Вероніці Родич – 15-ть. Як і всі підлітки, вона любить дивитися Ютуб, мріє навчитися грати на гітарі і ще точно не вирішила, ким хоче стати. На перший погляд, сором’язлива, але в розмові надзвичайно добра, привітна, розсудлива. Здається, вона така ж, як і мільйони інших чудових дітей, але вже 8-ий рік дівчинка несе у своєму серці пам’ять про тата-Героя, українського офіцера Андрія Родича, якого у липні 2014-го забрала війна.
Напередодні свята Миколая ми поговорили з Веронікою про її віру в диво, заступництво Миколая, пам’ять про тата, запитали, на кого рівняється та про що найбільше мріє. Запрошуємо і вас приєднатися у подорож її світом.
Вероніка починає розмову з того, чим найбільше цікавиться: прямі трансляції на Ютубі, стріми, гра на гітарі, а ще музика і подорожі. У свої 15 вона відвідала 10 країн, самостійно побувала у десятках таборів, каже, що дуже любить довгі дороги і музику в навушниках. Коли була меншою, хотіла опановувати військовий фах, навчатися у військовому ліцеї, а згодом і в Академії, але сьогодні цілі змінилися. Листи до Миколая пише щороку і скільки себе пам’ятає, там завжди було одне незмінне бажання – щоб в Україні настав мир.
— Дуже ранніх спогадів у мене, звісно, немає, але перше свято Миколая пригадую десь років із шести. Коли мені було 10-ть, то знайшла дуже багато подарунків, серед них і телефон, якого давно хотіла. Ще добре пам’ятаю, як напередодні 19 грудня отримала велику коробку від відомої поетеси Оксани Максимишин-Корабель. Вона спілкувалася з моєю мамою, надсилала їй свої вірші. Що було всередині вже не згадаю, але цей спогад теж запам’ятався дуже яскраво.
Листи до Миколая я пишу щороку і, скільки себе пам’ятаю, завжди просила миру. Ніхто з дорослих ніколи не казав мені, що треба так писати, це розумілось само собою, змалечку знала, що це важливо… Цього року свій лист написала ще в жовтні. Недавно у мене з’явилося кошенятко Міко. Взагалі я дуже люблю тварин і довго просила маму взяти додому котика. Тому попросила в Миколая будинок-лежак для нього і акустичну гітару, бо хочу навчитися грати на ній краще.
Мама робить все, щоб я росла щасливою
Коли запитую у Вероніки, на кого вона рівняється, можливо, захоплюється кимось із зірок чи іншими відомими людьми, дівчина відповідає, що найкращим прикладом для неї завжди була мама. Тому хоче бути такою ж сильною, цілеспрямованою і водночас доброю, як і вона.
— Всі кажуть, що моя мама дуже хороша і я теж так вважаю. Вона мене дуже сильно любить, багато всього дозволяє, ніколи не сварить за оцінки, робить все, щоб я росла щасливою. Ще до 24 лютого вона постійно волонтерила, керувала громадською організацією, яка опікується родинами загиблих Героїв. Із початком повномасштабної війни мама працює ще більше, всю себе віддає волонтерству, допомагає нашим львівським бригадам, сім’ям загиблих військових, їхнім дітям, організовує для них табори, поїздки. Вона дуже багато спілкується з іншими людьми, але мені ще ніколи не бракувало її уваги. Моя мама — сильна жінка і я б хотіла бути такою, як вона.
Під час усієї розмови Вероніка згадує про маму особливо й трепетно. Не по-дитячому розсудливо каже, що пережити загибель тата для мами було набагато важче, ніж їй самій, адже разом вони мали більше спільних спогадів, чимало радісних моментів. Також дівчина дуже хоче, аби її мама більше ніколи не плакала і була щасливою.
— У мами багато спогадів про тата, навіть їхні дні народження припадають на один день. Побачення, весілля, їхня молодість – все це неможливо забути… Інколи я хочу дізнатися у мами щось більше, але боюся зробити їй боляче. Хочу, щоб вона жила далі, була щасливою, бо за останні місяці загинули її друзі… Їй важко… Хочеться, аби все це якнайшвидше закінчилося.
Дітям загиблих не потрібна фальшива жалість
Згадує Вероніка і про те, як до неї ставилися дорослі після загибелі тата. Каже, що дехто постійно їй співчував, хтось завжди повторював, що її тато — Герой. Дівчина застерігає, що фальшива жалість — помітна, і дітям загиблих вона зовсім не допомагає.
Коли прошу Вероніку порадити, як краще з ними спілкуватися, каже, що не треба часто нагадувати їм про втрату, якщо хочеться щось запитати, робити це легко, бути поруч, коли людина цього потребує. Якщо сім’ї хочуть, аби про загиблих писали, знімали сюжети, то нехай так буде, але навіть і без цього їх завжди пам’ятатимуть ті, хто їх любить.
— Так, мій тато — Герой і я в цьому не сумніваюся, але, коли чую це слово, то згадую, як мені всі це повторювали, постійно жаліли і їхні слова здавалися такими нещирими, бо вони не могли розуміти те, що розуміла я. Недавно, коли була у Меджугор’є, разом зі мною були вдови, діти, чиї батьки загинули за останні місяці. Їхні рани дуже свіжі, їм болить і я це розумію, бо колись сама таке пережила. Але, думаю, якщо скажу їм, що мені дуже шкода, то цим я зовсім не допоможу, інколи, краще просто мовчати і бути поруч.
Спогадів про тата небагато, але всі дуже яскраві
До школи Вероніка пішла вже без тата і хоч він не зміг побачити її перший дзвінок, чи посадити доньку за парту, все ж встиг залишити після себе інші, не менш щасливі спогади. Вероніка пам’ятає, як кидала монети під час його випуску з Академії, як їздила з ним в автівці, де завжди грала музика, як вони разом малювали для мами листівки.
— Пам’ятаю, як він забрав мене з садочку і ми пішли до нього в частину. Там мені дали «Снікерс» і ввімкнули мультики, а потім ми разом зробили листівку і подарували її мамі. Я дуже люблю музику, слухаю її всюди і пам’ятаю, як ми їздили з мамою і татом в машині та разом співали.
Зовні я дуже на нього схожа, можливо, зараз із віком трохи зміняююся, та в дитинстві була його копією. Мені розповідали, що тато мав чудове почуття гумору і був дуже добрий, я теж хотіла б такою бути.
У мене в кімнаті є спеціальна поличка, там стоїть його фото, шеврон і свічка. Кожного разу, коли дивлюся на неї, згадую про тата.
Мрію побачити сучасну Україну, яку не захочеться покидати
Наприкінці нашої розмови Вероніка показує мені медальйон – «серце батька», який подарували татові побратими. Вона його за два роки жодного разу не знімала. І розповідає про ще одну свою мрію – побачити кожен куточок України, мандрувати місцями, у яких ще ніколи була, а почати цю подорож хоче із нашого Криму. Дівчинка вірить, що після перемоги ми житимемо у сучасній, відбудованій країні – країні, з якої ніколи не захочеться виїжджати, країні, якою з неба буде пишатися її тато.
Спілкувалася Наталія БЕЛЬЗЕЦЬКА
