Згадуємо сьогодні про здібного хлопця зі Заздрості, який став блискучим науковцем завдяки своїй наполегливості. Незламний духом син Української Греко-Католицької Церкви, який ніс на собі відповідальність за Церкву у важкі роки її переслідування. Отож, з нагоди чергової річниці смерті Патріарха, пропонуємо вам лише коротких сім уривків його «споминів» про життя..
Дитинство
З дитячих років любив вбиратися в одежу й взуття старших, щоби захиститися від дощу. А також в присутності матері ходив по лавці біля вікна. Також з маленьких років за прикладом батьків і братів молився навколішках перед їжею і тим, як мав йти спати.Так само під час посту щодня бив поклони і строго постив. Маленький Йосиф любив з матір’ю збирати квіти, щоб їх освятити на Спаса разом з фруктами. «Коли я завважив, чому такий грубий снопик цвітів брати до свячення, чи не вистарчило би кілька, то вона відповідала, що кожний цвіт проситься, щоб його посвятити. При цьому оповідала різні перекази, яких я собі вже не пригадую, як ті цвіти плакали, як клонили голову. Деякі з тих оповідань я пізніше читав в гімназійних читанках, а освячене зілля, висушене, уживали як кропила до свяченої води і як лік для недужої хвороби»,- писав у споминах Патріарх Йосиф.
Коли у Струсові був сотрудником о. Платон Карпінський з візитацією відвідав село Митрополит Андрей Шептицький. «Приїзд Митрополита до Струсова зробив величезне вражіння на всіх. Отець Платон представив Митрополитові учнів, а нас було з кількадесять, і Митрополит почав питати катехизм. Отець Карпінський показав Митрополитові на мене, і він запитав мене: «Що то є общеніє святих?», на що я дав вдоволяючу відповідь».
Навчання у семінарії та університеті
А про свідоцтво від отця-декана Патріарх Йосиф згадував так: «До мого подання на теологію я мусів постаратися про свідоцтво моральности від отця-декана і в тій цілі поїхав з батьком, що мав по дорозі орудку в Теребовлі, до Острівця, де деканом був о. Волянський. Коли я заїхав, то на подвір’ю перед собою побачив я велику резиденцію. Перейшовши першу, другу і третю просторі кімнати стрінув я, як пізніше довідався.ю сестру отця-декана, старшого вже тоді студента прав Карпінського. Отець-декан, вислухавши мене, написав сейчас свідоцтво, запечатав його і віддав мені в руки. Подякувавши отцю деканові, я вийшов з вражіння, що був у священника-ереміта».
Закордонні студії в Інсбруку та Римі
В Інсбруці я побачив, що все треба лишити і віддатися студіям філософії і теології. Отець-регенс Гофман прийняв мене ввічливо і я мав окрему кімнату і більше можливостей зайнятися наукою. Одначе захворів я на тиф , і щойно з опізненням, десь при кінці жовтня я приїхав до Львова. Митрополит Андрей думав, що я вже зрезигнував з теології, запросив мене на обід й опісля виправив назад до Інсбрука. На третьому році я зачав вже думати про докторську дисертацію. Іспити зложив я з дуже добрим успіхом і виїхав на вакації до Галичини. Потім я написав габілітаційну працю «De principio spirationis». Вона була одна з перших, помимо того, що на магістерії були найкращі кандидати з усього світу на професорів догматики. Я напечатав її пізніше як один том «Праць Богословської академії», і появилися дуже прихильні оцінки, крім отця Костельника, який мусів мене опісля за зневажливу рецензію прилюдно перепрошувати.
Повернення в Україну
Через Інсбрук, Відень і Велград я вернувся до Львова в липні або серпні 1922 року року дуже вичерпаний і ослаблений, але з двома габілітаціями на Інсбруцькім і Григоріянськім університеті. Около півмісяця побув я вдома. Дальше викладав догматику та займався науковою і редакційною працею. Я навіть думав, щоб купити дім у Львові і там примістити редакцію і бібліотеку товариства та кількох світських священників для наукової праці. В межичасі я занепадав на здоровлю і занедужав на катар желудка і кишок, тому що перестудився в часі слухання сповідей, не маючи теплої одежі. Крім того, великим смутком для мене була смерть матері, яка померла в Заздрості і я, хоч недужив, поїхав на похорон. Вона була похоронена в гробівці біля церкви, який я побудував.
На митрополичому престолі
На другу неділю, після похорону, відбулася моя інтронізація, в якій брали участь єпископи Будка, Чарнецький і архиєпископ Базяк. На ній відчитано відручне письмо покійного митрополита Андрея, яке він написав ще на початку. І тоді пішла вже правильна робота. Собор продовжував я далі. Щоби рушити якусь справу студитів, я іменував отця Климентія архимандритом, і як такий він мусів перевести вибори ігуменів по студитських монастирях з достаточним числом монахів. Сам він мешкав в митрополичій палаті і час від часу, після можливості , відвідував студитські монастирі, або монахи приходили до нього.
Я розпочав відвідини всіх наших церков у Львові, думаючи відвідати опісля всі церкви в єпархії, наскільки це буде можливо. І так відправляв в отців-василіян, редемптористів, студитів і в інших львівських церквах, виголошуючи проповіді. Отець протоігумен редемптористів де Вохт прийшов і тішився, кажучи, що «фіра котиться так добре», тобто, що ціла адміністрація функціонує добре. Передусім вважав я на вбогих, збирав датки на вдів і сиріт, бо нужда була тоді велика.
Суд і вирок
Я одержав найвищу кару – вісім літ строгих лягерних робіт, і мене держали відсепаровано. Моїх співсудимих скоро відправили до лагера, а мене держали в тюрмі ще два місяці, а тому, що мої слідчі запротестували до Москви, бо суд дав мені малу кару. Один з ув’язнених на допиті чув, як прийшов до кабінету, в якому він був допитуваний, до його слідчого, Защитін і ще котрийсь зі слідчих, і між собою говорили: «Наш суд – шляпа, пишім до Москви», – домагаючись кари смерти, або бодай 25 літ. Один зі слідчих мав сказати: «Эх, черт с ним, пусть идет». Значить не хотів прилучуватися до Защитіна, але Защитін нічого не осягнув в Москві. Ця непевність в тюрмі цих місяць чи два в одиночці, в гнилій темній камері, – то були найтяжчі хвилини в усьому тюремному ув’язненні. Потайки хтось там з надзирателів ходив питатися до начальника, чому мене не висилають, а начальник відповів, що я рекурсував до Москви. Сам в одиночці я щодня правив Службу Божу.
Ув’язнення: етапи, тюрми, табори
По кількох дням ми приїхали до Новосибірська. В часі дороги кинули до мого переділу страшного розбишаку, який зачав співати собі, як то він убив тата, маму і як попав в «преступный мир».. Раз якось приступив до мене старший чоловік і потиху спитав мене: «Ви – священник?» Очевидно, тоді не можна було себе там афішувати. Тоді я, в свою чергу, спитав: «А чому ви питаєте?» А він мені на те: «Я тут вже місяць, в тому бараці, недалеко від вас, і бачу, що порядніші люди добре до вас відносяться . Ніколи не чув лайки з ваших уст». – «А хто ж ви такий?» – питаю. Він жалувався, що йому не вистарчає поживи, і я прохав роздачника, щоби помагав йому остатками, бо сам я тоді не був в силі помагати. Він діставав багато посилок від вірних, і в найтяжчих днях давав мені, бувало, завжди кілька кусків цукру, що можна було випити з кип’ятком і дещо покріпитись. Православні відносилися до нього добре і примістили його на нарах першого поверху через кілька осіб від мене. У Новосибірську нас вивели з загонів, кількасот в’язнів , і повели пішки три кілометри зі залізничної станції. Кожний ніс свої клунки. По дорозі порох був по коліна, а збитий в повітря не дозволяв навіть дихнути. Мене трактували як звичайного в’язня, і я мав спокій. А як питали, хто я, то я казав, що професор. Але коли приходили «стежні листи» до «опера» – то тоді вже цілий лягпункт знав, що я митрополит, і тоді переслідували мене й обкрадали, як тільки могли.
Джерело: Марія Горяча, Іван Дацько:”Йосип Сліпий. Спомини”//УКУ, 2017 р
Підготувала Христина Потерейко
