Чимало полеглих на війні захисників владиці Володимиру довелося поховати відтоді, як Росія напала на Україну. В інтерв’ю єпископ-помічник Львівської Архиєпархії УГКЦ владика Володимир розповідає, як він підтримує рідних загиблих і допомагає їм пережити горе.
Він близький і до живих, і до померлих: владика Володимир
– Скільки загиблих вам довелося поховати відтоді, як Росія напала на Україну?
– Я не рахую. Але можу сказати: у нашому місті Львові майже немає дня, щоб не ховали воїна. Зазвичай їх буває і декілька на день. Мене здебільшого просять військові капелани і якщо маю можливість, – то йду з ними на похорон. Це важливо для мене як для душпастиря.
– Що передусім важливо на похороні?
– По-перше, для мене важливою є спільна молитва за покійного. А по-друге – мені важливо бути з його родиною. У своєму горі вони не завжди чують і не розуміють, що я кажу, – це зрозуміло. Але цей похорон для них є наступним кроком на шляху до зцілення. Відтоді вони вже мають могилу – місце, куди можна піти й сумувати, плакати. Часто навіть думаю: похорон – це тріумф (торжество) життя.
– Чому?
– Бо на похорон приходить багато молоді, дітей, підлітків. Вони приходять, щоб оплакувати і висловити співчуття, але також показати, що вони хочуть майбутнього і що це майбутнє в них неможливо відібрати. Вони приходять, бо відчувають: цей загиблий воїн – герой, віддав своє життя, щоб ми жили і будували цю країну. І це нам зараз не дозволяє піти додому і впасти в депресію.
Бо якщо ми впадемо в депресію – ми вже програли війну. Тоді ми мертві, а полеглі цього не хочуть.
– Як Ви намагаєтесь дати людям надію?
– Я часто відчуваю, що люди потребують орієнтації у тому, що буде далі. Як ми ставимося до смерті? Я намагаюся в промові на похороні подати якийсь духовний імпульс, нав’язуючи до життя покійного. Одного разу мені довелося хоронити молодого батька. Родичі розповідали, що він мріяв подарувати дитині особливу іграшку. Він це обіцяв. Я сказав дитині на похороні: «Твій тато дасть тобі ще щось. Щось дуже цінне. Тільки чекай! Тепер він твій ангел, там, на небесах».
– Ви хочете дати людям сили продовжувати жити, так?
– Так, для мене важливо, щоб моє служіння не закінчувалося на похороні. Це тільки початок довгого шляху зцілення для рідних і близьких. Ми з іншими нашими душпастирями стараємося супроводжувати їх на цьому шляху.
– Як?
– Ми часто ходимо на військовий цвинтар тут, у Львові. Там завжди люди – з ранку до вечора. Сидять там, доглядають могили, садять квіти. А, йдучи, цілують фото рідної людини на хресті. Ми розмовляємо з цими людьми.
– Про що ви з ними говорите?
– Якось я зустрів жінку – маму на могилі її сина. Вона розказала мені, що її син говорив їй: «Якщо я загину, ти в жодному разі не повинна плакати». І вона сказала: «Я пройшла мужньо через похорон. Але зараз виступають сльози».
За декілька кроків від неї стояли дві молоді дівчини. Я підійшов до них і запитав, чи хотіли б разом зі мною помолитися.
– Вони цього хотіли?
– Так. На це питання здебільшого всі кажуть: «Так, будь ласка». Тоді після молитви люди починають говорити про те, що їх турбує. Я запитав у цих двох дівчат: «Хто цей полеглий для вас?» Одна сказала: «Це мій наречений». Вона не сказала: «Це мій колишній наречений». Для мене це теж тріумф життя: коли я відчуваю зв’язок між живим і мертвим.
– Що Ви робите, коли відчуваєте, що в когось розбите серце?
– Тоді я обіймаю людей. Це дуже важливо. Обійми допомагають більше, ніж багато слів. В такий спосіб нав’язується контакт з людьми, це дотик до їхніх ран. Часто кажу їм: «Дякую за чоловіка, батька чи сина! Дякую за цю жертву, яку він приніс! Ми пам’ятаємо про вас у молитві і ми з вами!» Я вважаю, що це саме те, що їм потрібно. Нажаль маємо також полеглих жінок-захисниць. Тут також величезний біль втрати у рідних.
– Чи звикли Ви вже до похоронів під час війни?
– Я не можу до цього звикнути. Я не можу сказати: «Ну, слава Богу, що сьогодні довелося хоронити лише одного захисника, бо вчора було троє». Кожне життя є дуже цінне. Кожна жертва приносить стільки болю. І з кожною людиною, яка помирає, наше завдання – супроводжувати рідних у їхньому горі та болі.
– Як на Вас впливають похорони?
– Звичайно, похорони для мене дуже емоційні. Але я часто відчуваю, що вони зміцнюють мене, тому що я бачу, які сильні люди біля могил. Звичайно, вони плачуть і сумують. Але вони, переживаючи свій біль, навіть намагаються втішити інших. Це надихає мене продовжувати жити і працювати у ці жахливі часи і використовувати кожен день, щоб робити щось добре.
