Цієї неділі, у свято Входу Господнього в Єрусалим, наша Церква також відзначає День молоді. У переддень свята ми поспілкувалися з отцем Володимиром Битюгою – головою комісії у справах молоді Львівської Архиєпархії – про значення молоді для Церкви, її головні запити та актуальні проєкти комісії ,а також про історію свята та символізм вербових гілок.
— Отче, для початку розкажіть, коли ви відчули покликання до священства. Знаю, що ви закінчили військовий ліцей, тож чому все-таки вирішили стати священником, а не кадровим офіцером?
— Насправді мої стосунки з Богом зароджувались, як дуже незрілі, дитячі, користолюбні.Сьогодні про це смішно згадувати, але в дитинстві я мав страх перед собаками, тому як тільки їх бачив, то одразу починав дуже сильно молитися. Я хотів використати Бога, як гарантію своєї безпеки. Тоді я ходив у православну церкву, де не було традиції катехизацій, приготування до першого причастя, у мене навіть склалася думка, що отець має бути дуже далекий від простих, смертних людей. Все змінилося у військовому ліцеї. Там я зустрів зовсім іншого священника: молодого, освіченого, сучасного, а головне – простого, як і всі ми. Цим отцем був сьогоднішній єпископ Патріаршої курії УГКЦ Степан Сус. Він тоді повернувся з Оксфорду, де навчався по обміну, добре знав англійську, мав крутий телефон, але у той же час залишався дуже близьким до кожного з нас: міг легко підійти, обняти, посміятися, сказати якийсь жарт – він був нам, як брат і цим дуже імпонував. Я навіть подумав, що теж хотів би стати таким, як і він, але згодом почалися полігони, навчання і я все-таки повернувся до думки, що буду офіцером.
Проте одного разу, до нас прийшов ще один військовий капелан – о. Тарас Михальчук – і на уроці християнської етики розповів про сповідь. Тоді я ще не знав, як правильно сповідатися, робив це несвідомо, навіть неправдиво. Після уроку о. Тарас сказав, що прийде упродовж тижня, аби висповідати кожного, хто захоче. Всі ці дні поки я чекав на сповідь – дуже сильно переживав. Урешті-решт сповідати нас приїхав о. Степан. Пам’ятаю, як я весь зблід, тремтів, бо настільки сильно боявся його реакції.
Але, на моє здивування, мене ніхто не сварив, не засуджував, отець навіть з любов’ю посміхнувся з моїх гріхів. Тепер, коли я є священником, розумію, що гріхи, які я тоді говорив, не є більш гріховними, ніж гріхи усіх інших людей. Проте, у той момент, мені здавалося, що я єдиний, хто чинить такі незміримо великі гріхи. Отець Степан висповідав мене, дав мені покуту і власне з цієї щирої сповіді почалося моє навернення. Я щовечора почав молитися, бив поклони у часі Великого посту і навіть не зважав, що можуть подумати про мене однокурсники. Тоді ж і почали з’являтися думки про семінарію, о. Тарас навіть провів там для мене екскурсію, дав багато книг, які, чесно кажучи, я не читав, бо все-таки мав сумніви, ким насправді хочу бути. Остаточно мене переконали слова мого найкращого друга, також ліцеїста, разом із яким ми мали вступати в Академію, щоб стати контррозвідниками. Він сказав: «Володю, нас тут є 150 людей і всі мріють бути військовими. Це не дивно, що і ти хочеш ним стати, але те, що ти думаєш про семінарію – це цікаво, тому що капелани приходили до усіх нас, розповідали одне і теж для всіх, але чомусь я не хочу бути священником, а ти хочеш». Тоді я задумався, що, можливо, це Бог мене до чогось кличе. Адже разом зі мною вчилися значно добріші хлопці, талановитіші, сумлінніші, але вони не хотіли йти в семінарію, а я хотів. Тому вирішив, якщо Боже воля, то я зможу поступити в семінарію. Власне так і сталося.
—Розкажіть детальніше про ваш шлях до голови молодіжної комісії. Ви згадували, що досить тісно спілкувалися з військовими капеланами, чи розглядали для себе такий вид служіння?
—У семінарії я був у різних спільнотах, братствах, шукав, як краще послужити. Три роки відвідував Центр душпастирювання військових, їздив на полігони, у військові частини. Пригадую, як стояв за трибуною у великому клубі, переді мною сиділи сотні військових, але комунікації між нами не було, мене мало хто слухав. Я відчував, що це не моє, бо люблю говорити очі в очі, тому коли приїжджав туди, почувався дуже нещасливим. Можливо, якби ці три роки я їздив до військових у маленькі групи, то, напевно, хотів би залишитися у капеланстві, але тоді вирішив по-іншому. Далі сталося так, що я перебував в академічний відпустці і на цей час мене скерували в Пустомити на парафію до о. Юрія Чудяка – сьогодні Синкела у справах духовенства ЛА.Там упродовж року я провадив служіння з молоддю: організовував зустрічі, біблійні гуртки і досить непогано розвинув молодіжну спільноту. Уже коли закінчив семінарію і став священником, то саме від о. Юрія отримав пропозицію стати головою молодіжної комісії. Він сказав, що пам’ятає мою працю з молоддю і запропонував розширити цю діяльність, очоливши комісію у справах молоді нашої Архиєпархії.
— Яким є значення молоді для Церкви, чому важливо, щоб молодь була присутньою у наших храмах?
— Церкві важливо, щоб у храмі були всі: і молодь, і старші люди, і маленькі діточки, бо церква – це спільнота вірних. Але якщо дивитися далекоглядно, то деякі категорій цих людей потрібні нам дуже сильно. І якраз молодь входить у число тих, кого Церква особливо потребує. Чому так? Бо молодь рухає суспільством, вона має безліч нереалізованих бажань, цілей і в той же час, менше прив’язаностей, зобов’язань, більше мобільності. Вони в пошуках себе, мають неспокій, хочуть чогось досягти – все це є дуже добре. Тому і для Церкви вони так потрібні, адже можуть стати її рушійною силою.
— Що молодіжна комісія робить для того, аби залучити молодь до Церкви? Які ключові проекти ви можете запропонувати молодій людині?
— Наша комісія лише частково займається місійною діяльністю, але більше ми спрямовуємо зусилля на те, щоб добре послужити тій молоді, яка вже у нас є. Сьогодні у Львівській Архиєпархії існує 70 молодіжних спільнот. Це потребує багато часу і людських ресурсів. Зараз у нас є 11 проєктів, тобто щомісяця ми втілюємо якийсь проект. Наприклад, маємо велику молодіжну прощу, на яку запрошуємо всі спільноти, провадимо вишколи для лідерів і духівників спільнот. Чому тільки для них? Тому що немає місця, аби зібрати разом таку велику кількість людей.Через це ми беремо двох осіб з кожної спільноти і двічі на рік веземо їх на вишколи. Прагнемо, щоб лідери, на яких взоруються усі решта, були в тонусі. Бо за невпевненою, сумною людиною ніхто не захоче йти. Так само, як я колись пішов за отцем Степаном Сусом, бо він був активний, був «у формі».
Ще пригадую, під час навчання в ліцеї, я два роки відвідував клуб «Глечики», який провадив о. Андрій Зелінський. Це був такий інтелектуальний клуб, у якому ми говорили не лише про духовність, але й вивчали українські пісні, філософію, аналізували книги, дивилися фільми – все це було неймовірно цікаво. І тепер схожі вишколи ми проводимо з лідерами і духівниками молодіжних спільнот, для того, щоб вони також були в тонусі, щоб могли прийти у свої спільноти і запалити інших. Адже якщо ти сам не гориш, то кого зможеш запалити?
Окрім цього, ми записуємо аудіокниги для молоді, проводимо «Школу аніматора», на яку запрошуємо усіх, хто хоче навчитися працювати з дітьми, записуємо Пісні Прослави, ще раніше записали пісні Тезе. Дуже важливим є наш проєкт із психоедукації. Ми маємо сертифіковану програму, за якою проводимо навчання. Цього року вибрали 17 осіб, з якими будемо працювати щотижня упродовж пів року. Для них організовуємо зустрічі з арттерапевтами, психотерапевтами, гештальт-терапевтами, духівниками. Ми зробили це тому, що побачили як багато людей у наших спільнотах, окрім духовної підтримки, потребують ще й психологічної.
У кінці кожного навчального року ми збираємо всіх лідерів і духівників спільнот та нагороджуємо найкращу з них. У подарунок ця спільнота отримує фігурку ангела ручної роботи і різні таборові посібники. На початку церковного року організовуємо «Здибанку з Владикою». У наших планах – проведення щорічних нічних чувань. А 12 серпня, на Міжнародний день молоді, хочемо влаштувати перегляд фільму під відкритим небом.
—Які головні запити має сьогодні молодь? Чи змінилися вони у період повномасштабної війни?
— З початком повномасштабної війни запити молоді частково змінилися. Раніше їх найбільше цікавили питання стосунків, взаємин у сім’ї, самореалізації, успішного майбутнього. Сьогодні акценти дещо змінилися. Мене запитують про справедливу кару, про те, що означає любити ворога, чи буває гнів добрим і чи взагалі у серці християнина може бути помста – усіх цих питань я раніше не помічав. Звісно, сьогодні наша молодь виросла, їхні питання стали дуже справжні і зрілі.
— Яким, на вашу думку, має бути священник, щоб добре послужити молоді? Які його ключові риси можете назвати?
— Як на мене, то тут не треба покладатися на якісь конкретні риси. Думаю, священник, який хоче працювати з молоддю, перш за все, має бути близьким з Богом. А це означає, що він має багато молитися, бути готовим жертвувати себе, горіти бажанням глибше пізнати віру, дбати про самоосвіту. Лише тоді він зможе добре послужити молоді, адже Бог буде його вести і провадити. Це я точно знаю, бо у своєму житті сам це досвідчив. Якщо ти хочеш бути близьким з Богом, докладаєш до цього усі свої сили, дбаєш про те, щоб Бог був на першому місці, то Він допоможе тобі добре послужити молоді. На мою думку, саме це головна умова для кожного духівника, для лідера спільноти.
—Що означає свято Входу Господнього в Єрусалим та як ви пояснюєте його значення молоді?
— Очевидно, для кожної категорії людей треба говорити по-іншому. Наприклад, щоб пояснити якусь річ дітям, з ними треба гратися в ігри, розказувати казки. Для них важливо вірити в чудо, бачити його, бо саме це їх заворожує і зацікавлює. Якщо говоримо до старших людей, їм потрібно дати мир. Наприклад, ти розповідаєш, що Господь приймає все, що з ним станеться, бо довіряє своєму Отцеві. Він свідомо йде на страждання, бо настільки сильно довіряє своєму небесному Батьку, знає його любов, його божественний промисел. Все почуте, старші люди пропускають через свій життєвий досвід, розуміють, що пережили щось схоже, тому довіряють Богові, вірять, що Він так само їх провадить.
Молоді ж треба дати загадку, завдання, яке б вони мали розв’язати. Старші люди потребують пояснення того, що вже пережили, а молодим навпаки треба дати запал, щоб вони захотіли це пережити. Також важливо подавати все так, ніби це стосується кожного з них особисто. Наприклад, коли ти пояснюєш свято Входу Господнього в Єрусалим, то треба акцентувати на тому, щоб вони змогли побачити у цьому святі себе. На ослику у місто в’їжджаєш ти і це перед тобою стоїть вибір – успіх чи служіння Богу. У тебе є спокуса – залишитися у цій славі, бо Ісус теж її мав: йому кидали пальмове віття, прославляли, адже до того Він зробив щось неймовірне – воскресив Лазаря. Він мав неймовірну потугу за собою, його називали великим царем. І в нього є вибір – догодити усім навколо, сподобатися, бути популярним – цього так часто хоче молодь –або сказати – я хочу втілити Божу волю у моєму житті і я буду його слухати. Коли говориш до молоді – це треба дати їм як завдання, сказати: «Слухай, ти теж будеш це досліджувати, боротимешся зі спокусами і тобі також треба буде зробити свій вибір».
— Чому саме цієї неділі Церква відзначає День молоді?
— Діти, молодь особливо вітали Господа своїми викликами. Вони кричали: «Осанна! Благословен,хто йде в ім’я Господнє», кидали пальмове віття і славили Ісуса. Це свято стосується молоді й тим, що сам Ісус є молодим. Йому було 33 роки і він досяг неймовірного успіху в житті, мав можливість стати царем, повести за собою маси, але Він показує, що має іншу ціль – втілити волю свого Отця, довіритись йому більше, ніж вигукам світу.
— У чому значення вербових галузок, які ми будемо посвячувати?
— Вербові гілочки – це те, що найперше цвіте на весні. Люди зрізали ці гілочки і вітали ними Спасителя, прославляли його. Сьогодні ми так само будемо вітати Ісуса, будемо висловлювати йому вдячність за те, що Він заради нас йде на страждання. Цими галузками, ми, немовби, хочем сказати: «Я вражений, що Ти настільки мене любиш, що йдеш на смерть. Я дякую Тобі і славлю Тебе за це».
—Щоб ви хотіли побажати молоді у це свято?
— Насамперед, хочу пригадати молоді, та й зрештою усім нам, що без Бога ми слабкі. Ми, ніби апостоли, які тільки вчимося, і перед обличчям страху можемо розбігтися так само, як і вони колись. Але треба пам’ятати, що попри нашу самотню слабкість, з Богом ми можемо все. Апостоли, які розбіглися перед стражданнями Ісуса, після Зіслання Святого Духа отримали так багато Божої благодаті, що згодом віддали своє життя за Церкву, за віру і стали щасливими.Треба пам’ятати, що без Бога ми самотні навіть у вирі життя, у колі друзів, родини, бо без нього ми не маємо сили любити. Лише з Богом ти і вільний, і всемогутній. Тому найперше я б хотів побажати молоді, щоб вони завжди старалися бути з Богом, бо тільки тоді будуть щасливими.
Спілкувалася Наталія БЕЛЬЗЕЦЬКА
