Владика Володимир, єпископ-помічник Львівської Архиєпархії, в інтерв’ю з нагоди Дня Незалежності розповідає про актуальний стан і ритм життя Львова і львів’ян у цей час, перебуваючи пів року у стані війни.
Розмову мовою оригіналу можна почитати – тут
Якщо ми не живемо, ми пропали
Ви живете у Львові, на Заході України, не в зоні бойових дій. Яка ситуація актуальна?
Було багато застережень. Впродовж дня чимало повітряних тривог. Сирена звучала за кілька хвилин до початку розмови. Зараз у Львові є відносно спокійно. Згідно традиції ми були на Личаківському цвинтарі. Це важливий пункт нашого святкування. Там ми молилися за наших полеглих. Прийшли також їхні родини на спільну молитву. Опісля були у Гарнізонному храмі, де прощаємо всіх солдатів, загиблих. Також там молилися з військовими.
Атмосфера у місті є доволі напружена, але люди намагаються цей день святкувати, бо незалежність – це є щось більше ніж декларація чи документ. Для нас важливо, яким змістом ми наповнимо цей день.
Ще також після обіду буде похорон доцента університету, який загинув на війні, залишив двоє малих дітей. Це драматично. З іншої сторони такі похорони випромінюють почуття життя. На них збирається велика кількість людей, тому люди намагаються жити, бо життя живе.
Якщо ти дивишся назад і знаєш, що туди нема дороги, тоді є лише одна можливість – йти вперед.
Як змінилося життя за пів року війни?
Неможливо нічого планувати. Пандемія нас вже трохи навчила не забагато планувати, але тепер ми зовсім не можемо створювати великі плани. Ми зранку встаємо і є вдячні , що пережиили цю ніч. Ввечері напружені лягаємо спати. По-друге відчувається, що люди є виснажені. Матеріально і емоційно. Бо неможливо відпочити, але зрозуміло, що нема дороги назад. Є лише одна можливість – йти вперед. Думаю, що це мотивує людей.
Чи повернувся буденний ритм життя?
Люди потребують бути разом. Ми намагаємося жити. Бо якщо ми не живемо чи є пригнічені, то вже тоді пропали.
Розпочинається Українська ліга футболу, знову тривають концерти, навіть у наших Митрополичих садах святоюрського комплексу.
Хоча можна себе питати, як це робити в час війни – але люди потребують бути разом. Люди радо приходять до храму, на Богослужіння. Кажуть, що почуваються краще разом з іншими людьми. Навіть в час повітряної тривоги люди приходять до храмів, бо тут також чуються захищеними. Не лише з огляду на безпеку, а також щоб бути з іншими людьми.
Чи Богослужіння проходять в звичному ритмі і також звершення Святих Тайн?
Душпастирське життя розвивається. Цікаво, що ми маємло відносно багато вінчань. Багато людей планували це переносити, але вирішують вінчатися у дуже вузькому колі найближчих людей.
Ми навчилися дуже просто жити. Людина розуміє, що вона не так багато в житті потребує. Людина би мала багато побажань, але не всього потребує. Можеш обійтися з простими речима і радіти, що маєш дім, місце для сну…
Є відчуття напруження, але у самому Львові життя продовжується. Також економіка намагається функціонувати. Це є теж дуже важлива площина суспільного життя.
