Львів і багато інших українських міст – знову в так званій червоній зоні карантинних обмежень. Рівень захворювань і смертей від коронавірусу в Україні знову стрімко зростає. Пандемія впливає на життя всього суспільства, зокрема Церкви. Про служіння Церкви в ці часи, працю священників та особистий досвід хвороби і одужання розповідає єпископ-помічник Львівської архиєпархії Володимир Груца.
«Пандемія чи карантин не є виправданням для ліні – завжди є можливість чинити добро»
– Владико Володимире, Львів – знову в «червоній зоні». Що це означає для вірних УГКЦ цього разу? Чи будуть суттєві обмеження і які рекомендації загалом дає Церква на цей період?
– Ще на початку карантину, торік, була видана інструкція, яка не втратила актуальності донині – особливо в періоди перебування в «червоній зоні». Дуже важливо, щоб люди були відповідальні за себе та інших. Так, часом можна і потрібно в чомусь і себе, і інших обмежувати чи щось забороняти. Хоча, на мою думку, більш успішним є метод виховання в людей особистої відповідальності – не завжди можливо все проконтролювати. Тому так важливо, щоб дороговказом для людини було її сумління, яке також треба правильно формувати.
На щастя, храми зараз відчинені. Люди мають можливість знайти духовну підтримку не лише під час недуги, а й підтримку проти страхів, які несуть сучасні виклики. Цією підтримкою є молитва. Хоча скажемо, що молитися можна і потрібно й удома, будь-де. У храмі ж звершуються Таїнства, які є найбільшою підтримкою на нашій земній дорозі. У храмі отримуємо відповідь – з чим підемо до вічності.
При цьому не хотілося б, щоб пандемія чи карантин були виправданням для ліні – завжди є можливість чинити добро.
– Розкажіть про досвід праці Церкви в умовах «червоного» карантину, насамперед про підтримку медиків і співпрацю з ними.
– Дехто може подумати, що пандемія паралізувала душпастирство Церкви, але це зовсім не так. Звичайно, відчутно, що людей у храмах поменшало. Але душпастирство не зменшилося, а радше, було переформатоване: воно набрало більш особистого підходу. Також потрібно відзначити важливу роль сучасних медійних посередників.
Церква намагалася і намагається чим і як може надавати свою материнську опіку та допомогу медикам. Були реалізовані різні пасторально-соціальні проєкти. Ми робили що могли. Зокрема, на базі нашого реколекційного центру «Світлиця» було організовано пункт тестування, сформовано бригаду медиків, які виїжджали до потребуючих. Початки були дуже важкими, бо люди боялися.
Слід відзначити важливу роль медичного капеланства, яке обіймає широкий діапазон служіння. Передусім йдеться про хворих, але не лише про них. Капелан старається підтримати і їхніх рідних, які часто в лікарняних коридорах у великій тривозі переживають за близьку людину. І велика складова капеланства – це якраз душпастирство медиків. Зараз лікарі, медсестри, усі медичні працівники дуже виснажені, і не лише фізично.
Щиро дякую адміністраціям медичних закладів, які відкриті до співпраці з капеланами, розуміють важливість їхньої праці. Капелани нічого не нав’язують, навіть просячи приміщення для каплиці. Навпаки, вони відіграють важливу роль у процесі одужання пацієнтів. До речі, саме з ініціативи нашого медичного капеланства розпочалися регулярні молитви у подвір’ях лікарень, з огляду на карантинні обмеження.
– Можна почути думку, що «люди вже навчилися жити з пандемією». Чи це справді так?
– Нелегко жити з чимсь неприємним та небезпечним, але в житті бувають речі, які ми не можемо змінити, чи вони змінюються дуже повільно. Тоді це треба прийняти. Багато людей вже перехворіли – можливо, так слід розуміти це «навчилися жити з пандемією». Хоча я б радше сказав, що ми вчимося приймати дійсність.
«Коли дізнався про свій діагноз, перша думка – буду якийсь час ізольований»
– Влітку ви й самі хворіли на ковід…
– Так, вірус не обминув і мене, хоч я старався дотримуватися всіх карантинних приписів. Але були моменти, коли потрібно було послужити людям, і я не міг відмовитися, не міг вчинити інакше. Тому трохи прикро чути такі закиди: мовляв, що тобі дало це носіння маски, якщо ти й так захворів? Я не мав і на маю на це відповіді. Хоча потім прийшла думка: я і так довго протримався, тому що був обережний. І, може, у такий спосіб захистив когось від зараження.
Коли дізнався про діагноз, то перша думка – буду якийсь час ізольований. А в робочому календарі було багато запланованих справ, які треба було скасовувати чи переформатовувати…
– Наскільки важко ви перенесли хворобу?
– Думаю, стан був середньої важкості, і я був госпіталізований: по-перше, щоб бути під наглядом лікаря, по-друге, щоб не наражати інших на небезпеку. Коли переступив поріг ковідного відділення, відразу прийшла думка: так оберігався від цієї хвороби, а опинився в центрі людського болю та терпіння. Водночас усвідомив: руками медиків Бог дотикає цього людського болю і терпіння.
– Як проходив процес лікування?
– Перебуваючи під медичним наглядом, почувався безпечно. Це набагато краще, ніж в домашніх умовах. Вдячний лікарям за відповідальний та фаховий підхід до лікування. Дуже тішить, що є в нас такі лікарі, ба більше, це молоді люди.
В лікарні були і веселі моменти, особливо на початку. Сусіди по палаті відразу спитали мене, чи я одружений. Цікаво, чому це питання було пріоритетним? Вони не могли зрозуміти, хто я такий, і мали з цього приводу різні версії. А мені було цікаво спостерігати за людьми – такими, якими вони є. Між хворими була відчутна велика солідарність і готовність допомогти. Відразу мною заопікувалися: цю таблетку від шлунка бери, бо тут всі її беруть, міряй температуру, бо лікарі будуть питати…
Звичайно, людина повинна знати стан свого здоров’я чи діагноз, навіть з цієї рації, щоб за потреби встигнути зробити заповіт. Але часом з боку медиків відчувалося залякування. Певною мірою я їх розумію: так вони наголошували на відповідальному ставленні пацієнтів до лікування, намагалися їх дисциплінувати. Але страх – все-таки не найкращий метод. З іншого боку, позитивом було те, що медики говорили про важливість мотивації до одужання, говорили про досвіди, коли велика мотивація витягала людину навіть з найважчого стану.
– За що ви найбільше переживали?
– Щоб не бути для когось тягарем – зокрема для медиків, які і без цього дуже виснажені. Не хотів їм задавати жодних клопотів. Водночас, це було для мене певним упокоренням – що хтось мною опікується. Це був повчальний досвід перебування в лікарні як пацієнта.
– Про що в цей час думали, молилися?
– Молитися в лікарняних умовах нелегко. Але я відчував підтримку багатьох людей, які про мене молитовно пам’ятали. Великою підтримкою для мене було прийняття Святого Причастя. Це ще раз підтверджує важливість присутності священника-капелана в лікарні. Якраз про це багато і думав, бо дивився на дійсність очима пацієнта.
– Чим для вас став цей досвід? Які уроки для себе ви винесли?
– Найважливіший з тих уроків – за жодних обставин не піддаватися паніці і страху. Страх паралізує думку і, якщо говорити про цю хворобу, ще більше послаблює імунну систему.
– Скільки часу тривав період реабілітації? Часто люди скаржаться на «постковідну депресію». Чи відчували ви щось подібне?
– Це радше можна описати як брак сили. Основна фаза реабілітації тривала десь до місяця. Людський організм дуже розумний, він поступово відновлюється сам, і важливо йому в цьому не перешкоджати. Але є небезпека хворобою аргументувати нехіть до деяких справ і говорити про це як про депресію (сміється).
«Мене зігрівала свідомість, що багато людей за мене моляться»
– Що б ви, базуючись на власному досвіді, порадили людям, які зараз хворіють?
– Коли дізнаєшся свій діагноз, відчуття досить неприємні і тривожні. Важливо, щоб медики не навіювали зайвий страх. Адже люди й так багато про все це начиталися в інтернеті і наслухалися в новинах, тому додатково виникає ще й тривожний стан. Можу сказати одне: не треба впадати у відчай. Важливо знайти фахового лікаря, довіряти йому і виконувати його приписи. Бо є спокуса повчати лікаря, перевіряти в інтернеті, чи правильно вас лікують і чи не шкідливі певні ліки. Так, кожна людина особлива, не завжди можна застосувати однакові для всіх протоколи лікування. Але в лікарні медики можуть краще відстежити, що з вами відбувається, і зрозуміти, що вам потрібно.
– У чому шукати підтримку і силу, щоб боротися з хворобою?
– Важливо усвідомити, що хвороба мине, як і все на світі раніше чи пізніше проминає. Нема на землі нічого вічного.
– Яка підтримка є найкращою для хворого? Чого людина в цей період потребує найбільше?
– У кожного – свої потреби. Я потребував спокою, тиші, просто можливості відпочити. Також мене зігрівала свідомість, що багато людей за мене моляться.
– Як підтримати людей, які втратили рідних?
– Так, часто це стається дуже раптово, неочікувано. Але так є не лише в час пандемії – скільки людей щоденно гине в ДТП?.. Ми не можемо повернути близької людини з тенет смерті, але можемо допомогти зцілювати рани живих, які переживають кризу чи смуток втрати рідних або близьких. Не завжди допомагають слова. Важлива присутність, зокрема мовчазна присутність, співчуття. Кажуть, що час лікує. Так, якщо його проводити в Божій присутності, у світлі віри. Є різний рівень християнської свідомості: хтось собі з цим легше дає раду, переживає своє горе у світлі віри, хтось – важче, впадає у розпач. Помічною є віра у вічне життя, яке нам подарував Ісус через своє Воскресіння. Це наша надія на радісну вічність і на зустріч там з дорогою людиною, коли настане повнота часу.
Коли втрачаємо рідних людей, то більше розуміємо, що нас на землі щоразу менше щось тримає. Коли батьки відходять, ми дедалі менше тут приземлені. Як прийдемо до вічності, то і там не будемо самі. Для християнина вдячна радість на землі згодом переходить у вічну радість.
– На завершення хотілося б згадати цьогорічне постсинодальне послання, буквально цими днями оприлюднене, у якому читаємо про надію і майбутнє. У цьому контексті що ви можете сказати про те, як і де шукати надію, мир і радість у сучасному житті?
– Не хочу повторюватися, бо це послання кожен може прочитати. Скажу лише одне: для нас найбільшою надією є те, що Ісус Христос завжди той самий – і вчора, і сьогодні, і назавжди. Питання в тому, чи ми є з Ним, чи ми Його тримаємося. Бо у посланні радше йдеться про надію на щодень.
У будь-якій життєвій ситуації можна нарікати: але чи це щось змінить? Розуміємо, що ні. А можна терпеливо чекати, працювати і молитися. Чи це щось змінить? Не відразу і не так швидко, як хотілося б. Але це насамперед змінює нас самих і дає силу витривалості.
Розмовляла Христина Потерейко
Джерело: Департамент інформації УГКЦ
