У переддень свята Стрітення Господнього єпископ-емерит Гліб після Великої вечірні з литією, яку очолив Архиєпископ і Митрополит Львівський Ігор у Храмі святого Йосифа сестер милосердя святого Вікентія, УГКЦ, поділився думками про значимість зустрічі Симеона з дитям Ісусом, чого ми можемо навчатися від молитви фарисея і митаря, а також, яким має бути наше звернення до Бога.
― Коли у Старому Завіті пророки закликали народ до навернення, то робили це тому, що люди не були вірними Господеві. І це попри те, що Бог виявив їм стільки ласк і стільки добра: визволив їх з єгипетської неволі, дав закон. Бог завжди був з ними. Знаком Божої присутності була Божа слава, яка спочивала у пустині — в наметі. А коли в Єрусалимі Соломон збудував святиню, ця слава Божа спочивала вже в храмі, в Єрусалимській святині.
Але народ, так само як і його провідники — царі ізраїльські, за малими винятками, — не був вірний Богові і не був вдячний. І одного дня ця Божа слава піднеслася, немов хмара, і відійшла — відійшла навіть від святині. Це була страшна травма для народу: Божа слава відходить, Божа присутність від них відступає через їхні гріхи. Та Господь пообіцяв, що Його слава повернеться. І саме тепер, коли ми святкуємо свято Стрітення Господнього, ця слава Божа повертається до Єрусалиму, до Божого народу.
Приходить Симеон — за натхненням Святого Духа. І він, бачачи Божу Матір, знаючи, що Вона є Дівою, через Святого Духа пізнає ― у Ній сповнилося пророцтво Ісаї — «Ось Діва зачне і породить Сина». І коли він побачив дитя, що народилося від Неї, він пізнав, що саме це дитя є уособленням, втіленням Божої слави, яка повертається до народу. Тому він міг сказати, що Ісус Христос — це світло для просвітлення поган і слава народу Його, Ізраїля. І ця слава повернулася до Єрусалиму, до Божого народу. Після цього, коли Ісуса розп’яли на хресті, східна іконографія представляє Його не як такого, що терпить страшні муки, не як закривавленого, а як Божу славу, яка сидить на престолі історії. І саме так Божа слава остаточно повертається до народу.
Але як Симеон міг це знати? Очевидно, він мав натхнення від Святого Духа. Та чому і як сталося, що саме він пізнав цю глибоку правду про це дитятко? Адже були сотні дітей, яких приносили до Єрусалиму. Чому саме він пізнав у цьому дитяті Божу славу? Тому що Симеон був мужем молитви. Молитва — це та сила, яка відкриває людині очі, яка допомагає пізнати Божу правду, яка дає людині силу побороти навіть власні немочі. Тому для нас сьогодні так важливо роздумувати над силою молитви.
Тим більше, що сьогоднішній день — це не лише переддень свята Стрітення Господнього, але й неділя митаря і фарисея, одна з чотирьох неділь, які готують нас до Великого посту. Темою цієї неділі є молитва. До храму приходять двоє чоловіків, і обидва моляться, але один виходить виправданим, а інший — ні. Як це зрозуміти?
Фарисей починає свою молитву дуже добре: «Боже, дякую Тобі». І це правильно, бо завжди треба дякувати Богові за все в нашому житті. Ми нічого не маємо, що не походило б від Бога. Саме в цьому є ключова відмінність між побожністю і безбожністю. Бо безбожний — це не той, хто не вірить у Бога, а той, хто не дякує. Так каже апостол Павло.
Та, почавши добре, фарисей одразу починає котитися вниз: «Дякую Тобі, що я не такий, як інші люди, зокрема як цей митар». Він вважав, що все, що робить — його побожність, піст, жертви на храм — це його власна заслуга. Він забув, що не своєю силою це робив, а лише Божою.
Людина сама від себе не має сили творити добро. Тільки Бог дає цю силу. І коли ми щось добре робимо, не варто казати: «Я це зробив», а радше: «Бог через мене створив це добро». Але фарисей приписував цю доброчинність собі. Більше того, він вважав себе праведним і думав, що має право судити інших, дивитися на них з гордістю. Він не говорив неправди: справді не був грабіжником чи злодієм. Він був побожною людиною. Та він не мав права судити. І ми також не маємо права судити інших.
Митар же молився інакше. Він боявся навіть очі піднести до неба і сказав лише одне: «Боже, будь милостивий до мене, грішного». Він не був благородною людиною. Дві тисячі років тому його б зневажали на вулиці, бо митарі були злодіями, визискували народ і були зненавиджені в Ізраїлі. Христос не хвалить його за його вчинки, але за те, що він, усвідомлюючи свою гріховність і неміч, покладався лише на Боже милосердя. І тут є ключ до розуміння нашої молитви. Коли ми молимося, ми зазвичай просимо: здоров’я, успіхів, щасливої дороги. І це добре, бо ми визнаємо свою залежність від Бога. Та це не має бути на першому місці. На першому місці в молитві має бути Господь Бог. Не наші справи, не наші болі, не наші проблеми, а Він. Саме цього навчив нас Ісус у молитві «Отче наш»: «Нехай святиться ім’я Твоє, нехай прийде Царство Твоє, нехай буде воля Твоя».
У кожній молитві ми маємо насамперед просити, щоб Божа воля здійснювалася в нашому житті. Бо мета молитви — не переконати Бога змінити Свою думку, а змінити нас самих, щоб ми прийняли Його волю, а не свою. Мета молитви — зробити нас богоподібними, відкрити наші очі, щоб ми дивилися на світ Божими очима. Бо людський розум є затемнений гріхом, ми багато чого не знаємо і не розуміємо. Через гріх ми втратили повноту знання і здатність правильно керувати своїм життям. Тому нам потрібно просити. І Бог цього хоче. Він хоче, щоб ми пізнали Його, щоб дивилися на світ Його очима — очима любові. Саме тому Він дав нам дві головні заповіді: любити Бога всім серцем і любити ближнього, як самого себе.
Тож, дорогі сестри і брати, святкуючи велике свято Стрітення Господнього, коли Божа слава повертається до нас і до наших сердець та вже не відходить, приготуймо себе, щоб гідно це прийняти. Відкриймо своє серце до Божої любові. Бо коли ми молимося, щось починає змінюватися в нашому житті. Бог, можливо навіть непомітно для нас, буде нас просвітлювати і давати силу, якої ми самі не маємо. Нехай це свято і пам’ять про молитву митаря і фарисея супроводжують нас, заохочують до молитви і до глибшого пізнання нашого Бога.
Підготувала Наталія Павлишин
