб про Берестейську унію і пошуки сучасних моделей церковної єдності, сучасний екуменізм.
«Для нашої Церкви ідея єдності Церков, відновлення первісної єдності, яку ми несемо у своїй містичній пам’яті як Церква, що народилася в першому тисячолітті ще до вселенського розділення Церков після 1054 року, є певним завданням і місією — бути тими, які проповідують, живуть і навіть умирають за ідею єдності між Церквами», — сказав тоді Глава УГКЦ Блаженніший Святослав.
«Без сумніву, Берестейська унія є однією з найконтроверсійніший сторінок у нашій церковній та політичній історії і пов’язано це з переломом та змінами, що сталися у духовному та суспільному житті українців і білорусів у XVI—XVII століттях. Її наслідки були довготривалими і впливають на сьогодення, — наголосив директор Інституту історії Церкви Олег Турій. — Найбільшою мірою це відчутно, коли ми розглядаємо її з перспективи існування різних сучасних церковних юрисдикцій в Україні, кожна з яких виводить своє коріння з Київської митрополії. У (пост)радянській історіографії, а також у науковоподібній пропаганді сусідньої держави (росії — Ред.) міститься низка стереотипів щодо Берестейської унії, а зокрема, й уявлення про неї, як подію, внаслідок якої була створена нова Церква. Насправді, ця унія була лише спробою єрархії Київської митрополії, що існувала з часів Володимирового Хрещення, налагодити свої стосунки з Римської Церквою. Якщо ми почитаємо уважно документи того часу, то побачимо, що бажанням єпископів було відновлення єдності з Римом, усунення нерівності та припинення ворожнечі з Латинською Церквою в Польсько-Литовській державі, але аж ніяк не коштом зриву стосунків із матірною Церквою, якою для Києва був Константинополь».
Історики Церкви і дослідники Берестейської унії виокремлюють кілька моментів:
1) ідея унії з Римом не була для Києва XVI століття чимось новим чи надзвичайним (можна також пригадати Люблінську унію 1569 року, яка передувала Берестейській, хоча і мала інший контекст), як і загалом не була новою ідея відновлення єдності двох гілок християнства (Флорентійський собор 1439 року);
2) до укладення Берестейської унії спричинився комплекс історичних і політичних обставин — від занепаду Константинополя, перебував у межах Османської імперії, фактичного зникнення Київського князівства як держави і належності до католицької Речі Посполитої до кризи в самій Київській митрополії як церковній інституції;
3) Українська («руська») ієрархія стала тоді фактично бездіяльною; духовні посади продавалися і навіть передавалися у спадщину, занепадала культура й освіта духовенства, а отже, і народу.
Владика Борис Гудзяк, автор дослідження «Криза і реформа. Київська митрополія, Царгородський патріархат і генеза Берестейської унії», стверджував, що Берестейська унія — це, зокрема, відповідь києво-руського християнства на процеси і виклики, що йшли із Заходу — Реформації та Контрреформації.
«XVI століття було часом великої турбулентності у Європі, — каже в цьому відеосюжеті історик Церкви Юрій Скіра (УКУ). — Це зачепило і Київську митрополію, яка, до того ж, переживала занепад церковного життя. Всі ці речі в сукупності викликали потребу зміни і реформ, які б оновили церковне життя. У тих обставинах православні єпископи в Речі Посполитій вирішили звернути свій погляд на Рим.
20 червня 1590 року Львівський, Луцький, Пінський і Холмський єпископи Київської митрополії на синоді в Бересті підписали лист, у якому констатували готовність до єдності з Католицькою Церквою. Умовою цього було збереження наявного церковного устрою та східний чин богослужіння.
Історичні обставини для цього проєкту складалися вдало. У 1592 році Папою Римським був обраний Климентій VIII (1536–1605), який особисто підтримав ініціативу православних єпископів із Речі Посполитої. У 1594 році єпископи уклали Торчинські артикули — документ, який визначав їхнє бачення унії. У лютому 1594 року ці артикули передано папському нунцію у Варшаві і незабаром вони потрапили до Рима. Розпочалися переговори, які закінчилися 23 грудня 1595 року. Тоді Папа Климентій VIII у присутності 33 кардиналів урочисто проголосив прийняття Київської митрополії у сопричастя з Католицькою Церквою. 6–10 жовтня 1596 року відбувся Синоду в Бересті. Там єпископи на чолі з митрополитом Михайлом Рогозою проголосили унію. 15 грудня 1596 року король Речі Посполитої Сигізмунд ІІІ Ваза підтвердив рішення Синоду в Бересті своїм універсалом. Так розпочалася історія унійної Церкви».
До слова, Олег Турій вказує і виправляє загальне помилкове твердження, що УГКЦ постала внаслідок укладення Берестейської унії: Церква була тією ж Церквою Київської митрополії, на тих же теренах, із тими ж традиціями — змінилося лише її відношення із християнськими центрами. «Це була та сама помісна Церква, яка відновила сопричастя з Римом і мала вже дещо інші стосунки з Константинополем. Одна із проблем цієї унії в тому, що вона не виправдала сподівань на братерське, рівноправне трактування Церков».
Чому така важлива правда про Берестейську унію у наш час?
Про це говорив і блаженніший Любомир Гузар, для якого ідеї екуменізму були надзвичайно важливими, говорить і його послідовник, теперішній Глава УГКЦ Блаженніший Святослав: про Українську Греко-Католицьку Церкву як приклад і свідчення багатоманітності Вселенської Церкви, у якій можуть існувати різні традиції, які можуть бути однаково шанованими, свідчити, що в такій єдності реально можна перебувати і вона є плідною.
