В Архикатедральному Соборі святого Юра у Львові 11 лютого в 11.00 год відбудеться Божественна Літургія з нагоди 116-річчя від Дня народження Митрополита Володимира Стернюка.
Митрополит Володимир Стернюк (12 лютого 1907 р. ― 29 вересня 1997 р.) ― непересічна і знакова постать не тільки для греко-католиків, але й для всієї Вселенської Церкви.
Монах-редемпторист, ревний місіонер, в’язень сталінських концтаборів і глава найбільшої християнської конфесії, загнаної у підпілля. Він був свідком брутального нищення Церкви Христової атеїстичним режимом, та Господь дарував йому ласку побачити світлий день її воскресіння.
Майбутній душпастир прийшов на світ Божий 1907-го, на празник Трьох Святителів у Пустомитах. Батько, о. Володимир Стернюк ― парох церкви святого Миколая та щирецький декан. Мати, Євгенія Коновалець ― донька зашківського пароха о. Михайла Коновальця, тітка полковника Євгена Коновальця.
Навчання майбутнього Митрополита у львівській Академічної гімназії збіглося з часом постання ЗУНР та українсько-польською війною. У чотирнадцятилітньому віці Володимир зацікавився харизмою католицьких монахів-редемптористів (Чин Найсвятішого Ізбавителя), яких митрополит Андрей Шептицький кілька років перед тим запросив до Галичини. Для глибшого знайомством зі згромадженням допитливий юнак вирушив до Бельгії ― батьківщини перших редемптористів візантійського обряду на наших теренах.
У Бельгії Володимир Стернюк вступив до монастиря, навчався у ювенаті (малій семінарії) редемптористів в Есхені. 20 вересня 1925 р. прийняв облечини й після річного новіціяту 21 вересня 1926-го склав перші обіти. Навчаючись у семінаріях у Боплято та Лювені, склав вічні обіти (вересень 1929 р.). Священничі свячення отримав 19 червня 1931 р. у Лювені з рук канадійського греко-католицького єпископа Василя Ладики.
1932 р. о. Володимир Стернюк вернувся в Україну, де з отцями-редемптористами провадив активне місійне служіння на Волині. Праця редемптористів приносить добрі плоди, як серед греко-католиків, так потроху і серед православних, однак вибух Другої світової війни змушує отців залишити Волинь.
Отець Стернюк повертається до рідної Галичини і протягом наступних років перебуває у монастирях Тернополя й Станіславова: дорадником настоятеля, префектом братів та економом. У 1942-му переїздить до Львова у монастир св. Климентія (провінційний дім) на вул. Зибликевича (тепер – І. Франка, 56), де стає дорадником та секретарем віце-протоігумена бельгійця о. Йосифа де Вохта. У стінах обителі отець перебуватиме до її закриття більшовицькою владою 20 березня 1946 р., опісля влаштовується на посаду працівника читального залу Наукової бібліотеки Львівського університету (вул. Драгоманова, 5).
Тим часом сталінський режим оголошує Греко-Католицьку Церкву поза законом. Починаються гоніння на клір та вірних, масові закриття церков і монастирів, паплюження Церкви, котра залишилася вірною вселенському архієрею. «Ворогам здавалося, що Українська Греко-Католицька Церква перестала існувати, згинула, ― згадував владика Стернюк. ― Вона ж тільки притихла, пішла в підпілля, новітні більшовицькі катакомби».
18 червня 1947 р. отця Стернюка заарештували за обвинуваченням у зв’язках із націоналістичним підпіллям. Спершу утримували в підвалах управління Львівської залізниці (на розі теперішніх вулиць Гоголя і Листопадового Чину), пізніше переводять до сумнозвісного слідчого ізолятора МД на вул. Сталіна (нині ― Національний музей-меморіал жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького», вул. С. Бандери, 1). Далі – декілька місяців нічних допитів, психологічного тиску, побоїв до непритомності… Врешті т. зв. Особоє Совєщаніє при МДБ у Москві заочно засуджує священика на п’ять років каторжних робіт. Свій термін отець Володимир відбуває на лісоповалі в селищі Єрцево Архангельської обл. РРФСР. «І так серед блощиць, які пили нашу кров вночі, та праці лісоруба вдень я відбув свою кару» – згадуватиме він сорок років по тому. Жорстокі умови табірного життя не перешкоджають, однак, сповненню священничих обов’язків: отець таємно, напівпошепки править Служби Божі, причащає, хрестить, сповідає.
У червні 1952 р. о. Володимира Стернюка звільнили і він повернувся до України.
Перед відбуттям до Риму митрополит Йосиф у московському готелі висвячує отця Величковського на єпископа і місцеблюстителя митрополичого престолу УГКЦ. Усвідомлюючи небезпеку від радянських каральних органів, владика Величковський 2 липня 1964 р. уділяє єпископські свячення ще кільком ієреям, аби у разі арешту чи смерті місцеблюстителя підпільна Церква не залишилася обезголовленою. Серед піднесених до архієрейської гідності є й о. Володимир Стернюк.
У січні 1969 р. Кир Василія Величковського вдруге арештовують й ув’язнюють на три роки. Опісля смертельно хворого єпископа висилають поза межі СРСР. На дворі 1972-й. Обов’язки місцеблюстителя митрополичого престолу лягають на плечі 65-літнього владики Стернюка.
У своєму духовному провідництві митрополит Володимир Стернюк не обмежується лишень Львовом та Галичиною. Під його пастирською опікою ― підпільні греко-католицькі громади в Києві і навіть у далекому Прокоп’євську Кемеровської обл. Росії.
7 січня 1990 р., під час різдвяних богослужінь у Преображенській церкві, владика Стернюк чи не вперше постає прилюдно як єпископ і місцеблюститель патріаршого престолу. Через півроку Ммитрополит Володимир очолює поїздку усіх греко-католицьких єпископів із України до Риму, де в ході першої зустрічі архієреїв УГКЦ з цілого світу отримує визнання своєї адміністративної діяльності в часі підпілля. 19 серпня 1990-го греко-католики остаточно повертають собі архикатедральний собор Юра. Попри похилий вік і надважку працю на шляху до повного відродження репресованої Церкви, митрополит Стернюк зберігає бадьорість та оптимізм: «Ми стоїмо на порозі духовного оновлення народу, який щойно вийшов спраглим з пустині застою, який хоче черпати чисту живу воду святої Католицької Церкви».
30 березня 1991 р. до Львова повертається Глава УГКЦ Верховний Архиєпископ Мирослав-Іван Любачівський(1914-2000). Місію владики Стернюка ― виконано, він передає провід над Церквою патріархові Мирославу-Івану. Проте він не покидає своєї пастви, до останнього подиху залишаючись добрим батьком, невтомним трудівником і справжнім воїном Христа.
Сам владика на схилі літ так описав кредо власного життя й служіння: «Бог не вимагає від людини більше, ніж вона здатна зробити в межах людських можливостей. Бог благословляє ті труди і терпіння, що приносять людям спасіння душ. Я стараюсь працювати, як можу, і надалі благословлятиму нарід на добрі діла».
