Євр 11,24-26, 32-40; 12,1-2;
Ів 1,43-51.
Дорогі молільники, сьогодні перша неділя Великого посту. Минулого тижня багато із вас мали можливість молитися увечері протягом чотирьох днів Велике повечір’я з каноном святого Андрея Критського. Ви приходили до храмів, де разом зі священниками спільним хором під розпіви глибокого тексту канону били доземні поклони. Це – поклони покаяння, вияву любові до нашого Творця, великої пошани до Господа та перепрошення Його за вчинені прогріхи. Дякую усім, хто мав можливість брати участь у такому молінні.
Сьогоднішня неділя називається теж неділею «православ’я», і це означає правдиву віру і правдиве прославлення Господа Бога. Коротко скажу, що у Церкві появлялися особи, які твердили, що не потрібно покланятися та шанувати ікони на честь Ісуса Христа, пресвятої Богородиці, святих тощо. Точилася довга боротьба, і Собор в Константинополі 842 року проголосив таку неділю, щоб гідно шанувати та покланятися святим іконам. Коли ми поглянемо та роздумаємо про цю боротьбу, то зрозуміємо безпідставність такого протистояння. Чому? Погляньмо у музеї, навіть в кожне житлове приміщення, і ми побачимо багато портретів, світлин різних осіб. Вони дорогі для певних осіб, бо це їхні батьки, сестри чи брати, яких уже немає в живих, а домашні розуміють, що це їхній образ, вигляд, зображення, відбиток зовнішності, але не особа, не суть самої істоти. Тому Церква правильно захищала пошанування ікон, які спонукують нас молитися не до них безпосередньо, лиш до живих осіб, які перебувають у вічності, чи до всюди присутнього Бога. Найдорожчий наш Спаситель сказав: «В домі Отця мого багато жител. Коли б не так, то я сказав би вам; іду бо приготовити вам місце. І коли відійду і вам місце приготую, то повернуся і вас до себе візьму, щоб і ви були там, де я» (Ів 14,2-3). Отже, ті, хто був вірним Богові після земної мандрівки перебувають живі в домі Небесного Отця. Особа не щезає, не перетворюється в ніщо, не стає твариною, як дехто твердить, лиш продовжує інше життя. А хто були невірні Господові, такі теж не зникли й не стали нічим, такі особи почують інший голос нашого Спасителя: «… Ідіть від мене геть, прокляті, в вогонь вічний, приготований дияволові й ангелам його» (Мт 25,41). Ми славимо, любимо, віримо, молимося до тих, хто перебуває у небесному Царстві з предвічним Отцем. Тому молитви, які чинимо, ікони, до яких молимося, мають слушну підставу наших релігійних практик.
У цей день наш літургійний календар пригадує нам свято першого й другого знайдення голови святого Івана Хрестителя. Відомо, що Ірод, на прохання дочки незаконної жінки, стяв голову святому Івану Хрестителю. Коли Саломея, дочка Іродіади, отримала голову на полумиску, віддала матері, яка знущалася над головою, проколюючи язик голками, бо він говорив правду про незаконне та грішне її життя з Іродом. Голову наказала закопати в принагідному місці палати, а тіло забрали учні святого Предтечі. Святий апостол Лука згадує про Йоанну, дружину Хузи, Іродового урядовця (пор. Лк 8,3), вона мала доступ до палати, віднайшла голову святого Хрестителя, викопала її й поклала у водонос, винісши її, та закопала на Єлеонській горі… Пройшли довгі роки, доки поблизу Єлеонської гори поселився монах. Він копав землю та знайшов голову святого Пророка, і за Господнім натхненням пізнав, який скарб віднайшов. В той час було переслідування, лютували погани, пустинник не міг нікому сказати про цю знахідку, лиш молився у своїй келії. Перед смертю знову з пошаною закопав голову в землю. Минуло немало часу, і до влади прийшов цісар Костянтин Великий, вірний християнин. В чудесний спосіб певних два монахи знову віднайшли голову святого Івана Хрестителя, і це уважалося першим знайденням. Згодом цю голову у приготованій скриньці передавали з рук у руки. Вона попалася в руки навіть монаху-єретику Євстафію. За його лиху науку він був прогнаний з келії, і знову закопав святу голову. В його келії поселилися два монахи правдивої віри, і на цьому місці було збудовано лавру для проживання монахів. В 453 році ігуменові цієї лаври, Маркилу, снився сон, у якому він бачив святого Івана Хрестителя, що в храмі благословив вірний люд. Ігумен Маркил віднайшов голову в келії, де давно мешкали два монахи, які з великими почестями похоронили її. Коли ігумен віднайшов голову, вона була ніби жива та з волоссям. Цей побожний Маркил дав знати про знахідку єпископові Емесси, Уранію, який з великими почестями й при великій присутності вірних переніс святі мощі голови до храму в Едессі. Це відбулося 24 лютого.
Час біжить, і ще коротко про деякі історії з почутого тексту сьогоднішньої Євангелії. Святий євангелист Іван описав історію зустрічі Филипа та Натанаїла, який сказав Натанаїлові: «… Ми знайшли того, про кого Мойсей у законі писав і пророки, – Ісуса Йосифового сина, з Назарету» (Ів 1,45). Натанаїл, досвідчена особа, прийняв це критично, бо Назарет був забутим та мало знаним місцем. Филип запропонував, щоб він подивився, прийшовши до Ісуса. Ісус відразу назвав Натанаїла справжнім ізраїльтянином. Це здивувало Натанаїла, і він поставив Христові питання: «… Звідкіль знаєш мене?» (Ів 1,48). А Ісус йому: «… Перше, ніж Филип закликав тебе, бачив я тебе, як був єси під смоковницею» (Ів 1,48). Коли Натанаїл, досвідчений у вірі чоловік, почув такі слова, відразу промовив: «… Учителю, ти – Син Божий, ти – цар Ізраїлів» (Ів 1, 49). Натанаїл був здивований, що Ісус на великій віддалі бачив його, не загордів словами Ісуса від такого признання: справжній ізраїльтянин лиш відгукнувся про Ісуса, як Божого Сина. Нам не відомо, де перебував Натанаїл, мабуть, не близько, за сотні метрів чи кілька кілометрів від Ісуса, але Спаситель знав про нього. Тут бажаю сказати, що Бог знає про нас усе, про усіх людей, які не можуть укритися від Нього в жодному місці. Усі люди пов’язані з Господом, своїм Творителем, який дарував усім безсмертну душу, що ніби промінчиком відбивається на світло Боже. Коли розкинемо мільйони блискучих брильянтів, на які засвітить сонце, усі будуть відбиватися яскравими променями на сонце; подібно, люди, брильянти Божі, відбиваються на Господнє світло! А Бог знав про Натанаїла все, бо це огортало час, місце і дерево. Чому Натанаїл аж так був здивований? Тому що він зрозумів, що Ісус глибоко знав про нього, бо не сказав: «Я бачив тебе перед приходом до мене», а ще назвав місце перебування. Натанаїл зрозумів, що і в Назареті можуть бути добрі люди, світлі особи в погордженім місті людьми. На закінчення скажу, що Господь знав про нас ще перед тим, як ми мали народитися, згадує пророк Єремія: «Перш, ніж я уклав тебе в утробі, я знав тебе; і перш ніж ти вийшов з лона, освятив я тебе…» (Єр 1,5). Бог знає нас, пізнаваймо й ми глибше нашого Господа! Пречиста Діво Маріє, допомагай нам у глибшому пізнанні нашого Творця!
+ Ігор
Митрополит Львівський, УГКЦ
8 березня 2020 р. Б., Архикатедральний Собор святого Юра, м. Львів
