У свято Стрітення Господнього Українська Греко-Католицька Церква відзначає День богопосвячених осіб. Про те, як від початку повномасштабної війни змінилося служіння монахів, як розпізнати покликання до богопосвяченого життя розповів синкел у справах монашества Львівської Архиєпархії отець Юстин Бойко.
— Коли йдеться про служіння, воно завжди відповідає часу, в який живемо. Сьогодні це — час війни. Наші монастирі, як і весь український народ, вчаться жити в умовах війни й прагнуть бути корисними своєму народові. Саме тому при монастирях реалізують різні ініціативи, спрямовані на допомогу людям, які постраждали від війни. Таке служіння здійснюють практично всі монастирі — як жіночі, так і чоловічі, щоправда, в різних формах і масштабах. Усе залежить від можливостей конкретної спільноти та кількості людей, готових посвятити себе цьому служінню.
Отець Юстин підкреслив, що за рік кількісно монастирів у Львівській Архиєпархії не поменшало. На її території діє 21 монастир і згромадження — загалом 21 гілка монашого життя.
— Найбільше у нас монахинь — їх налічується 204. Вони провадять життя у 25 монастирях і монастирських домах. Монахів-чоловіків минулого року було 168, і вони мають 14 монастирів. Майже кожен більший монастир здійснює також активну соціальну діяльність — через соціальні центри або парафії. Чоловічі монастирі провадять чотири соціальні центри, жіночі — два. Крім того, на території єпархії діє 15 монастирських парафій.
Синкел у справах монашества звернув увагу, що серед монахів і монахинь є волонтери для Збройних сил України, а також капелани, які уклали стабільні контракти зі ЗСУ. Йдеться як про чоловіків, так і про жінок. Загалом таких осіб є десятеро, тоді як кількість волонтерів — значно більша.
Попри всі труднощі — війну, виснаження, структурні виклики — монаше життя в Україні триває. Минуло лише близько 35 років від виходу Церкви з підпілля, і це надто короткий період, щоб повністю впорядкувати все монаше життя. Проте Бог провадить, дає покликання, і залишається надія, що й надалі з’являтимуться люди, готові цілковито посвятити себе служінню Богові й ближньому в Церкві.
Як підкреслив отець Юстин, несподіванкою стало зростання зацікавлення богопосвяченим життям серед молоді, зокрема серед дівчат.
— Цього року сестри-редемптористки оголосили реколекції для тих, хто роздумує над вступом до монастиря, і на них зголосилося 90 дівчат. Через це реколекції довелося поділити на дві групи. Подібні тенденції востаннє спостерігалися ще у 1990-х роках. Звісно, кількість охочих і кількість тих, хто реально залишиться в монастирі, — це різні цифри. Та сам факт такого зацікавлення є показовим. Демографічно дівчат народжується більше, тому жіночі монастирі мають більше покликань. У чоловічих монастирях покликань значно менше — зазвичай один-два, максимум три на монастир. Ця тенденція, очевидно, також пов’язана з війною.
Коли йдеться про вступ до монастиря людей уже поважного віку, то такі кандидатури розглядають рідше, адже люди до 35 років є тими, яких ще можна повноцінно формувати. Після 35 років це вже люди переважно сформовані, з власним стилем життя. Приходячи в ту чи іншу спільноту, вони часто намагаються інших пристосувати до себе, а не самі пристосуватися до інституції.
Середній вік монахів сьогодні становить близько 45 років, монахинь — приблизно 50. Загальний середній вік монашества — 48,1 року. Це люди з великим життєвим і професійним досвідом. Водночас багато з них пережили вигорання й потребують певного перезавантаження.
Зросла також кількість монахів і монахинь, віком понад 60 років, які потребують медичної та паліативної опіки. Це новий виклик, на який монастирям доводиться відповідати.
Львівська Архиєпархія є центром усіх чоловічих і жіночих згромаджень Української Греко-Католицької Церкви. Саме тут зосереджена найбільша кількість монашества в Україні та розташовані управлінські центри монастирів. Тому тут завжди багато руху: хтось приїжджає, хтось від’їжджає. Із минулого року загальна кількість монашества залишається стабільною — близько 370 осіб.
Отець Юстин звернув увагу на те, що майже все сучасне монашество має вищу освіту. Серед молодших монахів і монахинь є 35 осіб, які наразі здобувають освіту у вищих навчальних закладах — і не лише богословських. Освіту здобувають відповідно до потреб служіння.
— У світі спостерігається загальна тенденція до зменшення кількості монахів і монахинь. Монастир, як будь-яка структура потребує якісного управління. Багато залежить від настоятеля чи настоятельки. Якщо це харизматична особа, здатна об’єднати спільноту й повести її за собою, такий монастир зацікавлює більше. Натомість ті спільноти, які не відчули знаків часу, часто переживають занепад покликань.
Якщо взяти історичну ретроспективу, яку ми маємо в Україні, то, наприклад, Іван Крип’якевич та сучасні автори подали перелік міст і сіл, де колись існували монастирі. Візьмімо Галичину, то там практично через кожне село був монастир. Сьогодні їх уже немає. Це означає, що монастирі виникають відповідно до потреби місця і часу. Коли ця потреба зникає, монастир поступово занепадає і зникає. Натомість на його місці з’являється щось інше. Такий процес відбувався історично і відбуватиметься й надалі. Тобто одні монастирі будуть зникати, інші — виникати, але завжди залишатиметься актуальним сам ідеал наслідування Ісуса Христа.
Отець Юстин підкреслив, що богопосвячене життя, основою якого є наслідування Ісуса Христа, завжди залишатиметься актуальним. Однак його форми змінюються. Якщо в перших століттях християнства переважало самітницьке життя, то з IV століття формується спільнотне монашество, започатковане, зокрема, Василієм Великим. І сьогодні спільнота залишається важливою опорою для людини в складному світі, хоча вимоги до неї є високими.
— Вже зараз я бачу певних людей, які не оформлені інституційно, згідно з церковним правом, як монахи чи монахині, але вони живуть самі, працюють, беруть активну участь у церковному богослужбовому житті й водночас живуть як богопосвячені особи. Тобто передбачаю виникнення нового руху богопосвячених людей. Він уже, по суті, існує, але ще не має чіткого канонічного оформлення.
Слід зазначити, що останніми роками з’явився новий формаційний формат — реколекції для тих, хто лише роздумує над вступом до монастиря. Це своєрідний проміжний етап, який дозволяє молодій людині ближче познайомитися зі спільнотою, не вступаючи одразу до монастиря. Раніше люди приходили безпосередньо до монастиря і мали кілька місяців, щоб вирішити, чи залишатися.
Тематика формацій залишається незмінною — наслідування Христа через чистоту, богопосвячене життя і служіння. Натомість нові виклики диктує цифровізація. Вона торкається і монастирів, адже з’являються нові способи комунікації, управління ресурсами, взаємодії зі світом. Монастирі як юридичні особи також змушені адаптуватися до державних вимог. Упродовж останнього року держава зобов’язала офіційно працевлаштувати всіх монахів і монахинь відповідно до законодавства. Це стало новою реальністю, до якої монастирі мусили пристосуватися.
Говорячи про служіння військових капеланів, отець Юстин пояснив, що воно організоване централізовано.
— Блаженніший Святослав звернувся листом до всіх чоловічих і жіночих монастирів із закликом, щоб ті, хто відчуває в собі силу служити народові через служіння у війську, зголошувалися. Ті, хто відгукнувся, проходять відповідну процедуру через військовий департамент при Патріаршій курії, після чого відбувається акредитація в Міністерстві оборони. Далі капелана або капеланку скеровують до конкретної військової частини, де вони несуть своє служіння. Переважно капелани повинні бути офіцерами. Вони проходять піврічне навчання у Києві. Після цього вони укладають контракти на три-п’ять років.
Кожен монах, а тим більше священник, виконує душпастирські функції на місці — є настоятелем або помічником у парафії. Це означає, що на його плечі лягає супровід людей у час війни, включно з похоронами, шлюбами, хрестинами. Тому держава віднесла їх до критичної інфраструктури. Відповідно, частина монахів і священників у нас заброньована, а інша частина має можливість волонтерити. Орієнтовно це поділ десь п’ятдесят на п’ятдесят.
Отець Юстин переконаний, що служити у війську, людина повинна бути морально готовою і мати добре фізичне здоров’я.
— Наше монашество, якщо говорити про вік, здебільшого вже після п’ятдесяти років, і тому дуже здорових людей не так багато. Водночас є й молоді, які радо зголошуються, отримують відповідні дозволи і душпастирюють як військові капелани.
Щоб розпізнати покликання чи переконатися, що монаше життя не для вас, отець Юстин радить:
— Найперше, якщо думка про монастир не виходить з голови більше трьох місяців, то варто просто прийти до монастиря і попроситися пожити при ньому. Тиждень або два життя в монастирі зазвичай уже дають певну картину і розуміння: чи я підходжу для цього монастиря, чи ні. Тобто потрібно спробувати. Зрештою, вступ до монастиря не означає автоматичного рішення на все життя. Монаші покликання не належать до тайн. Можна скласти вічні обіти, а можна передумати і вийти. Та спробувати треба, бо, як казав папа Бенедикт XVI, перед кожним вірним завжди існуватиме спокуса зневіритися, а перед кожним невірним — спокуса повірити. Важливо, щоб людина згодом не мала внутрішніх докорів, що колись могла обрати інший стиль життя, але не наважилася. Краще спробувати: якщо вийде — добре, якщо ні — значить, людина знайде себе в іншому місці, але принаймні винесе щось добре з монашого досвіду.
Наталія Павлишин
